Как на пороховой бочке. Почему на Балканах опять неспокойно

Антиурядовий протест у Косово, 29 вересня 2018 року. Фото REUTERS / Hazir Reka

Мария Богдановская

Що відбувається:

Минулого тижня одвічна «порохова діжка Європи» – Балкани – опинилися на межі поновлення збройного конфлікту. Цього разу ситуація загострилася через приїзд президента самопроголошеної республіки Косово Хашима Тачі на спірне гірське водосховище Газіводе на кордоні із Сербією. Одразу після візиту Тачі 29 вересня президент Сербії Олександр Вучич віддав наказ привести військові сили країни в повну бойову готовність. І хоча 4 жовтня наказ скасували, ситуація залишається напруженою та досить непередбачуваною.

Ліворуч: президент Сербії Олександр Вучич. Праворуч: президент самопроголошеної республіки Косово Хашима Тачі

Експертиза:

✔️ ТО ЩО Ж ЦЕ, ПРОСТО ПРИЇХАВ ­ НА ОЗЕРО І ЛЕДЬ ВІЙНУ НЕ РОЗВ'ЯЗАВ?

Ні, у даному конкретному випадку візиту Тачі передувало взяття косівськими спецназівцями контролю над самою ГЕС, водосховищем, а також Центром екології та розвитку в Зубен-Потоці, що не могло не обурити сербський уряд. Косовари продовжують вимагати передати під їхній контроль саму гідроелектростанцію, а також підстанцію «Валач», які знаходиться на півночі частково визнаної держави, однак належать до ключових об'єктів сербської енергомережі. Масла у вогонь також додав і той факт, що поява спеціальних підрозділів поліції Косово порушила приписи «резолюції 1244», згідно з якою охороною відповідних територій повинні займатися виключно миротворці KFOR. Як вважають експерти, демарш Тачі став вимушеним кроком на тлі назріваючих антиурядових заворушень у Приштині (адміністративний центр краю Косово), провалу делегації Косово в ООН, а також незадоволенням політикою президента з приводу потенційних територіальних обмінів із Сербією.

✔️ НУ ГАРАЗД. АЛЕ Ж ЦЕ ОДИНИЧНИЙ ВИПАДОК. ПРОСТО БРЯЦАННЯ ЗБРОЄЮ

Ні. У засобах масової інформації ця новина отримала резонанс не завдяки своїй безпрецедентності, а завдяки масштабності. Приведення військ у бойову готовність – це майже відчайдушний політичний крок. Однак він далеко не перший. Тільки від початку цього року в сербсько-косівських відносинах спостерігається новий серйозний виток ескалації. Наприклад, 16 січня в Косово застрелили лідера косівських сербів Олівера Івановича. Наступним інцидентом стало скандальне затримання директора канцелярії в уряді Сербії з питань Косово та Метохії Марко Джурича 26 березня цього ж року. Так, Джуричу в'їзд до Косово був заборонений, однак не можна оминути увагою і той факт, що одну з ключових фігур у переговорному процесі між Приштиною та Белградом затримали у вкрай брутальній формі (із застосуванням світлошумових гранат та сльозогінного газу). Конфлікт призвів до політичної кризи в Косово (у зв'язку з виходом зі складу уряду партії «Сербський список», що представляє інтереси сербського населення Косова). Белград тоді теж не розгубився і майже одразу розпочав масштабні військові навчання «Sadejstvo 2018» просто впритул до кордонів частково визнаної республіки. Усі описані фактори ледь не призвели до нового збройного протистояння.

✔️ ТАК. ОТЖЕ, КОНФЛІКТУ КІНЦЮ-КРАЮ НЕМАЄ?

Є і немає водночас. У 2013 році в Сербії розпочалася програма так званого «внутрішнього діалогу», метою якого було шляхом консультацій із усім сербським народом визначити, як досягти компромісу із Косово. Мова йшла, у першу чергу, про обмін територіями компактного проживання сербів у Косово і албанцями (косоварами) у Сербії. Останні, зокрема, могли б отримати муніципалітету Прешево та Буяновац (так звана Прешевська долина), а от Сербія поширить свій суверенітет на території Північного Косово (муніципалітети Косовська-Митровиця, Лепосавич, Звечан,Зубин-Поток). У серпні цього року замайоріла непевна надія, що досягти угоди вдасться і конфлікт між косоварами та сербами нарешті буде вичерпаний.  Тоді Сербія б отримала зелене світло для вступу в ЄС (організація висунула врегулювання кордонів із Косово як один із ключових умов отримання членства для Белграда), а Косово – членство в ООН (а згодом і в ЄС) та остаточне визнання. Ідею обміну важко назвати вдалою. Скоріше – вона найкраща з усіх поганих сценаріїв. Як зазначив сам Олександр Вучич – у даній ситуації немає хороших рішень. Але чому?

І тут починається найцікавіше: якби обмін територіями все ж таки відбувся, це б означало нівелювання принципу непорушності кордонів, який Європа так ніжно плекає, починаючи із Заключного акту наради з питань безпеки та співробітництва 1975 року. Зміна кордонів навіть у такому режимі запустила б юридичний механізм для ревізії територіальних претензій у багатьох інших неспокійних точках континенту. Наступними могли б стати Боснія та Герцоговина й Македонія (там теж є серби, які захочуть возз'єднатися з історичною батьківщиною). А після Балкан, які взагалі в такому випадку ризикують своєю напрочуд крихкою геополітичною стабільністю, черга могла б дійти й до інших країн. Питання обмінів через етнічну (читай, мовну) приналежність – це, шановні, і випадок Криму в тому числі.

