Алина Михайлова: девушка на войне. Будни добровольца-парамедика вместо студенчества

Тендітна вродлива дівчина з темним волоссям зустрічає мене біля Українського дому. Це Аліна, вона доброволець на фронті. Їй ідеально пасував би вираз «убивча краса», однак Аліна – парамедик у Першій штурмовій роті «Правий сектор». Її перше завдання – рятувати. Хоча завдань цих, насправді, досить багато. З яких причин політолог із КНУ імені Шевченка вирішила стати на захист Батьківщини, звідки бере натхнення для подальшої боротьби та чому обрала бути саме добровольцем – розпитали її для рубрики «Небайдужа».

ТИ НЕЩОДАВНО ЇЗДИЛА НА ТРЕНІНГ У США? РОЗКАЖИ ПРО СВОЇ ВРАЖЕННЯ

— Я тиждень перебувала у Штатах в рамках програми від The Open World Leadership Center. Вона, серед іншого, пропонує можливості для людей із активною громадянською позицією. Ця поїздка стала результатом зусиль багатьох людей. Не можна не згадати, наприклад, про організації Razom for Ukraine та проект Невидимий батальйон.

↓Читайте також

Куда пойти учиться после войны? Образовательные программы для военнослужащих и ветеранов

Навіть за досить короткий час перебування там одразу розумієш: військових у країні дуже сильно поважають. На мій погляд, це результат правильно сформованої державної політики та патріотичного виховання цілих поколінь громадян. Солдати американської армії не захищають свою територію, вона, можна сказати, відстоюють інтереси держави за тисячі й тисячі кілометрів від неї. І люди все одно їх підтримують та поважають. Найяскравіший приклад – монумент Невідомому солдату у Вашингтоні. Там почесна варта стоїть уже десятками років, кожного дня можна побачити свіжі квіти. Це дуже щемлива картина.

Українці – воїни, які ледь не всю свою історію були змушені боротися саме за власну землю. Однак у нас чомусь і досі не сформувалося розуміння, що це слід поважати й берегти. Неможливо боротися на двох фронтах: відстрілюватися там і переконувати тут. Суспільство повинно з більшою відповідальністю ставитися до найбільшого виклику йому на сьогодні – війні. І консолідована позиція тут напрочуд важлива.

ЯКИЙ ДОСВІД КОЛЕГИ З-ЗА ОКЕАНУ ХОТІЛИ Б ПЕРЕЙНЯТИ В НАС?

— Їм було важливо зрозуміти, як це – вести війну на власній території. У солдатів навіть інше психологічне ставлення повинно бути в такій ситуації.  Крім того, американців була цікава механіка процесу таких швидких реформ у збройних силах. Тобто, безумовно, вони здійснені на скору року та не завжди зважено, але ця система функціонує та діє відсіч.

Ми обговорювали ідеї, щоб українські жінки долучилися до світового ветеранського руху. Під час формальних та неформальних бесід із колегами зрозуміли, що стикаємося з багатьма схожими проблемами. Однак нам дівчата розповідали, що для них найсерйознішим викликом є насильство в армії. Ні я, ні інші мої коліжанки з цим не стикалися, проте говорити від імені всіх не можна. У Штатах про це говорять, намагаються протидіяти, залучивши громадськість. Вживати запобіжних заходів бажано і в Україні.

ЧОМУ ЖІНКИ ЙДУТЬ В АРМІЮ?

— Патріотизм і відчуття спроможності, безумовно, серйозні стимули. Однак велику роль грає ще й матеріальне забезпечення. І це стосується не тільки жінок. Осіб, які служать, інколи навіть називають заробітчанами. Багато хто іде на фронт, бо йому просто до снаги робити це за 20 тисяч. Безумовно, я особисто знаю людей, які сповідують служать, керуючись патріотичними принципами. І дівчат на передових знаю таких, які на дуже відповідальних посадах працюють. І їм на публічність умовну часу не вистачає. А є такі, які сидять у штабах. Цю роботу теж повинен хтось виконувати. Але персональної зацікавленості в успішному завершенні конфлікту вони не мають. Для них це просто робота.

В ідеалі служити повинні люди ідейні. Я там, оскільки не хочу, щоб на мою країну хтось засіхав. Наближую перемогу тим, що докладаю усіх зусиль, що рятувати хлопцям життя. А ще керую безпілотним літальним апаратом та коригую артилерію. І цього не соромлюся. Росіяни та сепаратисти не повинні залишатися на території, що їм не належить. Когось така моя позиція відверто дивує. А мене ж дивує їхня байдужість.

Тут ми й упираємося в питання, що контрактна армія повинна мати якісний набір кадрів. Добре, що контрактна взагалі армія є. Чому до її лав не поспішають приєднувати толкові кадри – хороше питання «на подумати». Сподіваюсь, ситуація зміниться.

НАСКІЛЬКИ СЛУЖБА В АРМІЇ НИНІ КОМФОРТНА ДЛЯ ЖІНОЦТВА?

