fbpx
Сегодня
Решение 14:09 14 Сен 2022

“Главное — это не сделать маникюр на руках, а взять эти руки в свои”: как бьюти-волонтеры помогают тем, кто пережил оккупацию

Киев. Утро понедельника. Из разных точек города небольшой бус и несколько легковых машин собирают людей. Те подсаживаются с сумками, забитыми пилочками, красками, ножницами, фенами и другими атрибутами бьюти-мастеров. Все вместе они едут в село на Киевщине, которое было под оккупацией. Каждый раз в другое.

English version here

Так із травня починається кожен понеділок б'юті-волонтерів — двадцятки перукарів, масажистів та майстрів манікюру, які раз на тиждень їдуть до людей, які пройшли крізь окупацію, аби безкоштовно підстригти їх, розім'яти зболілі спини та привести до ладу руки. До однієї з таких поїздок приєдналась "Рубрика".

"Ні, я Маша!"

б'юті-волонтери

Литвинівка. Вишгородський район. На порозі школи сидить старенький сторож. Спину тримає рівно, незнайомців роздивляється прискіпливо.

— Ви красоту наводити будете? — вигукує, не дочекавшись, поки підійдемо ближче.

— Так! А ви? 

— Ай, боже! Та куди мені старому?

Тоді посміхається, каже, що до кінця дня ще, може, й передумає, а по тому направляє нас углиб школи. Замок на дверях вирваний. На його місці зусібіч стирчить потрощена деревина — нагадування, що недавно сюди заходили неждані гості.

б'юті-волонтери

У довгому вузькому коридорі сидить із десяток людей. Ще по десять — у двох класних кімнатах. Одним роблять масаж, другим — зачіски, а третім — манікюр. Поміж ними не знаходить собі місця крихітна дівчинка Маша. Зрештою опиняється на  шкільному стільчику, який сьогодні тут за перукарське крісло. Перукарка з яскравим волоссям починає розмову першою:

— Як тебе звуть?

— Маша. 

— О, я теж Маша!

— Ні, я Маша!

— Але я теж Маша. Можу паспорт показати. 

— Показуй.

б'юті-волонтери

На великій дошці за їхніми спинами написано: "24 лютого. Класна робота". А трохи нижче іншим почерком: "Почалась війна".

б'юті-волонтери

"У місцях, куди ми їздимо, не так усе позитивно. У людини стрес, фрустрація, вона викидає це все на тебе, бо не розуміє, чому вона постраждала, а хтось — ні. Або постраждав, але не так сильно. І це треба розуміти, і з цим треба вміти працювати. 

Буває, що людина сідає до тебе в крісло, ви розмовляєте, вона щось розповідає, і в якийсь момент ти чуєш щось таке, від чого тобі треба вийти на вулицю і подихати. Бо у твоїй голові не вкладається, як у 2022-му році таке може відбуватися в центрі Європи", — говорить Ольга Белицька, візажистка та засновниця ініціативи "Б'юті-волонтери".

Ольга Белицька, засновниця волонтерського проєкту

Ольга Белицька, засновниця волонтерського проєкту

"Десь там хтось за тебе переможе"

З початком ескалації Ольга з дворічним сином виїхала на дачу неподалік Києва. Її чоловік не зміг потрапити у військо, тож з третього дня великої війни почав займатися бронежилетами. Сама Ольга після пари тижнів очікувань повернулася до столиці й почала волонтерити в Охматдиті — підстригала й робила базові косметичні процедури лікарям, які фактично не виходили з клініки, і пацієнтам, які ледь-ледь оговтувалися після пережитого. 

"Потім це вже стало не на часі, бо лікарі там спершу жили, а тоді повернулися додому. Але я весь час думала, що отут люди, тут таке відбувалося. У мене багато знайомих з Бучі та Ірпеня, які були в окупації. І ти постійно думаєш, як допомогти. Гуманітарка? Її і так багато хто возить. Я спитала себе — що я вмію робити? Я вмію робити брови.

Я написала великий допис про те, що хочу поїхати в деокуповані села разом з іншими майстрами, щоб підтримати людей, щоб дати їм те, що я можу дати. Але не опублікувала.  

Я боялася, що я це запощу і мені скажуть, що я з головою не дружу. Там розвалили пів області, а я їду туди брови робити. Але мій чоловік сказав: "Давай, роби, що робиш". Я запостила й запитала кількох знайомих майстрів. Вони погодились поїхати. Одразу полетіло дуже багато фідбеку. І мені почали всі писати. На першу поїздку їхали 12 майстрів і лише кілька з нас були між собою знайомі", — пригадує Ольга.

Ольга Белицька, засновниця волонтерського проєкту

Свій перший виїзд і першу клієнтку жінка пам'ятає до дрібниць. Це був Ірпінь, волонтери приїхали у закинутий раніше санаторій "Дубки". Там оселились люди, чиї домівки не пережили обстрілів. Вибиті вікна затягнули плівкою, безлад всередині прибрали як могли. 

