"Позвольте заколядовать!": как молодежь восстанавливает украинские традиции там, где их годами уничтожала россия
У чому проблема?
росія роками намагалася знищити українські святкові традиції. Різдво, Великдень чи будь-яке інше релігійне свято вважалося загрозою для радянської влади. Замість них на перший план виводили комсомольські святкування та Новий рік з Дідом Морозом і Снігурочкою — персонажами, які мали замінити українцям їхню культуру та асимілювати в російський культурний простір.
Частина українців все ж потайки продовжувала святкувати й берегти традиції вдома. Це стало простіше після розвалу СРСР та відновлення незалежності України, коли антирелігійна політика зійшла нанівець. Попри це, на тих територіях країни, де російська влада довгий час мала значний вплив, українські традиції поступово зникали з ужитку. Зараз же росія продовжує культурну експансію на окупованих територіях.
Яке рішення?
Відновлення українських традицій та їхнє повернення у звичну рутину — важлива частина культурного розвитку України. Адже знищити пам'ять нації означає повністю викорінити її ідентичність.
"У молоді є багато сил та енергії, щоб поширювати традиції. Та й вертеп у виконанні студентів, які приїхали спеціально для цього, сприймається по-іншому — люди більше відкриваються, активніше долучаються. Нам про це також говорили: що от у нас такого не роблять, а ви приїхали й зробили, і ми дуже за це дякуємо. Мене радує, що ми можемо надихати людей на відновлення їхніх традицій", — говорить Олеся, героїня нашої першої історії.
Як це працює?
"Нас побоювалися пускати в госпіталь до військових. Казали, обережно, давайте без вертепу, лиш поспіваєте"
"Навчаючись у католицькому університеті, ми вивчаємо релігії, і не тільки християнство, навіть якщо особисто хтось з нас не є вірянином. Після цього ти починаєш більше розуміти, чому ці свята настільки важливі, розуміти традиції, бачити їх. У нас відбувається величезна тусовка з колядками, дуже багато співочих людей, і через це проєкт набирає великих масштабів — хочеться ділитися цим", — розповідає Олеся Біронт, цьогорічна координаторка ініціативи "Різдво разом".
Виступ Вертепу на Новорічній толоці. Фото: УКУ
Акцію "Свято разом" вперше провели ще у 2005-ому році. Вона складається з двох частин — "Різдво разом" та "Великдень разом". З того часу студенти регулярно їздять у різні міста України.
"Останні кілька років ми були в Одесі, в Чернівцях, їздили в Запоріжжя. Цього року обрали Полтаву", — перелічує Олеся.
Проєкт організовує студентська організація "Братство УКУ" спільно з парафією, цього року — парафією УГКЦ (Українська Греко-Католицька Церква) у Полтаві. Приєднатися до команди можуть охочі студенти з інших університетів.
Частина Великоднього святкування. Фото: УКУ
Цільовою аудиторією проєкту "Різдво разом" першочергово були військові, діти й внутрішньо переселені особи. Студенти, які робили вертеп, розділилися на дві групи та побували в шелтері, дитячій лікарні, молодіжному центрі, книгарні, обласній бібліотеці, галереї мистецтв, військовому госпіталі та просторі "ЮНІСЕФ". Діти були в захваті від українських героїв, особливо їм сподобалися харизматичні антагоністи: Чорт, Смерть та Ірод. Вони чіпали косу, смикали Чорта за хвіст, просили дати поміряти.
Також команда відвідала військову частину, побувала на підприємствах, які підтримують ЗСУ. За чотири дні волонтери зібрали 80 тисяч гривень та "наколядували" генератор. Половину коштів віддали на потреби ЗСУ, іншу — волонтерському штабу "Волонтери Полтавщини 4.5.0."
Координаторка ділиться: "Нас побоювалися пускати в госпіталь до військових. Казали, обережно, давайте без вертепу, лиш поспіваєте. Ми були в неврологічному відділенні й теж дуже боялися зробити зайвий шум музичними інструментами. Але військові почали співати разом з нами! Вони посміхалися, дякували, пропонували заспівати щось з ними. Водночас ми розуміли, що хтось може відчувати біль, зокрема фізичний, тому посміхатися, як і слухати святкові побажання, не захоче. Але це все ще дуже особисто".
