Можно ли посадить президента, или как действует международное правосудие?

Періодично в українських ЗМІ лунають амбітні заклики – посадити за грати Президента Російської Федерації Володимира Путіна, а з ним і всіх тих, хто так чи інакше причетний до анексії Криму і війни на Донбасі. Таку ж долю пророкують і Віктору Януковичу та його «команді» — за силовий розгін Майдану, прохання про введення іноземних військ на українську територію. Ще частіше можна зустріти заголовки, які рясніють обвинуваченнями вищих посадових осіб у порушенні норм міжнародного права. Яких саме норм і власне, чи понесуть вони за це відповідальність – із тактичних причин, не пояснюється.

Не буду зловживати інтригою і скажу одразу, що міжнародне право володіє необхідним інструментарієм, що дозволяє відправити до місць позбавлення волі навіть очільників держав. Але навіть попри існування як необхідної теоретичної бази, так і доволі успішної практики, простого, а головне, швидкого вирішення проблеми (себто, покарання винних) годі й чекати. Для того, щоб приблизно зрозуміти, як же найвпливовіші політичні діячі можуть опинитися у в'язниці за скоєні злочини, звернемося до подій давнього і не дуже минулого.

Одразу необхідно зазначити, що ми говоритимемо про злочини, вчиненими посадовими особами за міжнародним правом. У цьому і проявляється вся специфіка та складність. Саме до міжнародних злочинів належать такі як планування, підготовка до розв'язання та ведення агресивної війни, а також інші ідентичні дії, що загрожують миру на планеті; злочини, пов'язанні із порушенням звичаїв війни (катування, необґрунтоване руйнування цивільних об'єктів тощо); злочини проти людяності (поневоленням, примусові депортації тощо) та геноцид. Якщо хтось «спалився» на корупційній схемі або дискредитував власну персону будучи нетверезим за кермом – це виключно «домашні» справи, тобто їх вирішення- питання національного законодавства. Ситуація, яка склалася в Україні, за оцінками науковців та суддів відповідає вище вказаним діянням, але для повного визнання цих, на перший погляд, очевидних речей, необхідно ще більше переконливої аргументації.

Ще одним хорошим і простим питанням є те, а чому власне, судити треба перших осіб держави, і чи належить сюди ще хтось із вищого політичного істеблішменту? По-перше, президент за правовою традицією більшості країн є верховним головнокомандуючим, тобто особою, без відома та згоди якої жодних дій армія не вчинить. По-друге, оскільки знову ж таки правова традиція вимагає хоч сякий-такий, але розподіл владних повноважень, рішення про ведення агресивних дій проти іншої країни не може розроблятися і реалізовуватися президентом самотужки. Ці аргументи, а також факт причетності офіційних осіб до реалізації злочинних намірів відкривають їм похмурі перспективи стати обвинуваченими в органах міжнародного правосуддя.

Ще раз підкреслю: Президента, так само як і інших високопосадовців, посадити можна. Ще в ході Нюрнберзького трибуналу над представниками нацистського режиму був закріплений принцип недопустимості посилання на посадове становище при здійсненні злочинів. А якщо пригадати, що внаслідок процесу до повішання були засуджені, серед інших, міністр закордонних справ Ріббентроп, міністр внутрішніх справ Рейху Фрік, рейхсміністр у справах Східних територій Розенберг, то з'являються підстави вважати, що правосуддя може тріумфувати. Але не ігноруймо той факт, що наприкінці Другої Світової і ще до початку Холодної війни провідні держави з горем навпіл, але проявляли одностайність та значно більшу зацікавленість у розвитку міжнародного права. Сьогодні ж політичне тло настільки потужне, що крізь нього об'єктивним фактам і судженням пробитися вкрай складно.

Так чи інакше, давайте розглянемо, де Україна може захистити свої порушені права і притягти до відповідальності не кого-небудь, а безпосередньо Путіна або Януковича чи інших одіозних осіб.

У міжнародний Суд ООН їх!

Ні, не підходить. За Статутом Міжнародного Суду він може розглядати тільки справи держав проти держав. Особистої відповідальності ніхто не понесе. Особливість розгляду полягає ще й у тому, що позиватися країна може тільки на базі міжнародного нормативно-правового акту, який ратифікувала і вона, і потенційний відповідач. Нас із Росією об'єднує вкрай невелика кількість таких актів. Тому нині ми базуємося на Конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1965 року (справа обмеження прав кримських татар), а також Конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму 1999 року.

