105 годовщина боя под Крутами: как студенчество стоит за независимость Украины тогда и сейчас

130 кілометрів від Києва — залізнична станція Крути. 105 років тому тут розгорнувся кількагодинний бій. З одного боку — 5-6-тисячний підрозділ російської Червоної гвардії, з іншого — 500-600 вояків, серед яких десятки студентів, курсантів та учнів. Тоді українським бійцям вдалося на кілька днів зупинити просування більшовицьких військ до Києва.

За вісім років війни, яку веде росія проти України, тисячі студентів взяли до рук зброю, щоб нарешті вибороти нашу суверенність Замість практикумів та лекцій вони знову обирають окопи та бої. "Рубрика" зібрала історії захисників та захисниць, що пішли на війну просто з університетських стін. 

"Наша задача – поставити крапку в цій історії", — Віталій з Черкас

Напередодні повномасштабного вторгнення 20-річний Віталій разом із дівчиною готувався до війни — напоготові стояли зібраними тривожні наплічники. Хлопець вчився в Українській академії лідерства та в Національному авіаційному університеті у Києві. Після 24 лютого Віталій виїхав зі столиці до рідних Черкас, там почав із батьком оббивати пороги підрозділів тероборони та військкоматів.

"Мені 20 років, татові — за 60. Нам всі говорили, що перетелефонують, але марно. Хоча для рідних це була радість, бо ніхто не хотів, щоб нас забрали", — говорить Віталій.

Хлопець вирішив, що точно потрапить до війська, коли загинув його друг, випускник УАЛ. Іван Покидько був бійцем 3 окремого полку спеціального призначення ім. Святослава Хороброго ЗСУ. Він загинув 9 березня.

"Ваня — дуже сильна та світла людина. Він пробув на війні всього 16 днів. По мені, як і по всіх знайомих, сильно вдарила ця звістка".

Тоді Віталій записався у "Правий сектор", пройшов підготовку. Батьків переконав, що він має йти воювати — іншого шляху немає. Та й совість не дозволила б вчинити по-іншому.

"Мій друг загинув, а я залишаюсь тут, вдома? Завжди так було, що на війні помирає молодь. Інтелігенція — це кістяк нашої армії. Наша задача – поставити крапку в цій історії. У мене є племінник, я не бачу розвитку подій, коли через багато років він знову воює з росією. Нам слід розв'язувати проблему, з якою не впорались наші батьки".

Віталій потрапив в артилеристи, виконує завдання мінометника. Вже вдруге хлопець був на бойових виїздах. Зараз перебуває на сході. Навчання хлопець не кидає, намагається все встигати, із цим сильно допомагають одногрупники, викладачі часто йдуть назустріч.

"Я декілька разів намагався приєднатись на лекції онлайн. Сидять мої одногрупники, а у мене позаду лунають обстріли. Це неприємно, лякає. Траплялись принципові викладачі, які говорили, що поєднувати службу та навчання – незаконно. Але як ми маємо вчиняти? Скільки студентів воює зараз? Хто окрім нас буде це робити? Приходити на нашу землю та вбивати наших людей теж незаконно", — говорить Віталій.

Батьки сумують за сином. Хлопцю дуже важко слухати, як мама плаче у слухавку, але змінити вибір, який зробив рік тому, не може. І не хоче. А батько підтримує порадами, бо сам служив ще за радянських часів.

"Тато говорить, як себе поводити у війську, як спілкуватись з офіцерами та командирам. Йому б теж хотілось воювати, але вік поважний", — розповідає Віталій.

2022 рік Віталій зустрів у Маріуполі

За останній рік хлопець став впевненішим у собі, морально подорослішав. Віталію часто говорять про дорослий погляд та втомлені очі.

"Не все казково у світі. Маємо боротись. За останній рік я ще раз для себе зрозумів, що зараз відбувається відродження нашої нації. Скільки людей пішло боронити країну, скільки людей платять хабарі, щоб їх тільки взяли до війська. Всі у світі побачили, хто є хто…"

"Хотіла переживати все те, з чим стикається Україна", — Віка з Рогатина

До повномасштабної війни Віка вчилась в університеті та Українській академії лідерства, підробляла офіціанткою та барменкою. У майбутньому дівчина має стати професійною правницею.

"Війна почалась не 24 лютого, а у 2014 році. Але тоді, у свої 13 років, я була дуже несвідомою. Коли зрозуміла, що відбувається, думала, що я можу зробити для своєї держави? Прийшло усвідомлення: я маю бути там — на фронті. Але не наважувалась. Тому що не мала досвіду та скілів. Це якби маленька дівчинка прийшла і сказала, щоб із нею няньчились", — говорить дівчина.

