Кінець літа. Один із кінців країни. Саме той, який восьмий рік болить. Віра дивиться, як сірі хмари перетікають у глибини такого ж сірого Вуглегірського водосховища. Її рожева футболка і пшеничне волосся виділяються на апокаліптичному тлі.

Телефон. Телеграм. Груповий чат. Вона, як каже сама, "записує кружечок". Щоб зафіксувати себе тут. Зафіксувати ще один захід сонця на Сході.

А їй у відповідь: "Як у Надвірній могла народитися така фанатка Донбасу?"

За місяць ми з Вірою зустрічаємося в одній із львівських кав'ярень і обговорюємо — дійсно, а як? Я питаю про кількаметровий календар на стіні офісу БУРу (волонтерської організації "Будуємо Україну разом"), міністерську відзнаку "За розбудову країни" і про те, чи їй ще болить Майдан. І, звісно, ми говоримо про Схід.

Листопад 2013-го. Соцмережами починають розходитися дописи про прийдешнє перше віче на Майдані. Віра сідає у потяг в рідній Надвірній. Її проводжає тато. Купує дочці величезний снікерс і говорить, що дев'ять років тому їхали вони з мамою (на Помаранчеву революцію), а тепер їде Віра.

Там, на Майдані, дівчина буде разом із друзями з географічного факультету. Періодично їхатиме з Києва до Львова, але знову й знову вертатиметься назад. Тоді почнуться розстріли і з'явиться Небесна Сотня, серед якої опиниться близький друг Віри. Журналіст і студент того ж географічного Ігор Костенко. Хлопця посмертно нагородять званням Героя України, Вікіпедиста й освітянина року.

А Віра лишиться жити з цими спогадами і потребою продовжувати розпочате на Майдані.

Дівчина говорить, що перший рік після Революції пригадує ледь-ледь. Вона захистила диплом, повернулася у Надвірну і якийсь час працювала у школі. Тоді поїхала у Слов'янськ разом з іншими волонтерами допомагати відбудовувати поруйноване війною. Так Віра потрапила в "Будуємо Україну разом" і лишається з БУРом вже п'ять років. Тільки тепер у зовсім іншій ролі.

З кінця травня 2021-го Віра — програмна керівниця БУРу. А сам БУР з 2014-го — проєкт, що почався з мети відновити пошкоджені російсько-українською війною будинки, а продовжився ціллю будувати не тільки споруди, а й мости зв'язку між українцями.

Охочі стати волонтерами заповнюють анкету. Обирають, на який із таборів хотіли б поїхати. Тоді на тиждень або два з'їжджаються зі всієї України й з-поза її меж у місті, де на них чекають різні об'єкти. Вдень волонтери малюють мурали, будують будинки, ремонтують квартири, облаштовують креативні простори, а вечорами влаштовують гутірки, дивляться фільми, гуляють містом і, найголовніше, пізнають одне одного.

Днями — будують стіни. Вечорами — руйнують кордони.

Про БУР Віра розповідала вже в десятках інтерв'ю. Я ж питаю, що в БУРі робить саме вона і хто така програмна керівниця Віра Пасішнюк?

Займати одну з керівних посад не входило у Вірині плани. Вона розуміла важливість цього кроку і довго вагалася. Така робота завжди про зміни й рішення. Саме прийняття рішень і є чи не основною відповідальністю дівчини. І заодно лейтмотивом її першого літа на цій посаді.

Наприкінці червня всіма соцмережами БУРу та його команди розносяться радісні дописи — їхня Віра отримує міністерську відзнаку "За розбудову країни, розвиток волонтерського руху і сприяння Збройним силам України".

Сама Віра на цей момент вже про все знає. Вона встигла і поплакати, і посміятись, і почати потроху приймати це. СММ-ниця пише їй у чаті й просить сказати кілька слів про нагороду. Віра випалює перше, що спадає на думку:

"Я відчуваю, що мої сини вибачать мені, що світ на них так довго чекав".

Віра посміхається. І веде свою розповідь далі. Каже: про отримання відзнаки дізналася від знайомого, який першим привітав у Інстаграмі. Тоді зайшла на сайт. Прочитала положення. Заплакала. "Я, знаєш, люблю оце розплакатися. Зазвичай не на людях, але буває по-різному", — сміється Віра. Я сміюся разом із нею. Далі вона каже:

"Для мене це почалось все у 13-му році, коли почався Майдан, і я ж точно про це не думала. Як ми не думали, що зараз почнеться війна. Потім ще раз прочитала постанову, знову розревілася…

Я просто знаю, що люди, які мене читають в соцмережах чи просто знають, якби могли, дали б мені точно цю відзнаку. Я просто думаю, що це не дав мені президент чи конкретний міністр з конкретним прізвищем. Це державна відзнака. Від мого народу. І я знаю, що не всі мене знають, не всі розуміють, що я роблю. Але якщо, наприклад, якась людина щось робить через мене, то я знаю, що, можливо, саме вона за мене і проголосувала"

10 липня — Вірин День народження. Цьогоріч вона зустріла його в Маріуполі. Не через відрядження, табір чи щось термінове. Через бажання просто побути там. Запитую, як часто вона "тікає" на Схід. Сміється. І починає з того, що сподівається в найближчі місяці потрапити туди знову, тож може передати Донбасу від мене привіт. Відповідаю, що давно там не була і передати привіт таки мушу.

"Це можуть бути якісь робочі відрядження. Деколи мені просто як Вірі Пасішнюк треба поїхати, і я їду. Просто побути там. Я можу нікому не зізнаватися, що поїхала не по роботі. Мені просто важливо бути там. Я так цього року зробила на день народження.

Коли я перший раз поїхала, мене питали, як там на Сході. І я розумію, що ти не дуже поясниш весь спектр усього, що відбувається. То я казала, що просто буду купувати людям квитки на потяг, щоб вони мали цей досвід.

Я на Сході зустріла своїх людей. Стіни то є стіни, а ти їдеш до людей. Зрештою, Майдан стався через те, що нам казали, що хтось десь не такий. А виявилося, що ні. І музику ми слухали в дитинстві однакову, і серіали дивилися однакові. Є якісь моменти, які для мене там були дивні і зараз. Я досі дивуюся, коли думаю про те, що, наприклад, там не було книжок українською з географії. Але я сама цього раніше не знала і судила по тому, який маю досвід"

Ще якийсь час говоримо про Донбас, БУР, поїздки за кордон і те, як країна проживала перший локдаун. Віра каже, що попри суворі обмеження майже всі табори відбулися. Десь пізніше, десь із меншою кількістю волонтерів, але відбулися. "Ми тут країну будуємо", по-діловому говорить Віра і стає ясно — такі дрібниці великих будівельників своїх країн не зупиняють.