— На мій погляд, армія для дівчини облаштована настільки, наскільки вона сама в цьому зацікавлена. Безумовно, доводиться часом жити усім разом, наприклад. Ніхто ж окремий бліндаж тобі робити не буде. Інколи є певні незручності, однак немає таких, які неможливо вирішити.

Тут варто пам'ятати про дві речі: тобі ніколи й ніхто не відмовить, якщо по-людськи попросити про допомогу. Нам із товаришкою треба було укріпити наше місцеперебування мішками з піском. Ми їх тягали б тижнями. Попросили хлопців і всі разом зробили це за день. Так ефективніше: їм у радість допомогти, відчути себе джентельменами, а нам ліпше бути в строю, ніж позривати спини й не могти поворухнутися.

По-друге, там, де проблему не можна вирішити традиційним шляхом, умикайте фантазію. Не привезли воду, але волонтери передали вологі серветки – незручність тимчасово усунули. Дівчата це чи хлопці, але у всіх дві руки, дві ноги та світла голова. Треба використовувати наявні ресурси, і тоді жодна проблема не буде катастрофічною. 

ЩО МОЖЕ ЗРОБИТИ ПЕРЕСІЧНИЙ УКРАЇНЕЦЬ, ЩОБ ДОПОМОГТИ АРМІЇ НА СЬОГОДНІШНІЙ МОМЕНТ?

— Як мінімум, молодь повинна більше цікавитися політикою та долучатися до неї. Система хоч і оновилася частково, проте до неї залишається багато питань. Стартувати слід із чогось простого, але серйозного водночас: почніть ходити на вибори та бачити в цьому сенс. А максимум – долучіться до державотворення, хоч як би пафосно це не звучало.

Якщо ми говоримо про допомогу армії, то зараз дуже гостро стоїть питання психологічної реабілітації. Хлопці та дівчата приходять із фронту спустошені, вони не знають, що робити із власним життям. Допоможіть військовим вийти із стану психологічної ями. Гучно це називається відкривати центри психологічної реабілітації. А по факту достатньо при десь зняти невеликі приміщення чи офіси та проводити бесіди, заходи, тренінги. У нас не прийнято говорити, але реальність така, що самогубство серед військових – явище поширене.

ТИ БУЛА АКТИВІСТКОЮ МАЙДАНУ, А ПОТІМ СТАЛА ДОБРОВОЛЬЦЕМ. ЯК ТАК ВИЙШЛО, ЩО РЕВОЛЮЦІЯ ЗАТЯГЛА ТЕБЕ ГЛИБШЕ, НІЖ БАГАТЬОХ ІНШИХ?

— Усе залежить від того, що ти вкладаєш у явище боротьби. Для мене Майдан був про усвідомлення власних прав, які для цивілізованого світу є прописними істинами, а для нас – причиною побиття кийками. Як тоді, так і зараз я відмовляюся розуміти, чому мої свободи повинні бути обмежені тому що хтось раптом захотів вступити до Росії. Це особиста справа кожного, де саме закінчується його особиста боротьба. Майдан переміг чи ні? Ти став ветераном і закінчив свою боротьбу чи продовжуватимеш? Для мене нічого не завершилося. Тим паче це неможливо завершити, коли на фронті гинуть люди, яких ти знаєш та цінуєш.

ЧОМУ ВИРІШИЛА СТАТИ ПАРАМЕДИКОМ?

— Тому що хотіла на фронт, але розуміла, що на позиції з автоматом ефективною не буду. Спочатку думала професійно займатися керуванням БПЛА (безпілотними літальними апаратами), але приходиш до взводу, а там БПЛА немає. Ну от і сиди в тилу. Медикам же роботи вистачає завжди. Хоча я до цього дуже боялася крові та намагалася уникати прямого контакту з подібними речами, фобію здолала, зрозумівши дві важливі речі: 

1) що це тупо 

2) що твій страх може коштувати комусь життя.

Хоча через надзвичайних ситуацій багато, паніки чи страху вже нема. Коли працюю із пораненим, у мене просто протокол в голові, за яким я дію. І не відволікаюсь ні на що. Я проходила курси для парамедиків від організації «Госпільєри», а ще додатково – TC3 (TCCC — Tactical Combat Casualty Care). Останні – американські протоколи надання допомоги на фронті під час активної фази бойових дій. Вони, по суті, написані кров'ю. У тому сенсі, що напрацьовані, починаючи з Другої світової війни. Коли у Штатах ми говорили з дівчатами-медиками, то вони були в захваті від того, що українські колеги спілкуються з ними однією мовою. «Ми надаємо допомогу по MARCH (Massive Hemorrhage — Airways — Respiration — Circulation — Hypothermia)!» І вони такі: «Серйозно? ми теж».

Знання, якими я оволоділа, конкретні, чіткі та не виходять за рамки надання допомоги. Я не медик у повному сенсі слова, але знаю, що робити на полі бою.