Команда радить завжди попередньо запитувати традиційне "Чи можна вам заколядувати?" та надалі відштовхуватися від відповіді — продовжувати колядувати чи ні.
У військовій частині команду зустріли як почесних гостей, вишикувавшись у два ряди.
"Ми показували повноцінний вертеп, співали колядки. І теж всі дуже активно реагували, знімали нас. Ми попрощатися не могли, бо вони хотіли й далі співати! Хтось з військових займався в хорі, то свою пісню заводив", — згадує дівчина.
Зібрати сім'ю поза її межами
"24-го грудня ввечері ми з учасниками планували репетирувати наш виступ й готувати вечерю. Нам привезли дуже багато їжі: і галушок, і салатів. І от один учасник питає: «А вареники будуть? Яке Різдво без вареників?» Він зібрав ініціативну групу з трьох людей, які взялися за ліпку. Там просто пекельна кухня була — все літало! Вони за один вечір зробили 340 вареників на нас всіх!" — розповідає студентка улюблену історію з подорожі.
Як заведено, у деякі вареники додали "дивні" інгредієнти для ворожіння. Наприклад, кілька з них були з перцем. Людина, якій він попадеться, скоро одружиться або зустріне свою любов. Олеся сміється: "Вони ну дуже багато перцю насипали туди! Так сталося, що два із трьох таких вареників з'їла дівчинка, яка їх і приготувала".
Вертеп у Полтаві. Фото: УКУ
Щоб свято пройшло легко і натхненно, спершу варто вирішити організаційні питання: запустити піар-кампанію, знайти житло та парафію, розподілити бюджет, організувати харчування. Координаторка говорить, завжди стараються підходити до витрат бюджетно, тому проживають у гуртожитках університетів чи коледжів або в парафіях, якщо там є достатньо місця. Під час цьогорічної поїздки волонтери співпрацювали зі студентами Полтавського національного педагогічного університету, які допомогли знайти місця для колядування, влаштували кіноперегляди й лекції з виготовлення ляльок-мотанок.
Самих волонтерів відбирали за мотивацією та навичками. Олеся розповідає, набрали багато співочих і музичних людей, оскільки під час проєкту співали цілодобово: "Вже голос сідає, а ми знову починаємо співати". Також далеко не всі учасники віряни, однак вони погоджуються на відвідування літургій та спілкування з парафією.
Вертеп у галереї мистецтва. Фото: УКУ
"Мені дуже подобається, наскільки це свято може бути теплим і духовним з людьми, які, по факту, не є твоєю сім'єю. Для мене це про те, що можна зібрати сім'ю поза її межами," — доповнює Олеся. Каже, завжди святкувала зі своєю родиною, тому для неї було важливо відтворити цю атмосферу під час проєкту.
"Діти не розуміли, тому що вони з таким незнайомі. А старші люди підспівували, вони ще пам'ятають"
"Для мене вертеп — це про традиції, розбудову особистісних стосунків, як зі своїми друзями, так і з місцевими. Ти приділяєш їм увагу, щось розповідаєш. Ви робите це, щоб відчувати єдність з людьми", — відповідає Роман Зубрицький, учасник цьогорічного вертепу.
Роман із Львівщини, вертеп для нього — зовсім не новинка. Розповідає: "У моєму дитинстві вертеп складався з п'яти людей. І там такі цікаві ролі були: ангел, два пастушки, козак і січовий стрілець. Я був козаком, а мій брат — стрільцем. Це завжди було весело".
У 2020-ому році, бувши студентом УАЛу (Українська Академія Лідерства), хлопець вперше відправився з вертепом на схід України: Харків, Костянтинівка, Бахмут. Згодом побував у Маріуполі, Волновасі, Краматорську, Авдіївці, Херсоні та інших містах. Ще тоді команда вертепу відвідувала з колядою військових.
"Бо війна в Україні триває не два роки", — говорить хлопець.
Вертеп у селищі Нью-Йорк. Фото: особистий архів Романа
Цьогоріч Роман та інші студенти двома вертепами відправилися в Ізюм, Краматорськ, Слов'янськ та Запоріжжя, де колядували для батьків та дітей у лікарні, центрі відповідального батьківства, бібліотеках тощо.
