Что нас ждет после выборов: усталость или неизвестность?
Фото Reuters
Центральна виборча комісія завершила опрацювання протоколів за результатами голосування на першому турі виборів президента України. Для когось оприлюдненні результати виявилися шоком, для когось несподіванкою, для інших – очікуваним бажаним. Проте, незалежно від очікувань, страхів і сподівань, беззаперечно вибори не залишили нікого байдужим. А тим більш результати першого туру. І навряд чи, судячи з перебігу останніх подій залишать байдужим і у другому турі.
До трійки лідерів президентських перегонів увійшли Володимир Зеленський – 30.24% (5 713 825 голосів), Петро Порошенко – 15.95% (3 014 538 голосів) та Юлія Тимошенко – 13.40% (2 532 319 голосів).
Не менш цікавим за власне результати є наслідки волевиявлення для майбутнього України. Адже вибір у другому турі (21 квітня) – це вибір серед двох крайнощів: «втоми» або «невідомості». З одного боку – кандидатура чинного Президента України Порошенко, яка є абсолютно зрозумілою (як з позитивним, так і негативним «багажем») для переважної більшості Українців. З іншого – кандидатура Зеленського, яка є відповіддю на суспільний запит на «нові обличчя» навіть з ризиком «придбати кота у мішку».
З першого погляду здається, що результати першого туру президентських перегонів чітко засвідчили про прагнення українців до змін за будь-яку ціну. Причиною цьому стали небажання чи нездатність керівництва держави вирішити нагальні проблеми, що в підсумку призвело до крайньої невдоволеності і втоми суспільства. Зокрема, йдеться про війну на Сході України (п'ять років війни та тринадцять тисяч загиблих згідно даних ООН), тотальну бідність (за оцінками міжнародних організацій – ООН та Оксфам 60% громадян України проживають за межею бідності), масову міграцію (близько 4 млн українців або 16% працездатного населення країни є трудовими мігрантами), всепронизуючу корупцію («Панамагейт», скандал з «Укроборонпромом», заяви про причетність Б. Ложкіна, В. Гонтарєвої та О. Філатова у так званій справі Сергія Курченка), забезпечення прав і свобод людини і громадянина тощо. Тому абсолютно зрозумілою є втома людей від існуючого ладу та «старих» політиків, які перебувають при владі вже далеко не один рік (і навіть не одне десятиліття).
Проте, висока підтримка, яку отримав В. Зеленський у першому турі не забезпечує його стовідсоткову перемогу і у другому. Адже, як свідчить світова практика, «протестне» голосування часто є легальним механізмом виявлення незадоволення існуючим ладом та своєрідним «публічним» посланням до політичного істеблішменту власної держави. Зокрема, тут варто згадати приклад Франції, коли Марін Ле Пен, яка мала високу підтримку в першому турі (21.43%) при 23,86% підтримки Емманюеля Макрона, але програла йому у другому турі зі своїми 33,9% проти 66,1% у 2017 році. Дещо подібний приклад можна віднайти і в історії незалежної України. Йдеться про президентські перегони 1994-го року. Тоді в першому турі переміг чинний на той момент Президент України Л. Кравчук з 38,36% проти 31.17% Л. Кучми. Проте другий тур скоригував результати – 45.06% за Л. Кравчука та 52.14% за Л. Кучму.
У свою чергу, на розсуд громадян на противагу «втомі» пропонується «невідомість». І ця «невідомість» та «невизначеність» зумовлюється малим досвідом Зеленського в політичній сфері (3 місяця проти 15 років у Р. Рейгана), популізмом, нечіткістю, а подекуди й плутаністю «меседжів» кандидата в президенти («прозорий ринок землі», «нульова декларація», скасування ПДВ чи зарплати вчителям у 4 тис. доларів тощо). Також, невизначеність посилюється «завісою незнання» майбутньої команди кандидата в президенти тощо. Проте його кандидатура, на відміну від більшості інших учасників президентського забігу, не спонукає громадян ставити собі класичне запитання: «Чому ж мені так погано, якщо у нас все добре?»
Наостанок варто зазначити, що Зеленський не є ніяким феномен сучасного політичного процесу. Він лише нове, сучасне звучання фрази «жити по-новому» 2014 року.
Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.