Коли приїхали б'юті-волонтери, з кімнати, яку їм виділили, винесли зайві столи, розставили стільці й лавки, увімкнули музику й почали роботу. Ольга помітила літню жінку, що стояла осторонь і нервово стискала сумочку. 

— А чого ви тут стоїте? Сідайте! Я зараз вам щось гарне зроблю!

— Ой, дівчатка, я не знаю навіть…

Жінка сідає на стільчик перед Ольгою й починає плакати. Без жодного слова. Та бере її за руку й теж починає плакати.

Ольга Белицька, засновниця волонтерського проєкту

"Коли це все закінчилося, ми з командою вийшли й просто не могли навіть одне з одним говорити. Ми почали збирати туди гуманітарку. І ми настільки розкрутили це в соцмережах по знайомих, що привезли туди три пральні машини, мікрохвильовки, чайники, гору речей. Люди мені дзвонили, казали "все, речі не везіть, не везіть нам речі". 

Ми тоді підняли таку бучу в Ірпені, і так воно якось пішло. А зараз уже самі громади нам пишуть. Ми приїхали в Козаровичі, потім люди такі: "стоп, а в Литвинівку? А в Демидів?"

Ти просто розумієш, що ти вмієш це робити. Я вважаю, що кожен має щось робити. Що вміє. Я не вважаю, що можна просто сидіти й чекати, що десь там хтось за тебе переможе", — говорить Ольга Белицька. 

"Звук!"

б'юті-волонтери

Організація виїзду виглядає так: Ольга обирає наступне село, узгоджує з головою громади локацію й просить, аби новину про прийдешню поїздку максимально поширили поміж місцевими. Потім у спільному чаті волонтери, яких близько двадцяти, підтверджують, що приєднаються й цього разу. А тоді починається те, що команда не любить найбільше — логістика. 

"У нас є мрія. Ми загадуємо одне бажання кожен раз, коли їмо бузок із п'ятьма пелюстками і бачимо, як зірка падає — нам треба автобус. Але ми не знаємо, де його знайти. Ми їздимо своїми машинами, заправляємо їх за донати, але нам треба автобус. Ми мріємо про великий ікарус на 25 місць, щоб ми сіли біля метро всі й поїхали.

Бо зараз розробка маршрутів, щоб один підсів до іншого і кожному довелося їхати якомога менше, — це просто найважчий етап, який ніхто не любить. Ми думали про те, щоб орендувати собі транспорт, але так усі наші заначки на чорний день ми на одну поїздку віддамо", — ділиться Ольга.

б'юті-волонтери

Розхідні матеріали та інструменти для майстрів купують за донати охочих підтримати проєкт. Звідти й гроші й на те, щоб заправити автомобілі. Один такий виїзд обходиться команді в середньому у 2-3 тисячі гривень. 

"Ця їжа в лоточках, з якими тут постійно ходять волонтери, це готують люди з нашої команди. У нас є дівчина і хлопець, які з власної ініціативи за власний кошт беруть і готують на всю нашу банду обід.

Бо були місця, у які ми приїжджали й хтось запитав — а це вас депутати наші спонсорують? А ми такі стоїмо — люди, які ледь нашкрябали на дорогу донатів. Нам скидають небайдужі люди, колеги з моєї основної роботи, навіть батьки підсовують гроші, мовляв, це тобі, вам воно більше треба".

б'юті-волонтери

Поки розмовляємо, повз періодично проходять волонтери, кожен обіймає Олю, у двох словах розповідає про те, що робота кипить, і біжить або обідати, або на чергову стрижку. Одну з волонтерок, Марину, Ольга затримує трошки надовше. Питає про її візит до військового госпіталю.

Ольга Белицька, засновниця волонтерського проєкту

До волонтерів звернулися, аби хтось приїхав до поранених бійців та підстриг їх. Їхати вирішила Марина. Спершу хвилювалася, але вирішила, що має допомогти тим, чим може.

б'юті-волонтери у Литвинівці

"Я спершу думала, що поїду туди й знепритомнію. Але ні, всі дуже позитивні. Вони там без рук, без ніг, але сміються майже весь час. Сіли ми пити каву, в одного хлопця пов'язка сповзла, а інші кричать до медсестри: "Свєта, у нього нога відпала" і сміються, як діти!" — розказує Марина. 

Одним із її клієнтів став літній чоловік із важкою контузією. Підстригтися він захотів сам, проте отримані травми далися взнаки. 

Марина підносить до посивілої скроні машинку, вмикає її, дідусь здригається, зіщулюється і, закривши голову руками, скрикує: "Звук!"

Щойно чоловіка заспокоюють і переконують, що він у безпеці, той знову вирівнює спину і каже, що готовий до стрижки. Усе повторюється по колу — машинка, "звук!", спроба впасти на підлогу і сховатися. 

