Не о смерти, а о силе жить: как работает арт-проект поддержки женщин, потерявших мужчин на войне

У чому проблема?

Кожного дня Україна проводжає в останню путь своїх синів і дочок. Героїв, які пішли боронити та захищати свою сімʼю та країну від російських окупантів. Сьогодні чи не в кожній українській родині переживають втрату друзів, побратимів, близьких, найрідніших. Вчитися жити знову тим, в кого війна забрала рідну людину, дуже важко. І один зі способів полегшити цей біль — розділити його з тими, хто розуміє, проговорити його, розказати про нього іншим.

Яке рішення?

Подолати прірву, що розверзлась зі сповіщенням про загибель героя українським жінкам допомагає благодійний арттерапевтичний проєкт "Жива. Справжні історії кохання". Його мета — надати можливість дружинам полеглих захисників почати творити, віднайти в собі сили для життя, знайти нових друзів, спільноту, яка зрозуміє і підтримає.

Авторками ідеї, яку підтримав Благодійний фонд "Сучасна Україна", стали Олена Сокальська й Аліна Карнаухова. Артпроєкт розпочався в Києві у грудні 2022 року і наразі триває в багатьох інших українських містах.

Як це працює?

Ідея проєкту виникла в Олени Сокальської рік тому, коли вона випадково побачила під фотографією загиблого хлопця допис Аліни Карнаухової — про групу підтримки дружин загиблих захисників.

Аліна теж переживала втрату коханого. Її чоловік — Сергій Карнаухов, чемпіон світу з паверліфтингу, загинув, захищаючи Харківщину від російських загарбників. Аби повернутися до життя самій і допомогти пережити втрату іншим жінкам, Аліна створила Громадську організацію "Жива", де жінки, у яких війна забрала найдорожче, наново вчилися почуватися живими.

"Я написала Аліні й запропонувала зібрати дівчат на майстер-клас з живопису, просто щоб якось підтримати їх. Маючи п'ятирічний досвід участі в подібних майстер-класах, була впевнена, що під керівництвом досвідченого художника-викладача у наших учасниць теж все вийде", —  згадує Олена Сокальська.

Вмовити жінок доєднатися до майстер-класу було дуже важко: "Спочатку всі кажуть: «Я не маю сил, я хочу вмерти, які картини?». Так, у горі нічого не хочеться, жити не хочеться. Але така терапія дійсно має лікувальну силу", — говорить Аліна Карнаухова. 

Олена Сокальська каже, що на жаль, їй не вдалося знайти соціальний проєкт чи фонд, що сконцентрував би свою увагу саме на допомозі жінкам, що переживають втрату близької людини: "Цю місію, здається, поклали на психологів, але не розрахували кількість жінок, які потребують підтримки, і якість цієї допомоги. Якщо психологи й медики не здатні допомогти, чому б не запросити митців?".

Перша група жінок зібралася в художній студії київського художника Олега Юрова, який мав досвід викладання живопису і на прохання Олени погодився спробувати.

"Сумніви були, але все вдалося, і після першого пройшов другий, третій майстер-клас, приходили різні дівчата з різними історіями, хтось навіть приїздив з інших міст. Тоді я подумала, що було б цікаво створити таку можливість для них не тільки в Києві", — продовжує Олена Сокальська. 

Так народився всеукраїнський проєкт "Жива. Справжні історії кохання" —  картини, які створюють дружини полеглих героїв. За кожним полотном — життя, сповнене любові, мрій та надій.

За словами авторки проєкту, його головною метою стало бажання згуртувати та психологічно допомогти "тим, кого не помітили інші волонтерські та благодійні ініціативи — жінкам, які переживають втрату, знаходяться в депресивному стані, шукають можливості адаптувати своє життя під нову жорстоку реальність". А амбітною ціллю і справжнім викликом — повернути цих жінок до життя з тієї чорної діри, в якій вони опинились, та зберегти світлу пам'ять про своїх героїв.