Після повномасштабного вторгнення росії дівчина вже відправилась на фронт. 21-річна Віка повернулася з Польщі, у якій перебувала на той момент, та записалась у "Правий сектор" у Львові.

"Мене питали, що я зі своїми 45 кілограмами буду робити на фронті. Я відповіла, що стану медиком. Я хотіла залишатись корисною для своєї держави. Хотіла переживати все те, з чим стикається Україна. Відчувати те, що зараз відчуває моя держава", — говорить Віка.

Мамі дівчина не говорила, що повернулась з Польщі та записалась у "Правий сектор". Жінка якось сама все відчула.

"Мама спитала: «Віко, ти в Україні?» Довелось зізнатися, що я вже у «Правому секторі»", — згадує дівчина.

У "Правому секторі" вона пробула кілька місяців, потім її запросили у тилову частину, але Віка прагнула рухатись далі та допомагати на фронті, тому через якийсь час все ж опинилась на передових позиціях.

"Зараз я служу у своєму найкращому батальйоні", — говорить дівчина. 

Нині разом із побратимами вона на Донецькому напрямку. В обов'язки медикині входить моніторити всіх хворих та їхній стан здоров'я. А на бойовому завданні — займатись евакуацією поранених, робити все, щоб вони доїхали до медзакладів живими.

"Медики є цінною одиницею. Вони не ходять у штурм, не сидять в окопах. Ми займаємось евакуацією та стабілізацією. Зазвичай хлопці з-під обстрілів виносять поранених бійців. Якщо вони не можуть, то тоді вже медику кажуть, куди йти", — пояснює дівчина.

Віка згадує свій перший штурм:

"Доїхали до вихідного рубежу, трохи пройшлись, як нас почало крити з артилерії. З'явилися перші трьохсоті. Я накладала турнікети. Далі не сунулась, бо не працювала радіостанція. На передовій діє самозахист: якщо я не можу чогось, то не роблю. Коли пізніше запрацював ефір, мене покликав ротний, при ньому був поранений. Сказав, що я евакуйовуватимусь разом із ним. Приїхало БМП, ми завантажились та виїхали".

Про побратимів дівчина відгукується надзвичайно тепло. Каже — завжди може розраховувати на них і почувається захищеною.

"Перші мої хлопці прийняли мене нереально. Називали мене своєю донькою. Це люди, з якими я йшла у перший бій, з якими лежала в одній ямці, оберігаючись від осколків. Їх перевели в іншу частину, але зараз у мене не менш круті побратими".

Мама, слухаючи розповіді доньки про побратимів, які обороняють Віку, трохи заспокоюється. Дівчина продовжує своє навчання, бо хоче отримати диплом попри те, що робити це в польових умовах важко.

Але й полишати службу Віка не думає. Говорить, що у 1991 році Україна отримала незалежність, але насправді свій суверенітет виборюємо ми зараз. Війна вже залишила слід на душі молодої медикині:

"У мене іноді виникають думки, що я безсмертна. Вже стільки всього пережила, хоча на початку була більш смілива. Після першого бою здавалось, що страшнішого вже не буде. Але потім ближче бахне якось… Або хтось помре на моїх очах. «А коли наступною буду я?» Хочеться, не хочеться, але воно проникає у голову".

"Взагалі не було часу обговорювати рішення", — Єгор з Краматорська

На початку 2022-го Єгор вже мав журналістський досвід — працював на місцевому новинному сайті та телебаченні. Закінчував університет, невдовзі мав отримати диплом журналіста.

Початок повномасштабної війни змусив хлопця змінити мікрофон у руках на зброю. 25 лютого разом із батьком він вирішив піти в тероборону. Єгору тоді було 20, татові — 43.

"Номери гарячої лінії для запису тоді були недоступні. Я знайшов адресу найближчої військової частини. Пішов туди — там записували всіх без розбору. Мені пізніше сказали, що не мали право мене мобілізувати. Я не підпадав під першу чергу — тих, хто з досвідом служби. Ще й замолодий був", — говорить Єгор.

І Єгора, і його батька мобілізували. Мама залишилась в тилу з молодшою донькою.

"Взагалі не було часу обговорювати наше рішення, все було постфактум. До мого вибору мама поставилась спокійніше, а до батькового — емоційніше", — згадує хлопець.