Іншою гранню проблеми є те, що «нормалізація» відносин із Косово де-факто, дорівнює його визнанню, і знову ж таки, створює небезпечний прецедент. По суті, Сербія визнає одностороннє проголошення незалежності парламентом Косово в лютому 2008 року. Одностороннє. Для того, щоб зрозуміти, які саме наслідки має цей процес – просто скажу, що для Сербії Косово, це теж саме, що для нас так звані «ЛНР» та «ДНР». А тут їх схему «державності» просто візьмуть і легітимізують.

Це дуже і дуже невтішно.

У серпні цього року ситуація знову загострилась і переговорний процес забуксував. На початку того ж місяця сербське керівництво заявило, нібито сили безпеки Косово разом із США готують вторгнення в північні регіони частково визнаної держави, а навчання контингенту миротворців, що проходило в той час, – ніщо інше, як прикриття для перекидування військ. Уряд Косово також не відставав у своїй агресивній риториці, заявивши, що косівські серби готуються в односторонньому порядку проголосити автономію. Підґрунтям для розпалювання конфлікту багато хто тоді вважав гіпотетичну хельсінкську домовленість Путіна і Трампа щодо поділу Косова на сербську та албанську частини. Інформаційна бомба свою справу зробила. Взаємні погрози знову призупинили процес урегулювання. Хоча, було б що зупиняти, урешті-решт. Справа в тому, що потужний опір обміну територіями та сякого-такого визнання існує як в середині обох країн, так і ззовні.

✔️ І ТУТ ЗВІДКИ НЕ ВІЗЬМИСЬ – РОСІЯ

Насправді, дивно було б не нагадати позицію одного з найважливіших політичних гравців у регіоні та щирого друга сербського народу – Російську Федерацію. У зв'язку з інцидентом на Газіводі Олександр Вучич 1 жовтня вилетів на консультації до Москви, де лідери держав обговорювали подальшу підтримку Кремлем офіційного Белграду. Крім того, сербські та російські війська розпочали військові навчання «БАРС-2018».

Так а звідки така взаємна любов у Москви та Белграда? По-перше, а кому ж іще підтримувати сербів, якщо більшість країн ЄС змирилися з фактом існування Косово (окрім тих, звичайно, які самі мають серйозні проблеми з етнічними меншинами)? Росія ж у свою чергу, послідовно схвалювала прагнення Сербії відновити свій суверенітет над регіоном, який нині є частково визнаною державою. Крім того, навіть «не повністю», але Сербія – найбільша держава Балкан і підтримання з нею дружніх зв'язків – необхідний крок у напрямку політичного домінування в цій частині Європи.

Однак тут щось не складається. І виглядає навіть гротескно. Справа в тому, що через півроку після проголошення незалежності Косово (проти якого РФ дуже активно виступала), саме Росія визнала Абхазію та Південну Осетію, у яких ситуація розгорталася за майже ідентичним сценарієм. Більше того, сепаратистські тенденції, від яких так застерігала свого часу Москва, вона підтримала в так званих «ЛНР» та «ДНР». Цей політичний фарс із домішкам маніпуляцій міжнародно-правовими нормами знову доводить, що непослідовність політики Кремля криється не в унікальності умов кожного з конфлікту, а пояснюється виключно ревізіоністськими та загарбницькими ідеями.

Демонстрація ж сербами того, що у випадку тиску з боку ЄС, вони мають до кого звернутися за покровительством – давній та перевірений метод підтримання балансу. З одного боку, Белград користується благами співпраці з великими ринками Євросоюзу, а з іншого – економічною та військовою підтримкою з боку Москви.

На сьогоднішній день вірогідність ескалації конфлікту між сербами та косоварами досить невисока: Росії невигідно знову підставляти себе під удар та знову йти на конфронтацію з Брюсселем, оскільки вона загрузла в сирійському та українському конфліктах. ЄС же докладе максимум дипломатичних зусиль для того, щоб уникнути розгортання ще одного фронту у себе на порозі, а тим паче в складний момент перевірки всієї організації на міцність. Аналогічну позицію займає і США. Вони, як і раніше, підтримують незалежність Косово (і навіть вітають ідею обміну територіями), однак не готові знову підтверджувати це силою зброї.

Таким чином, безтурботний круїз косоварського президента Тачі зовсім не був основною причиною приведення сербських військ у повну бойову готовність. Відносини між Белградом та Приштиною – багатовікова проблема, на яку постійно нанизуються нові політичні негаразди. Спостерігати за спробами його вирішення – це певною мірою, і спостерігати, що буде далі з українським питанням. Адже щільність історичних зв'язків, помножена на зухвале заперечення фундаментальних міжнародно-правових норм і повна відсутність політичної волі до остаточного вирішення конфлікту – це, на жаль, ті риси, які роблять далекий балканський конфлікт близьким до української реальності.

↓Читайте також:

Македонский референдум: что он значит для страны и Европы?