Втративши коханого, багато жінок замикаються у собі. Але спілкування під час занять живописом у проєкті допомагає вивільнити емоції, перенести їх на полотно. Дружня атмосфера художньої студії та підтримка з боку професійних митців допомагають пережити період горювання, а участь у виставках та інших творчих заходах проєкту — швидше повернутися до соціуму.

"Це не традиційна арттерапія, професійні арттерапевти не володіють таким методом, — каже Олена Сокальська. — Це мій власний винахід — картина, присвячена коханому й історія кохання до цієї картини. Разом вони складають єдине ціле. Під час дводенного написання картини учасниці спілкуються між собою і з майстром, відчувають близькість, спорідненість душ. Розуміють, що вони не мають переживати своє горе на самоті. Створюються нові зв'язки. Жінки розказують одна одній про своїх коханих. Часто я запрошую в студії журналістів, щоб учасниці могли розповісти про своїх героїв суспільству. Це дуже важливо — мати можливість розділити свій біль, розповідаючи комусь про своє щасливе життя і кохання".

Для свого проєкту в різних містах України через мистецьку спільноту, Національну спілку художників України, рекомендації друзів та соцмережі Олена Сокальська знаходить наставників-митців. Художники-волонтери безоплатно надають свої студії й власний досвід для втілення цього сміливого експериментального задуму.

Так, нещодавно у Львові, серію майстер-класів для дружин полеглих Героїв провела Христина Валько — художниця та фахівчиня з арттерапії. Під її керівництвом жінки створили більше десятка картин. Більшість із них тримала пензлі востаннє ще в школі. 

"Історії сюжетів картин учасниці обирають самі, адже це про їхні внутрішні переживання. Натомість усі нюанси техніко-технологічних особливостей за мною: пояснити, як і чим можна змішувати фарби, які краще кольори підібрати, як краще відтворити певний сюжет тощо. Я намагаюся м'яко допомогти пройти цей шлях, без відчуття незнання, а поступово і чутливо", — розповідає Христина Валько.

Для жінок створення картин — часто геть новий досвід, проте разом із наставницею вони намагаються втілити в життя не тільки мистецький твір, а і пройти з ним арттерапевтичний шлях.

"Особливість такої терапії полягає в її різних стадіях в процесі живопису, — пояснює Христина Валько. — Часто в житті ми нівелюємо, умисно або підсвідомо, важливу частку усвідомлення певного емоційного процесу, пов'язаного з болем. Тим паче якщо це настільки велика емоційна втрата. І як результат — довго не можемо відпустити цей стан, ходимо по колу. Терапевтичний живопис дозволяє прожити всі етапи. Прожити біль, побути з ним поруч, навчитися бути з ним".

Художниця додає, що такі зустрічі завжди є надзвичайно особливими й чутливими. В них є багато сліз, ділення, прийняття, обіймів і любові. Історії на полотнах спершу провокують у жінок лавину смутку, пекучого болю, спогадів. А далі дозволяють відчути, що вони не самі, що потрібні й — живі. Це не завжди дається з першого разу. Іноді треба починати все спочатку.

"Я б порівняла цей досвід з японським мистецтвом — кінцугі, де дуже делікатні порцелянові фрагменти склеюються лаком з найтоншим порошковим золотом. Тут «золото» — це прийняття, вміння слухати й чути, безумовність і любов. «Склеюючи» дівчат — я «склеюю» і свої власні порцелянові рани", — ділиться Христина Валько.

На її думку, такі проєкти дозволяють рятувати ментальне здоров'я: спершу жінкам, а згодом — і суспільству.

"Перш за все, це — висвітлення емоційного зцілення, через призму творчості жінок, що втратили своїх чоловіків та синів  військовослужбовців під час російської агресії та повномасштабної війни, — зазначає художниця. — Після прощань із героями, на жаль, із часом суспільство забуває про них та їхніх близьких. Такі проєкти покликані розповісти особливу історію кожного полеглого Героя. Говорити про кожного, щоб знали й пам'ятали, кому завдячуємо незалежністю нашої країни".

А в них точно вийшло?