Нині батько та син — у різних підрозділах ТрО. Тато воює на одному з найнапруженіших відрізках фронту — район Сватове-Кремінна. Сам хлопець залишається при своїй військовій частині, у його обов'язки входить її охорона.

"У моїй роботі немає нічого цікавого та героїчного. Якщо питають, чи не важко мені, завжди відповідаю, що по коліно в бруді під Бахмутом важко; з 20-кілограмовим наплічником закріплюватись у степу важко; вправлятися з зенітною технікою важко. А охороняти — що тут такого?"

Торік хлопець захистив свій журналістський диплом. Та пов'язувати своє майбутнє із журналістикою не захотів, перенаситився інформацією. Тому влітку 2022-го подався на магістратуру на інший факультет — психологічний.

"Після закінчення війни у нас буде дуже багато роботи. Захисники та цивільні страждатимуть від психологічних проблем, боротимуться з ПТСР. Я хочу займатись реабілітацією цих людей", — ділиться Єгор.

У війську хлопець буде, поки не оголосять демобілізацію. Єгор жартує:

"Якщо тільки ракета не прилетить, і я достроково не закінчу свою службу". 

Доти робитиме все, що потрібно від нього.

"Зараз відчуваю підйом нації. На 12 місяці війни наша внутрішня сила та згуртованість сильні, як ніколи. Відчувається, що переходимо від комплексу меншовартості та пофігізму до громадянського суспільства, яке складається з людей, що активно беруть участь у своїй долі".

"Війна змінила мої погляди на життя", — Вадим з Івано-Франківська

До 24 лютого 23-річний Вадим з Івано-Франківщини закінчував медичний виш. Залишалося менше пів року, у червні мали бути випускні іспити.

"У моїй родині вистачає військових — мама, батько, дядько, тітка пізніше теж мобілізувалась. Коли вступав у медичний, знав, що хочу бути професійним військовим медиком. Коли почалась повномасштабна війна, звісно, не міг всидіти на місці", — розповідає хлопець.

Записатись у військо хлопцю вдалося лише з третьої спроби, та наприкінці лютого він вже прибув на службу. Близько двох місяців підрозділ Вадима стояв у тилу, потім вирушив на передові позиції. Спочатку це був південний донецький напрямок, потім — Запорізька область, якраз біля лінії фронту.

"За кілька місяців я змінив багато посад — від фельдшера до виконувача обов'язків медичної служби", — говорить Вадим.

Доводилося хлопцю працювати й просто в степу. Медик згадує свій перший бій.

"Моєму підрозділу сказали зайняти позицію. Мене транспортом підвезли до самої крайньої точки, я знаходився ще на підконтрольній території. Прибігає водій медпункту, каже, що почався обстріл з міномета. Я відійшов від автівки, ліг у яму, щоб не зачепило уламками. Поряд десь точився бій. «Вадик, там трьохсотий». Все, що пам'ятаю, — як натягнув рукавички. Так у них і біг. Стежка метрів 60, слід було рухатись лише по ній, бо поряд могли бути міни".

Побратим хлопця мав поранення гомілки, вже сам поставив собі турнікет. Вадим лише зафіксував час, зробив перев'язку та відправив пораненого на евакуацію. Потім підвезли ще одного травмованого.

"По рації чую, що побратими просять підтримки, бо ведуть бій. Я рефлекторно схопив патрони, зарядив автомат, перевірив аптечку. Вибігаю — степ та балка. Навкруги — стрікотня. Біжу по полю, не розуміючи, де ведеться бій. Іноді здавалось, що просто навколо мене. Голова хоче бігти, але ноги не можуть. Я не знав, скільки потрібно бігти. Коли добіг, мені пояснили, що мій підрозділ відступає, слід копати окоп".

Бути медиком на службі значить постійно вдосконалюватись, говорить Вадим. Разом із колегами він постійно складає свої схеми лікування, переосмислює минулий досвід, щоб краще виконувати свою роботу.

"Я свою медичну сумку разів шість перебирав. Постійно навколо змінювалась обстановка, тому доцільніше було мати інші препарати чи засоби. Тим більше, що особовий склад доводиться лікувати не тільки від поранень, а ще від того ж грипу чи застуд".

Нині командування відправило Вадима на отримання спеціалізації у Військово-медичну академію.

"Приїхав на навчання, а тут сніг… Так приємно було його побачити, бо на півдні снігу не було. За рік змінилось ставлення до родини, другої половинки — довго цього не усвідомлював. Зробив такий висновок, що просто хочу жити. І радіти таким простим речам, як сніг". 

Патриотическое кино: 10 фильмов ко Дню памяти героев Крут