Бой 5 сентября под Веселой Горой. Пример военного преступления россиян

До моменту укладення Мінських угод і початку перемир'я 5 вересня 2014 року ситуація на луганському напрямку була близька до критичної: 1-2 вересня ЗСУ залишили Луганський аєропорт, 3-4 вересня знищено снарядами важкої РСЗВ "Смерч" військовий табір у Дмитрівці (де був 12-й батальон тероборони та частина 1-ї танкової бригади) та позиції поблизу с. Побєда (80-я ОАМБр, 27-ї реактивний артилерійський полк та 59-й госпіталь). Загинуло 78 чоловік. Артобстріл вівся з території Росії, що нині доведено міжнародною комісією.

На захисті Щастя та ТЕС лишалися лише бійці батальону «Айдар», 80-ї аеромобільної бригади, частина 1-ї танкової та 3-го БТрО. Ці бійці були розкидані по різним локаціям навкруги Луганська.

Як згадував один з бійців 5-ї роти 80-ї ОАМБр Ігор Бездух: «Зранку, десь о четвертій годині 5 вересня, отримали наказ висуватися усією колоною і рухатися до наступної точки – Веселої Гори.  Ми знали, яка там потужна оборона і бачили, скільки військ було. Не могли їхати напряму дорогою, бо вона прострілювалася, тому вирушили через Стукалову Балку. Коли прибули на Веселу Гору, то виявилося, що там взагалі нікого не залишилося, окрім групи «Бороди» з «Айдару» – 5 чоловік із «зушками» [ЗУ-23-2] , кулеметами і без тяжкого озброєння. Ми поповнили боєзапаси – тоді на складі повний бардак творився. Бери, що хочеш і скільки треба».

Не встигли хлопці як слід відпочити, як від комбрига 1-ої танкової бригади (позивний Гідра) прийшов новий наказ – повернути на блокпост «Ротор» (знаходився в районі Металіста – під Луганськом).

«Приїхали ми туди, а там почали працювати міномети, дуже потужно накрили. Айдарівці заскочили з нами у бліндажі. Хвилин 40 ми сиділи разом, один в одного на голові. Потім добробатівці сказали, що їдуть. В нас хоч броня була, а в них – «Урал» і легкова машина. Моє відділення займало оборону. Десь за півгодини після від'їзду айдарівців ми почули автоматну стрілянину, потім вона затихала, а потім знов хвилями».

Фактично бійці «Айдару» з групи «Термінатора» (Олександр Скиба) та групи «Грізлі» (Андрій Юркевич) та бійці 80-ки потрапили у засідку на шляху Металіст-Щастя на перехресті повороту на Цвітні Піски. Вони під'їхали до блокпосту, на якому майорів український прапор. «Термінатор», як командир групи, вийшов з машини і підійшов до вартового. На питання постового: «Хто такі?» Відповів «Ми – Айдар». «Айдар!» – крикнув вартовий і одночасно весь блокпост відкрив вогонь по машині наших бійців.

Першим же вистрілом з реактивного гранатомету «Джміль» попали в ЗІЛ, на якому були боєприпаси і паливо в бочках, на яких сиділи бійці. Вибух був надзвичайної сили. Кузов спалахнув, багато бійців отримали поранення і опіки й почали тікати в «зеленку» та соняшникове поле.

Бойовики, перш за все, зі складу терористичного угруповання "Бетмен" та Алексей Мільчаков, садист-неонацист з Петербургу, банда "Русичи", почали добивати поранених, знімаючи це все на відео. За словами Мільчакова шістьох поранених українських бійців стратили на місці.

Так, російські найманці допитували важко пораненого Івана Ісика, що помер в лікарні Луганська 14 вересня від ран.  Його тіло вдалося вивезти з Луганська лише 14 жовтня 2014 року.

Три людини вижили в цьому бою і згодом повернулися в батальйон «Айдар»: Олексій Батура, Олександр Сторожук та Дмитро Грозовський.

Добробатівцю Льоші за псевдо Пітон вдалося дістатися до десантників і попередити про засідку. В цих умовах десантники вирішили прориватися.

«Проривом керував капітан Кондрацький. В одному танку був розірваний ствол. Тихенько добралися до техніки, вискочили на дорогу з різних сторін і на всіх газах рвонули на прорив. 50-70 метрів попереду йшов дозорний БТР 123-ий, я командував 125-им у голові колони».

А далі зав'язався дуже потужний бій.

«Я крізь бійницю теж побачив, як нізвідки взявся чоловік. Так навчають ГРУшників. Я це добре знаю, бо 1991 року сам там служив у Росії. Це називається виникнути. Правою рукою він опустив АК-100 – впізнав його за надульником. Відстань до нього була метрів 10. Чітко було видно розмальоване обличчя. Другою рукою він дістав «муху» – РПГ-26. Мій БТР стояв, а у нерухому ціль легше влучити. Цього я зразу поклав – помножили на нуль і пострілу від нього не було. До останнього я думав, що то прилетіло справа, а виявилося, що спершу влучило у башту, стріляли з лівого боку. Тут другий постріл і загинув Ваня Лемещук. Мене тоді перший раз було поранено. Зняв ремінь, перетиснув ногу».

Один БТР-80 (бортовий № 129) буд підбитий – в ньому загинули «три офіцери і десант – 19 чоловік».  Решта колони змогла пройти через засідку і о 17:00 — 17:20 дістатися Щастя.

Знаючи про наші значні втрати, троє діб представники батальйону «Айдар» намагалися вести перемовини з бойовиками та домовитися про видачу полонених і повернення тіл загиблих бійців. Торги підійшли до завершення тільки 8 вересня, коли бойовики погодились на обмін всіх тіл 38 загиблих наших воїнів,  які ще лежали у полі, на тіло свого диверсанта, позивний «Майор», який буз захоплений у Щасті зі складу ворожої ДРГ.

Однак переговорники від «Айдару» – медпрацівник батальйону Тетяна Борисенко («мама Таня») та священик  Володимир Місечко потрапили у полон під час переговорів.

Пізніше троє мужніх бійців «Айдару» поїхали "КАМАЗом", позбирали та забрали тіла. З зібраних на полі бою та привезених у біопакетах кількох десятків загиблих опізнати вдалося лише 5 «айдарівців» та двох бійців – десантникі 80-ки: поранених добивали, розрізали животи, проломлювали голови, спалювали ще живими.

З неопізнаних тіл було взято зразки для визначення ДНК. Тіла загиблих були поховані на кладовищі у с.Чмирівка під Старобільськом. Після визначень співпадінь ДНК та встановлення імен загиблих, ряд бійців, які героїчно загинули у тому бою, було перезахоронено.

Станом на початок вересня 2018 року загиблими в результаті того бою визначені 17 бійців батальйону «Айдар» та 15 військових зі складу 80-ї ОАМБр. Кілька сімей не погодилися з результатами експертиз за ДНК і загиблими своїх рідних не вважають. Загалом більше десяти бійців з того бою на сьогодні є пропалими безвісти.