Зараз Олена Сокальська організовує майстер-класи з живопису по всій країні. І, оскільки картин створено вже понад 100, проєкт вже має чудову експозицію, щоби показувати її на творчих виставках. 

Тільки за останні три місяці в Києві відбулося п'ять вернісажів. У грудні проєкт презентували в Палаці Мистецтв у Львові. А невдовзі на історії кохання чекає Луцьк — там буде велика всеукраїнська виставка.

Водночас відбуваються майстер-класи у Дніпрі, Львові, Києві, Івано-Франківську, Ново-Волинську, Луцьку, Кропивницькому. Найближчим часом проєкт запустять також у Полтаві та Ужгороді. А для київської спільноти учасниць авторка ідеї організовує ще й багато різних творчих заходів — зустрічей, майстер-класів, щоб вони мали можливість цікаво проводити час разом.

"Як можна допомогти собі у горюванні? Один з варіантів — це сублімація депресивних думок у творчість. Коли малюєш, то концентруєшся на майбутній картині й думаєш, який пензлик потрібен, як змішати кольори, щоб отримати той чи інший колір, та як почати наносити перші мазки, і поринаєш у процес з головою. Навіть, якщо це просто «мазанина» пензликом туди-сюди. Голова вже починає перемикатися. Ми не тільки написали картини, а ще й насміялися одна з одної, почаювали, трішки послухали про сучасних митців і просто гарно провели час", — ділиться враженнями учасниця майстер-класу у Дніпрі Євгенія Денисюк.

Інша учасниця проєкту, Надія Литовченко, зобразила на картині "Колискову буття". Вона описує свої почуття:

"Чому саме цю картину хотіла намалювати? Напевно відчула щось схоже з тим, що зараз бурлить всередині мене, ці холодні тони, напруга і затишок, невідомість і містичність, невідворотність і вірність. Історія кохання теж тут. Роковини, які я й досі не в змозі визнати, смерть, життя, дитинство, самовідданість, мужність, сила волі, незворотність і ще багато чого я намагаюсь осягнути кожен день. Я все ще жива, я є. А Андрія вже немає. Лишається тільки сподіватися, що журавлі заколисали його душу і йому вже нічого не болить".

Дружина загиблого військовослужбовця Алла Карпенко каже, що дводенна майстерня малювання картин спочатку здалася їй досить незвичайною формою підтримки та зцілення, але після закінчення цього досвіду жінка зрозуміла, наскільки важливим і цінним це стало для неї та всіх учасниць.

"Спершу я відчула невпевненість щодо своїх художніх здібностей, але надзвичайно тепла та сприятлива атмосфера, створена фасилітаторами проєкту, дозволила мені розслабитися та поглибитися у своїй творчості. Це було особливо важливо, оскільки у нас була можливість виразити свої емоції та переживання через мистецтво, навіть якщо слів не вистачало. Малювання дозволило мені зосередитися на теплих спогадах про мого коханого та передати їх на полотні".

Вона додає, що спілкування з однодумцями та відчуття спільності допомогли допомогло створило міцний зв'язок, жінки підтримували одна одну протягом всього процесу творчості:

"Цей проєкт арттерапії був більше, ніж просто творчий захід. Він надав нам можливість виразити свої емоції, побудувати підтримувальну спільноту та знайти терапевтичний вихід для наших переживань. Я вдячна за цю можливість і вірю, що подібні проєкти варто здійснювати частіше для підтримки тих, хто зазнав втрати під час військових конфліктів".

Учасницею проєкту стала і його співзасновниця Аліна Карнаухова.

Для неї це теж був перший досвід малювання — жінка була майже впевнена, що в неї нічого не вийде, але все ж таки наважилася розповісти свою спільну з Сергієм Карнауховим історію на полотні.

"Я не хотіла, щоб вона, наша історія, вийшла про біль, який живе в моїх грудях. Я хочу розповісти світу про історію кохання, тепла, відчуття абсолютного щастя, затишку, спокою, яке можна було відчути, просто доторкнувшись один до одного. Тепер залишилися тільки яскраві спогади та яскраві фарби, у які я намагаюсь їх закарбувати", — ділиться Аліна. Зараз вона, як ще недавно і її чоловік, захищає свою родину та Батьківщину в ЗСУ.