"Я кажу йому — вам погано, йдіть відпочиньте, пострижетеся пізніше. А він трясеться, дико затинається, але далі гне своє: "Ні, я бу-бу-бу-ду!" Мені довелось однією рукою затиснути йому голову, щоб втримати, і так стригти. Як дитину. Потім він ще й подарував мені всю полуницю, яку мав", — розповідає дівчина.

"Раз ти приїхав, то про них не забули"

б'юті-волонтери у Литвинівці

Ольга Белицька каже, кожен виїзд — це десятки історій, від яких до горла підступають сльози. Роблячи масаж, манікюр чи зачіску, волонтери слухають про те, як місцеві замотували дітей в утеплювач для труб, щоб заховати від російських солдатів. Як люди вибігали з власних палаючих будинків і чули крики рідних, які горіли живцем. Як після численних обстрілів і тижнів, проведених у підвалі, діти не можуть розмовляти або сильно затинаються. 

Одна з волонтерок проєкту, Марія, говорить — вчиться не впускати такі історії занадто глибоко й не розпитувати у людей про те, що знову може зробити їм боляче.

"Коли почалась повномасштабна війна, я була вдома у Вишгороді, але я взагалі з Синяка. Він теж був під окупацією, а я в перший ранок чомусь вирішила, що мені треба в Синяк. Тож ми теж сиділи там два тижні з сестрою і братом у підвалі. А 8-го березня нам вдалося втекти, тому ми теж серед цих людей. Ми, можливо, наступного разу поїдемо в Синяк, то я буду дуже рада. Це ж там буде моя школа, мої односельчани", — з посмішкою промовляє Марія. 

б'ют-волонтерка Марія

Вона каже — коли вибралася з-під окупації, хотіла волонтерити, але не могла зрозуміти, де буде справді корисною. А коли побачила допис Ольги Белицької про ідею з б'юті-волонтерством, навіть не роздумувала, чи варто. Тож з першої поїздки вона — з командою. 

"Наша перша поїздка була дуже дружня. Ми тоді багато працювали, бо було лише троє перукарів. Я за три години постригла 11 людей. Я була трошки виснажена, але й люди там були круті.

Там була така бабуля десь під 70… Вона вийшла від мене, через якийсь час повернулася зі своєю розчіскою, сказала, що все одно не користується нею, і подарувала її мені. І це так якось приємно було. Так я почала їздити. Я рада, що є така можливість. Ми не витрачаємо нічого, крім свого часу. Ми робимо те, що вміємо, і отримуємо від людей подяку", — ділиться волонтерка.

б'юті-волонтери

Зазвичай за один виїзд б'юті-волонтери приймають у себе до ста людей. І майже кожен, хто приходить, користується чи не всіма послугами — стрижкою, масажем, гігієнічним манікюром, послугами бровістів. Розташовуються, як правило, у школах чи санаторіях. А працюють з 10 до 16 години. 

"Спочатку все йшло складно, бо ми не знали, куди їхати, шукали все самі. А потім заїхали, побачили, що люди дуже цьому раді, і воно пішло. Нас якось приїжджало знімати німецьке телебачення. Коли вони запостили відео про нас у Фейсбуці, там полетіли коменти від німців-прихильників росії. І вони писали "что, маникюр во время войны, да верните наше оружие". 

Але головне — це не зробити манікюр на руках, а взяти ці руки у свої і сказати — я з тобою. Це трошки більше, це глибше. Це не просто послугу зробив і поїхав. Ці люди тебе потім знають, підписуються всюди на тебе, вони розуміють, що раз ти приїхав, то про них не забули. Їм стає бодай трошечки легше", — говорить Ольга Белицька.

Вона ще раз наголошує — важких історій багато, але відмежовуватися від них не можна. Ольга розповідає — одного з її волонтерів на черговому виїзді попросили прийти до однієї жінки додому, щоб підстригти її та онука. Домом виявився сарай, бо будинок знищили окупанти. 

"Вона живе з дванадцятирічним онуком. Батьки його невідомо де. Вони живуть у сараї, бо в хату прилетіло. Оця бабуся, якій 80 років, і її онук. А хати нема. І таких історій, на жаль, дуже багато. Робити вигляд, що особисто ти нічого не можеш зробити, безглуздо. Ти або їдеш і робиш руками, або робиш щось головою, заробляєш гроші й донатиш першим", — підсумовує Ольга.

Та волонтери вже кличуть її поговорити про наступне село. Бо треба будувати плани.

б'юті-волонтери

Реквізити, щоб підтримати ініціативу фінансово:

Щоб надати будь-яку іншу допомогу, пишіть волонтерам в Інстаграмі.

Фото Миколи Тимченка, "Рубрика"

3757

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Добавить комментарий

Такой e-mail уже зарегистрирован. Воспользуйтесь формой входа или введите другой.

Вы ввели некорректные логин или пароль

Извините, для комментирования необходимо войти.
Загрузить еще

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: