«Вы спасли нас от геноцида»: что говорят люди, освобожденные от осады в Ирпене

Фото зруйнованого мосту на Новоірпінській трасі вже облетіло всесвітньо відомі ЗМІ. Цей міст підірвали українські військові, аби не підпустити техніку російських військ до Києва. Парадоксально, але саме зруйнований міст став для людей з Ірпеня сполученням між орківською облогою та порятунком. Кілька днів українські військові, волонтери та просто люди, що мають авто, допомагають евакуюватися жителям Ірпеня та інших міст Київщини через вимощені дощечки під зруйнованим мостом. 

І хочеться вірити, що ця евакуація продовжиться, бо частина людей продовжує залишатися в облозі.  

Журналіст "Рубрики" побував на місці евакуації та зафіксував емоції людей після звільнення з фактично двотижневого полону. 

"Ви — наші ангели-хранителі", — каже одна з жінок, квапливо підходячи до бійців тероборони. В руках — сумки, на спині — невеликий рюкзак. 

Військові почергово, методично і практично без упину допомагають тим, кому треба: донести сумки, перенести на руках дитину, перевести під руку стареньких людей, обережно пройти бетонні руїни мосту, під якими бурлить вода. 

Раз на 5-7 хвилин з'являється той, хто не може йти самостійно. Їх несуть на ношах.  

Зустрічаємо жінку з двома сумками та згорнутою в руках весняною курточкою.

— Що то у вас в пакунку?

— Кіт… Закутала, бо змерз. 

Тварин, до слова, багато. Маленькі та великі собаки, коти в переносках, папуги — кожне життя важливе. 

Збоку від переправи стоїть ще одна жінка. Говорить з хлопцями з тероборони:

— Ви знаєте, там геноцид. Ви врятували нас від геноциду. Ми без їжі та води 13 днів. Обстрілювали постійно. Визирнемо з підвалу, а там як бахне — ми назад. І так 13 днів, уявляєте?

— А інфраструктура в місті сильно побита?

— Ой… не питайте. Все побите. Є, звісно, що вціліло, але руїн багато. 

У багатьох людей, що переходять переправу, на шиї чи руці — білі хустки. Люди вдягали їх, щоб вберегтися від обстрілів окупантів.  

— Бабусю, знімайте цю хусточку, — показує військовий на білу пов'язку поверх чорної хустки. Жінка спочатку не розуміє.  

— Синок, а можна не знімати? У мене чоловік помер… — починає плакати. 

— Не чорну хустку, а оцю, білу. Вона вже вам не потрібна.  

Жінка розповіла, що чоловік помер під час облоги, коли вони ховалися в підвалі.

— Ви весь час були у підвалі?

— Та майже. Інколи заходили в хату. Але це неможливо було витримати. Постійні обстріли…   

Більшість людей тут змучені та пригнічені. Але ледь не кожного підбадьорюють військові та волонтери. Мимоволі проскакує думка: та ці люди — ще й крутезні психологи. Знаходять підхід до кожного.

Кремезний хлопець в екіпіруванні та зі зброєю допомагає мамі з маленьким сином на руках перейти по дощечках. Їй явно важко. 

— Давайте я його візьму, — показує військовий на дитину. 

— Та ні, він не піде. 

— До мене піде, — відповідає військовий і бере малого на руки. 

Кілька слів — і порозумілися. Хлопчик спокійно поводиться на руках у військового.  

Євгенія, яку зустрічаємо вже біля автобуса, явно у піднесеному настрої. Каже: 

"Важко було ще два тижні тому уявити, що просто приїзд до Києва принесе стільки щастя". 

— Ви фактично з облоги і така щаслива? 

— Та того і щаслива, що вирвалася. Ви навіть не уявляєте, яке це пекло. Ці [росіяни] просто гатять по місту, розстрілюють тих, хто хотів виїхати. І так весь цей час. 

Людей усаджують в автобуси та везуть до Києва. Там пересадочний пункт — пригощають чаєм та їжею. Далі — розвозять за напрямками. Найбільш популярний — залізничний вокзал.