Олена Сокальська каже, що участь у проєкті додає жінкам більше впевненості в собі, вони починають вірити у свої власні сили, бачать хороший результат своєї творчої спроби й часто хочуть повторити досвід цілющого живопису — опановують мистецтво живопису в студіях з майстрами. І тоді вже починається їхня власна історія.

Ще більше корисних рішень!

"Коли я починала цей проєкт, навіть гадки не мала, що буду весь цей рік не переживати чужу біду і горе, а насолоджуватись історіями кохання, справжніми, не вигаданими, — говорить Олена Сокальська. — Ми й не знали, скільки навколо нас любові, скільки щасливих родин, скільки чоловіків, які першими стали на захист свого кохання, своїх близьких, бо їм справді було що захищати".

До речі, художнику Олегу Юрову, який проводив перші майстер-класи, так сподобалась ідея, що він вирішив поширити її й від липня робить схожий проєкт зі спільнотою "Ми разом". 

А Олена Сокальська продовжує розвивати свою ідею співпраці професійних художників з жінками, які переживають втрату. Їй допомагає порадами керівник мистецької спільноти "Сіль-соль" Євген Карась — разом з українським художником Матвієм Вайсбергом вони зробили майстер-клас для жінок. А донатами допомагали Леонід Комський і Юрій Когутяк — відомі меценати й колекціонери сучасного мистецтва. Український художник, фотограф, мистецтвознавець Олександр Ляпін допоміг зробити цикл відеоматеріалів.

Олена Сокальська зізнається, що шукати спонсорів для проєкту дуже важко: "Я написала десятки листів і пропозицій, але тема втрати в нашому суспільстві табуйована, її замовчують. Бізнес не наважується підтримувати цю ідею ще й через те, що їм не відомо, скільки ще буде тривати цей проєкт". 

Втім, Олена Сокальська впевнена: проєкт "Жива. Справжні історії кохання" можливо, трансформується з часом, але не закінчиться.

Він триватиме стільки, скільки буде потрібно. Оскільки не тільки допомагає жінкам відновитися, а й дозволяє суспільству навчитися правильно комунікувати з жінками, які переживають важку втрату. А їх, на жаль, навколо дуже багато – це дружини й наречені полеглих воїнів, мами тих, хто не встиг створити сім'ю, дружини тих, хто зник безвісти, й тих, хто досі в полоні. 

Олена Сокальська каже:

"Я не психолог і не арттерапевт. Але я сама 15 років тому втратила чоловіка в автокатастрофі після 20 років щасливого подружнього життя. І можу впевнено сказати, що саме допомагає пережити таку важку втрату. Перш за все — це люди, які тебе оточують, нове коло спілкування (бо зазвичай старе буде втрачено). Ті, хто тебе зрозуміє і підтримає. І ще — це впевненість у власній спроможності знайти або створити Себе нову, іншу. Бо назад, на жаль, вороття немає. Тож ти маєш стати самодостатньою творчою особистістю. І почати творити Своє нове життя".

Мистецтво, творчість цьому дуже допомагає. Олена Сокальська цитує слова українського художника Матвія Вайсберга в одному з інтерв'ю про проєкт: "Творчість — то є ліки для душі", — і додає, що він був абсолютно правий. 

Попереду ще багато цікавого: в планах засновниці проєкту — виставки, книги, творчі заходи, фотопроєкти, відкриті майстерні, артпростір. Зараз жінки чекають у черзі місяцями, щоб потрапити на свій перший майстер-клас з живопису. Олена Сокальська каже, що хоче, аби це відбулося швидше. Тому запрошує до співпраці меценатів та спільнодумців. 

А якщо ви самі хочете взяти участь у проєкті, але він ще не представлений у вашому місті, достатньо написати на сторінку проєкту в фейсбук або інстаграм. Коли Олена побачить декілька запитів з одного міста, вона почне шукати художню студію й митця-куратора, який зголоситься підтримати цю ідею.