ЗГІДНО З МІЖНАРОДНИМ ПРАВОМ МЕДИКИ ЗАХИЩЕНІ ГУМАНІТАРНИМ ПРАВОМ. У ВАС БУЛИ ВИПАДКИ, КОЛИ ПО ВАС СТРІЛЯЛИ ТОМУ, ЩО ЗНАЛИ, ЩО ВИ МЕДИК?

 — Наша група медиків працює точково, на виїздах. Із бійцями приїжджає евакуаційна машина, і ми стоїмо на чергуванні 8-10 годин. Пригадую, був момент, коли в районі Авдіївки почали стріляти не конкретно по машині самій, а по медикам. Як керівник медичної служби, у першу чергу, я думаю про безпеку своєї групи. З'являється чітке відчуття, що треба подбати про решту, а потім – про себе.

Зрозуміло, що ніхто з того боку не надасть розлогу відповідь, чи стріляють конкретно по тобі. Може, засікли з коптера, може, здали місцеві. Однак стріляють по медикам нерідко.

Факти обстрілів ми не фіксуємо. Тому що, по суті, кому і про що потім доповідати? Становище добровольців (тобто тих, ким ми і є) хитке. Ми на фронті наче є, а наче нас там і нема. Збройні Сили фіксують самі факти обстрілу позицій. Однак більше інформації їм не треба.

У нас є спеціальні групи, які ведуть юридичну боротьбу за визнання добровольців учасниками бойових дій. Так, коли мій знайомий парамедик Мар'ян Корчак загинув безпосередньо на позиції від розриву снаряду, ініціативній групі ще довго доводила, що загинув він саме як боєць. 

КАЖУТЬ, ЛЮДИ ВТОМИЛИСЯ ВІД ВІЙНИ. ДЕ ТИ БЕРЕШ СИЛИ ДЛЯ БОРОТЬБИ?

— Мене завжди надихають інші люди. Їх боротьба стає ресурсом моєї власної. Варто подивитися хоча  б на наших звільнених полонених: скільки витримки, мужності та гідності. Інколи, безумовно, виникають зрадницькі думки, що це все не має сенсу. Я такі речі називаю «внутрішніми сєпарами». Але тоді на допомогу приходять побратими, які дуже швидко та дохідливо пояснюють, що ці отруйні думки шкідливі всім і мені, у першу чергу.

Я інколи покладаю свої надії на когось. Чисто внутрішньо. Це допомагає вибудувати стержень, за який можна триматися в моменти сумнівів. Блискучим прикладом є і наші молоді кадрові військові. Хоча їм не дозволяють воювати в тій мірі, якої ця війна потребує, а все ж у них очі горять і в цих очах навіть на 6 рік війни можна побачити запал до перемоги.

ЯК ОТРИМАТИ ПІДТРИМКУ НАЙРІДНІШИХ?

— Мої політичні погляди «розвели» мене з деякими старими приятелями. Однак маю підтримку батьків. Хоча я єдина дитина в сім'ї, мамо з татом не егоїсти, вони розуміють, що утримувати чадо біля себе не можна. Першим кроком до розуміння цього став мій переїзд до столиці. Я в Дніпрі навіть документи не подавала.

Але коли почала займатися волонтерською діяльністю на фронті, батькам не говорила нічого півроку. Старанно приховувала все, доки одного дня випадково не потрапила в об'єктив телекамери однієї з програм на телебаченні. Після цього ми домовилися з батьками, що будемо взаємно відвертими, адже від цього усім буде спокійніше.

Моя мама допомагає фонду, що надає підтримку родинам, у яких із фронту не повернулися близькі. Мабуть, це допомогло їй швидше усвідомити, що я потрібна там, на лінії фронту. Моє ж завдання – робити так, щоб у цього фонду, наприклад, було менше підопічних.

Важливо говорити та пояснювати, чому та для чого ти там. Батьки приїздили до мене на Майдан, а потім – навіть на передову. Вони розуміють, а тому й підтримують.

ЧОМУ НЕ ХОЧЕШ СЛУЖИТИ У ЗБРОЙНИХ СИЛАХ?

— Тому, що волонтери та добровольці – ефективніші. Ми б ніколи не змогли організувати таку оперативну медичну службу, яку маємо зараз, якби її контролювало Міноборони. Це все б мало проходити через 400 командирів, половині з яких, м'яко кажучи, байдуже до результату. На жаль, у нас вбивча бюрократія, а на посадах часто сидять люді, не зацікавлені в результаті. Хоча доброволець діє на свій страх і ризик, він діє почасти ефективніше, ніж уся ця команда писарчуків. Тому поки ситуація не змінюється, роблю те, що можу й там, де можу.

💚 Підписуйтеся на наш Телеграм-канал для соціально-активних українок — як залишатися небайдужою на тлі професійних та особистих викликів: https://t.me/notindifferent

Матеріал підготовлено в рамках реалізації грантового конкурсу від ГО «Інтерньюз-Україна» за фінансової підтримки Швеції та Internews (проект Audience understanding and digital support). Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору автора.