На перший погляд, негусто, але це вже крок, і вже певна динаміка. Наразі досить складно оцінювати шанси України на цілковиту перемогу в Суді, однак факт того, що останній визнав свою компетенцію у цих справах (а він такий, що може і не визнати за відсутності достатніх підстав), уже обнадіює.

Але це ж Міжнародний Суд ООН! Ну невже нічого не вдіяти?

Ну гаразд, давайте не будемо кривити душею. Не слід заперечувати той факт, що позов держав може, хоч і опосередковано, стосуватися фізичних осіб. У даній ситуації доречно та повчально пригадати справу Демократичної Республіки Конго проти Королівства Бельгії (вам не почулося:), яка розглядалася у 2000-их.

Так от, згідно з прийнятим у 1993 році Бельгією законом її суди уповноважили приймати до розгляду справи щодо міжнародних злочинів, незалежно від того, де і, власне, ким вони були здійснені (у тому числі, і офіційними особами). Так, був виданий ордер на арешт колишнього міністра закордонних справ (а після- міністра освіти) ДР Конго Й. Ндомбасі, якого звинуватили у заохоченні з 1998 року систематичних вбивств представників народу тутсі у ДРК. Так от, офіційна Кіншаса звернулася до Суду для скарження ордеру. І виграла. Перше ніж на все життя розчаровуватися у міжнародному правосудді, зверніть увагу на наступний факт: Суд Справедливості (він же, МС ООН) не визнав своєї компетенції конкретно з питання діяльності Ндомбасі. І як не парадоксально, але це логічно: 1) МС не вирішує долю безпосередньо фізичних осіб, 2) у цей же час продовжував свою роботу Трибунал з геноциду в Руанді (який і займався питаннями знищення тутсі). Проблема з точки зору Суду Справедливості полягала в тому, що Бельгія своїм рішенням здійснила«судову інтервенцію» (тобто втрутилася у систему правосуддя іншої держави, наклавши на неї зобов'язання виконувати власний вирок), висунула необґрунтовану претензію на універсальну юрисдикцію (тобто право самостійно переслідувати осіб, обвинувачених у міжнародних злочинах), а також завдала шкоди безпосередньо Демократичній Республіці Конго, оскільки підривала її суверенітет. Ще раз наголошувалося важливості дипломатичного імунітету посадових осіб.

Цьому рішенню міжнародна спільнота не аплодувала стоячи, зате тепер ми маємо реальний приклад. І можу запевнити, суть тут не стільки у правильності чи хибності лінії захисту, скільки в неможливості винести рішення, за яким усі кому не лінь, почнуть ловити злочинців на своїй території. Так, є випадки, коли це робити необхідно, але грань між політично вмотивованим рішенням та реальною юридичною необхідністю тут настільки тонка, що її просто немає. Тому навряд чи Суд у російсько-українському випадку ухвалить кардинально інше рішення, навіть якщо ми спробуємо іншу аргументацію.

Як на рахунок Трибуналів?

Ми не засмучуємось і рухаємося далі. У міжнародному праві існує інститут трибуналу з кримінальних справ, що дозволяє розглядати злочини, вчинені і вищим військовим командуванням і політичним істеблішментом, який брав безпосередню участь у реалізації даних дій. Найвідомішими такими стали свого часу трибунали по колишній Югославії та Руанді (припинили свою роботу у 2015, 2017 році відповідно). Статистика обвинувальних вироків і терміни покарання, які понесли особи, звинувачені у протизаконних діях, обнадіює. Однак тут одразу потрібно зробити ремарку, яка, по суті, перекреслить усі сподівання на подібний сценарій і для нас. Трибунали за прийнятою практикою створюються на підставі відповідних резолюцій Ради Безпеки. Для ухвалення резолюції потрібен консенсус великих держав, тобто постійних членів. Вгадайте, хто заветує рішення? Отже, чекати нам на відповідний документ ще довго і нудно. Для всіх прихильників реформування ООН і Ради Безпеки зокрема, повинна сказати неприємну штуку: для відсторонення РФ від голосування необхідно, щоб та визнала факт причетності до конфлікту взагалі. А поки пан Небензя, представник Російської Федерації в Раді Безпеки, продовжуватиме божитися, що в Криму та на Донбасі немає жодного російського військового, ідея з трибуналом видається більш ніж примарною. Яскравим свідченням останнього, до речі, є ситуація із сумнозвісним Боїнгом-777, на борту якого загинуло 298 осіб, переважно громадян Нідерландів. Оскільки ідея створення органу, який доведе пряму провину російської сторони, м'яко кажучи, не отримає у Москві підтримки, голландський уряд ухвалив рішення розслідувати справу на території своєї держави. Повертаючись до випадку із відповідальністю перших осіб РФ, єдиним теоретично можливим варіантом, що уможливлював би створення трибуналу є зміна політичного режиму всередині самої Росії, у результаті якого нова влада погодилася б видати своїх попередників і підтримала б це рішення в органах ООН. Загалом, Трибунал це не варіант. Як мінімум, не зараз.