"Колядували просто на дорозі, хтось запрошував на своє подвір'я чи вулицю. До цих людей не часто приїжджають давати виступи", — каже студент.
Найголовніше у вертепі — це люди. Свої ролі в команді розподілили так:
- людина-сценарист, яка готує сценарій;
- людина-стиліст, яка має прослідкувати, щоб "у кожного був гарний костюм" та орендувати або позичити їх;
- людина-акторище — режисер, який на місці ставить постановку;
- людина-голос, яка ставить колядки;
- координатор, що бере на себе організацію маршрутів, пошук місця ночівлі, обдзвонює буси, що розвозитимуть команду;
- людина-солодке, яка попіклується про солодощі для дітей;
- фотограф, який створить кадри для звіту та спогадів.
Сценарій присвятили факту того, що цьогоріч Україна "святкувала" два Різдва: Ірод наказав Чорту переплутати календарі та крикнув: "Творіть розруху!". Деякі діти дуже емоційно сприймали вертеп — для них це було щось особливе. Одна дівчинка заплакала після виступу, сказавши, що найбільше хоче миру. Роман доповнює, що здебільшого це підлітки старше 12 років, молодші ж діти не тямили, що відбувається, хоча їм було цікаво спостерігати: "Діти не розуміли, тому що вони з таким незнайомі. А старші люди підспівували, вони ще пам'ятають".
З маленькими глядачами. Фото: особистий архів Романа
На другий день хлопці та дівчата зрозуміли, що варто починати виступ з короткого пояснення: "Цього року ми святкуємо два Різдва. Вертеп присвячений цій темі. Вертеп — це така стародавня традиція…" — і лише тоді починати, щоб глядачі розуміли контекст.
У команди була своя фірмова колядка, яку попередньо розбили на два голоси і якнайкраще вивчили, щоб швидко заколядувати, куди б не прийшли — "Славен єси, наш милий Боже".
Актори вертепу. Фото: Наталія Шулякова
Роль Романа, окрім того, що він грав Звіздаря, полягала в фандрейзингу коштів на смаколики. Зібрати потрібну суму можна різними шляхами, наприклад, сконтактувати з підприємцями. Хлопець же відкрив банку, до якої донатами могли долучитися всі охочі.
Актори вертепу. Фото: Наталія Шулякова
Додає, найбільше переживали за фінанси: як не на солодощі, так на пальне. На щастя, всього вистачило з головою.
"Перші два дні ми не знали, що буде далі — у нас було дуже багато змін. Моментами ми навіть не знали, де будемо жити. Але ніхто не скаржився! Треба швиденько зібратися? Збираємося!" — сміється Роман.
Фото: Наталія Шулякова
Він продовжує: "У нас був водій Майкл, з Америки. Він евакуйовує людей з деокупованих територій, погодився нас возити. Він вже трохи поїздив по Україні, але коли ми спитали, яка його найулюбленіша частина країни, він відповів: «Donbass is my home»".
Зранку команда проводила репетицію, швидко снідала та сідала в бус до Майкла. Розспівувалася, поки доїжджала до місця, колядувала, роздавала солодке і відправлялася на наступну точку — і так за день могли об'їхати вісім локацій.
Фото: Наталія Шулякова
Під час подорожі з командою постійно траплялися смішні історії:
"Коли я лише готувався їхати, мама сказала: «Рома, але ніякого Чорта чи Ірода ти не граєш — тобі не треба поганої енергетики в цьому році, тільки все хороше». І от ми виступаємо на ринку, колядуємо по вулиці, до нас підходить жінка і каже, дівчата, маєте такі гарні костюми. А потім придивляється, а там наші Коза і Чорт. Вона аж ойкнула, забідкалася: «Божечки, дівчата, що ж ви наробили! Ви прирікаєте себе і свою сім'ю до четвертого покоління до пекла!»" — пригадує Роман.
Хлопець запевняє, ініціативу з вертепом радо б продовжував кожен рік. Адже святкування традицій — це приємно проведений час. Це віддана шана людям, які займалися цим до цього, і щонайголовніше — це просвіта української культури.
Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.
