Будет ли война: что на самом деле нужно России?

Иван Валюшко

эксперт Национального института стратегических исследований

Протягом березня в зоні проведення ООС Україна втратила 9 своїх захисників, за половину квітня – 10. Останнім часом така інформація губиться на тлі страху перед хворобою, жалкувань про неможливість туристичних поїздок Європою, скарг на таксі за тарифом «до Чикаго» і багатьох інших проявів коронакризи. Країна ніби живе у новій реальності, суспільство «втомилося» від війни, а фраза «Путін нападе» втратила початковий зміст і перетворилася у знущально-саркастичну форму висловлення недовіри до вітчизняної real politics. Тим часом Росія звинувачує Україну у порушенні режиму припинення війни, стягнула війська, силами своїх маріонеток оголосила «призов» в ОРДЛО і розмістила їхнє «мирне шахтарське» озброєння поблизу лінії розмежування. Українські військові помічають концентрацію сил, якої не було навіть у 2014 році. Усе виглядає, як приготування до повномасштабної війни. Світ виголошує стурбованість і підтримку Україні, погрожує Росії наслідками і новими санкціями, не вдаючись до їх конкретизації. А Путін мовчить. Майже.

З одного боку, йому нічого сказати по суті. З іншого, чим менше звучить, тим більше можна додумати, а це якраз у царині гібридного протистояння. Пропагандисти постараються витиснути з мовчання максимум, підтримуючи міфи та розвиваючи фобії. Втім, офіційна позиція і не обов'язково має бути оприлюднена цілісно і одним «офіціалом» – для цього у Путіна є «вуса Пєскова» і тисяча балакучих голів.

Фото ВВС

Недавню статтю Тімофєя Сєргєйцева «Какая Украина нам не нужна» вже встигли розтягнути на цитати. Втім автор не єдиний, хто висловився про воєнний конфлікт «со стартом в украинском Донбассе» і системно просуває дегуманізацію українців. Директор Центру аналізу стратегій і технологій Руслан Пухов у статті у «Ведомостях» та інтерв'ю «Фонтанці» зазначає, що Київ не зможе реалізувати силовий сценарій відновлення територіальної цілісності, бо Москва не допустить поразки «ДНР» і «ЛНР», американці воювати за Україну не будуть, а під загрозою опиниться саме існування української державності.

Воєнкор Дмітрій Стєшин ділиться готовністю «молодих республік» гнати «бандерівців назад у свої бункери в Карпатах». Воєнний експерт, член громадської ради при Міноборони РФ Віктор Баранєц говорить про «українську окупацію земель донецького народу», мародерство ЗСУ та їхню нездатність воювати. Інший експерт, Павєл Фельгенгауер, бачить потенціал як не для нової світової війни, так для розгрому української армії на Лівобережжі Дніпра, створення «Новоросії» і розблокування Придністров'я. 

Натомість Telegram повниться повідомленнями про розгортання в Україні британського загону спеціального призначення, прибуття двох військово-транспортних літаків ВПС США з технікою, озброєнням та особовим складом, готовність протурецьких бойовиків до участі в операції ЗСУ. ЖЖ-блогер Dambiev опублікував відео нібито з ешелоном реквізованої цивільної техніки (шкільні автобуси, вантажівки, УАЗи тощо), який нібито прямує на Донбас, хоча незрозуміло, звідки такий матеріал опинився у розпорядженні бурята. 

І це все з'явилося за останні 48 годин (за винятком статей Пухова, які більш давні). Щоправда, тут немає нічого особливого – російська пропаганда регулярно штампує подібні матеріали і явно не збирається збавляти оберти. Логіка проста – Україна слабка, здатна тільки на провокації, не може захистити себе в принципі, тому сподівається на допомогу Заходу, який від неї все одно відвернеться. 

Фото УНІАН

Війна з Росією триває восьмий рік. Вона почалася без оголошення, відбувається з боку Москви «інкогніто», тому немає підстав очікувати на зміну тактики. Якби Кремлю були потрібні бойові дії на Донбасі, він розпочав би їх таємно, як у 2014-му, – при теперішніх показних і явних маневрах буде складно сказати «ихтамнет». Отже, зараз Путін хоче якраз заявити, що вони там є – потужна сила, яка перебуває в бойовій готовності й лише очікує наказу. Проте саме так говорити не можна, тому прес-секретар Пєсков прикривається суверенним правом на будь-яке пересування армії на власній території, але згадує і про загрозу безпеці РФ, «якщо поблизу її кордонів відновиться громадянська війна».

Оце явне, напіввизнане брязкання зброєю не обов'язково веде до її застосування. Інакше кажучи, конфлікт не є аж таким неминучим, як нас намагаються переконати. Росія розуміє, що розв'язання відкритої війни не піде їй на користь. Звичайно, завжди є ймовірність ухвалення ірраціонального рішення, але такий крок вона собі об'єктивно не може дозволити.

Тим часом зосередження сил завжди можна використати як інструмент тиску на Україну. Погрожуючи українській державності як такій, Кремль спробує надиктувати свою волю в багатьох принципових питаннях: 

• нове закріплення в Конституції України позаблокового статусу й відмова від приєднання до НАТО та інтеграції в ЄС (європейські прагнення можуть бути дозволені в якості «компенсації», але навряд); 
• врегулювання статусу російської мови як другої державної, гарантування недоторканності і непорушності становища РПЦ в Україні та втілення інших складових концепту «русского мира»; 
• федералізація України з особливим статусом «республік» та інших регіонів за їх бажанням; визнання Криму російською територією, відмова від будь-яких претензій на нього, гарантії безперервного і безперешкодного функціонування Кримського каналу. 

Само собою згода офіційного Києва на такі «репарації» наштовхнеться на гостру суспільну реакцію, призведе до політичної кризи й забезпечить умови для подальшої дестабілізації України. Цього разу остаточної й останньої. 

Що в такому разі робити громадянам? Спектр реакцій, як завжди, безмежний. Можна плюнути і звалити, як дехто на Грушевського радить. Можна залишитись у своїй бульбашці і продовжувати вважати, що «Путін нападе» – просто страшилка, якою в країні виправдовуються всі ґанджі невдалої політики. Можна грати у футбол за команди з «Л/ДНР», виступати на змаганнях з важкої атлетики у Москві і збиратись на концерт Моргенштерна, чи як його там, бо мистецтво і спорт поза політикою ж. Можна податись в тероборону чи просто вправлятись у стрільбі і займатись тактичною підготовкою. Можна все, крім одного – вважати, що проблема розсмокчеться сама, Путін вріже дуба, його замінить якийсь Навальний і всі заживуть у мирі та братерстві. 

Цілком можливо, що колись подібне і станеться, але доти необхідно тверезо оцінювати й фільтрувати інформацію. Росія може і не напасти, але її пропаганда й наші корисні недоумки роблять нас переможеними вже. Бойові дії ще не почалися, а в нашій армії уже сумніваються. Росії треба, щоб суспільство, яке до цього пасивно спостерігало за військом і особливо не цікавилося питаннями цивільного контролю над ним, почало тиснути на військових, перевіряючи правдивість постів і перепостів із соціальних мереж. Чи взагалі закликало здатися, зберегти життя, не воювати за олігархів. Почало виступати за відмову від інтеграції із Заходом, привітало повернення політики багатовекторності і фальшивого нейтралітету. Атмосфера страху, непевності і тотальної «зради» тільки спонукатиме до швидшого «правильного» вибору. Тобто вихід тільки один – завжди бути напоготові й більше думати, аніж висловлюватись.