Ну так і все? Суди закінчились?

Ні, міжнародне правосуддя не вичерпується трибуналами adhoc або Міжнародним Судом ООН. Ще одним досить ефективним у нашій ситуації органом міг би стати Міжнародний кримінальний суд.

Тут необхідно розказати сумну передісторію наших із МКС відносин: підписавши Римський статут (документ, за яким і створювався даний орган) у 2000 році, Україна його не ратифікувала, посилаючись на невідповідність цього акту Конституції. Це при тому, що у тексті договору про Асоціацію з ЄС ідеться про необхідність ратифікації Римського статуту, а отже, рано чи пізно (скоріше за все, пізно), ми повинні будемо довести справу до кінця. На щастя, механізм документу (а саме, ст. 12(3)) передбачає, що МКС може поширити свою юрисдикцію на прохання держави навіть якщо остання тільки підписала Статут. І в 2014 році ми дійсно зробили необхідне звернення: 17 квітня-стосовно подій Майдану (зокрема, обвинувачення висунуті проти В. Януковича, В. Пшонки, В. Захарченка) 8 вересня 2015 року – уже щодо ситуації, яка склалася в Криму та на Донбасі (тут уже фігурують імена російських високопосадовців, а також керівників так званих ЛНР і ДНР). Станом на листопад 2016 Прокурор МКС Фату Бенсудавизнала, що російсько-українські відносини, зокрема, на Сході України рівнозначні міжнародному конфлікту. Це дає нам надію на подальший ефективний розгляд справи. Нині дослідження всіх наведених фактів щодо порушень норм міжнародного права вивчаються, однак не передані безпосередньо до Суду. Разом із тим, не можна забувати, що ми маємо справу із РФ- державою, яка теж підписала Римський Статут, однак не ратифікувала його. Це може суттєво ускладнити процедуру тому, що Росія не співпрацюватиме із міжнародними органами належним чином. Але не забуваймо про головне: МКС є тим унікальним інститутом, який може видати ордер на арешт особи (навіть на найвищій посаді), яку звинувачують у міжнародних злочинах. І він уже робив це: у випадку із президентом Судану Омаром аль-Баширом (2009) та керівником Лівійської Джамахірії Муаммаром Каддафі (2011). Ну і все, здавалося б, питання закрите. Але ні. Виданий ордер це не автоматична гарантія, що особу притягнуть до відповідальності. Саму особу потрібно видати, що в нинішніх умовах просто неможливо. Суд не виносить вирок заочно. Саме тому чекати нам на нього доведеться ще довго і нудно.

А своїми силами?

Спускаючись із міжнародно-правових небес можна згадати не такий пафосний, але теж неоднозначний інститут екстрадиції. Згадати і забути. Нехай українська Прокуратура порушила цілий ряд кримінальних справ проти Януковича та інших посадовців, винних у подіях на Майдані, Криму на Донбасі, а російська сторона також оголосила поза законом українських політиків, шанси, що ці особи коли-небудь опиняться під юрисдикцією відповідних держав, майже нульові: і через те, що це абсолютно політичне питання, і через відсутність правового примусу (керівника держави, прем'єра або міністра закордонних справ не заарештує, оскільки ті користуються дипломатичними імунітетами і доки їх пряма провина у вказаних злочинах не буде доведена-будь-яка така дія розглядатиметься як просто неймовірних масштабів дипломатичний скандал).

Міжнародне право – це творіння людського генія. Саме по собі воно нікого і нікуди не посадить

Загалом, доки Ви ще не встигли остаточно розчаруватися у міжнародному правосудді, повинна наголосити: міжнародне право – це творіння людського генія. Саме по собі воно нікого і нікуди не посадить. Право діє лише там, де ним користуються і його притримуються. Як бачимо, критично необхідним елементом «запуску» численних норм є наявність відповідної політичної обстановки. І нині вона вкрай несприятлива. Проте нічого вічного не існує, а тим паче в політиці. Є небезпідставні сподівання на краще, а отже і на те, що норми міжнародного права знайдуть своє застосування та допоможуть відновити справедливість.