582 години з турнікетом: як український військовий вижив у підвалі попри складне поранення

З міркувань безпеки ми не можемо називати справжнє ім'я "Алекса", тож і далі у тексті використовуватимемо його позивний. "Рубрика" поспілкувалася з чоловіком, поки той відновлюється в госпіталі, аби зафіксувати унікальну історію.

"Я їй сказав, що якщо вона не вірить брату, то хай вірить своєму путіну"

"Алекс" з Вінниччини. Чоловік каже — до осені 2024-го найсхіднішим його містом був Київ. Проте вже 7 вересня цей статус забрав собі Вовчанськ, що на Харківщині. Саме це місто захищав "Алекс" з побратимами. Втім, війну чоловік відчув ще у 2014-му, коли побачив, як російська пропаганда вплинула на його родичів у росії. 

"У мене батько росіянин. В росії живуть мої брати і сестри, у Брянську. Раніше вони приїжджали в гості. А потім, в 14-му році, сестра дзвонить, каже «шо ви там творітє?» У них на той час вже пропаганда пішла про розіп'ятих хлопчиків. Я їй сказав, що якщо вона не вірить брату, то хай вірить своєму путіну. Викинув телефонну картку і все, я з ними більше не спілкуюсь", — розповідає "Алекс". 

Напередодні повномасштабного вторгнення "Алекс" відкрив робочу візу. Мав квитки в Європу і домовленості про роботу. Каже — якщо й міг припустити, що росія нападе відкрито, то й близько не уявляв масштаби, у які все вилилось. А тоді почалася велика війна. Зрештою чоловік нікуди не поїхав і лишився з родиною. 

"А навіть якби раніше, до 24 лютого, поїхав працювати, все одно повернувся б. Я не витримав би там, бо у мене тут онук, донька. Мати моя ще жива, і як би я сидів там, я не знаю. Через тиждень я б назад приїхав", — переконаний "Алекс". 

Влітку чоловік пішов у ТЦК оновлювати дані, пройшов ВЛК і отримав повістку. Далі були навчання і вже починаючи з вересня — Вовчанськ. 

"Турнікет — і в підвал"

"У Вовчанську своя специфіка, там не окопна війна, там міські бої. Довгий час на заводі сиділи вороги. Міста вже нема, багатоповерхівки розбомблені, там лише руїни. Я сидів на позиції в роздовбаній хаті. Але в цей час зайшли наші підготовлені хлопці, зробили штурм заводу, набрали полонених.

І моє командування віддало наказ утримувати цю позицію. Нас п'ятеро було. А росіяни там чотири чи п'ять місяців були, знали все до міліметра. І вони, знаючи, що там вже ми, почали нас крити КАБами. Погоріло там все. КАБи — це найпаскудніше. Будеш сидіти в погребі глибиною п'ять метрів — і аж там земля підіймається, коли поруч прилітає", — розповідає військовий.

Далі були численні штурми росіян. Під час одного з них позицію "Алекса" викрили. Між чоловіком та одним з російських солдатів почалася автоматна перестрілка. Боєць каже — в той момент не думав ні про що, фокусувався лише на тому, щоб стріляти у відповідь.

Той росіянин загинув. Проте встиг численними кулями поцілити в обидві руки "Алекса". Одна з них, як описує військовий, "повисла на самому суглобі". 

"Ну і все. Хлопці наклали мені турнікет — і в підвал…"

Зняли той турнікет лише за 582 години. 

"Через щілинку в завалах бачив небо"

"Турнікет відпускати не можна, бо як відпустиш, то і тебе не буде. Думаю, наскільки його вистачить, так і буде. Ну і лежав я так, не підтягував його і не відпускав. Поверх турнікета чухав руку, чую — відзивається на дотик, жива значить. Нижче я туди не ліз", — пригадує "Алекс".

Побратими розповідали "Алексу", що наступного дня до їхньої позиції знову наблизились троє чи четверо росіян, але всіх їх ліквідували. Так позицію і втримали — періодично позбуваючись нових російських тіл і отримуючи воду, їжу та ліки, які бійцям доставляли, скидаючи їх дронами. 

"Наших інколи проводив до річки дрон. Дивився, чи є росіяни, чи немає. То хлопці набирали так воду. Вона там чиста, то її ми й пили", — каже військовий. 

Тим часом "Алекс" замислювався про ампутацію. Утім, вони з побратимами не наважилися робити це самостійно і наклали на руку імпровізовану шину — зафіксували кінцівку завдяки знайденій поруч дошці.

З часом у руці почалися процеси гниття. Чоловік пригадує, як нікуди не міг дітися від смороду, який оточував кінцівку. Деяких поранених виводили з позиції, але лише тих, хто міг йти самостійно. "Алекс" через велику втрату крові йти не міг, тож мусив лишатись у підвалі заводу і сподіватися на краще. 

"Першу ніч я пробув без свідомості, а далі… Я за все життя прочитав дві сторінки Біблії, не сильно лоба побив об куток церкви. Але в ці дні я був людиною, яка молиться чи не найбільше на землі.

Лежав, старався більше спати. Харчів мало було, старався не рухатися багато, так — чайку попив, таблетку випив і спати. Побратим у росіян вкрав спальника, то я зариюся в нього, руку виставлю, щоб мух всередині не було. Раз на три-чотири дні потрошку вилазив по сходах нагору подихати повітрям. Через щілинку в завалах бачив небо", — згадує військовий.

"Були такі ділянки, де я не мав змоги йти. Тоді я повз"

Свої дні в підвалі "Алекс" не рахував. Каже — оскільки весь час намагався спати, а годинник загубив у бою, орієнтуватися у часі було складно: 

"Там десь знов росіяни починають лізти, хлопці бігають, бігом спати лягають, коли трохи спокійніше, бо є лише 4 години на сон. Я їх не тривожив, не питав, яке число, чи ранок, чи ніч, чи вечір. Що б воно мені дало, якби я рахував дні?"

"Алекс" пояснює — навколо увесь час літало дуже багато дронів. Пересуватися повільно означало майже напевне загинути. Тому й винести його на ношах ніхто не міг. 

"У нас там були класні англійські ноші. Але ти вийшов, четверо несе, ти п'ятий, один прильот — і п'ять трупів. Крім цього, ще не кожен підійме пораненого. Я такий немаленький, у мене метр вісімдесят з чимось зріст, не сильно мене донесеш", — говорить чоловік. 

Потім вкотре виводили поранених. "Алекс" вже не мав вибору і наважився йти з ними. Це був 22-ий і передостанній день з фактично муміфікованою рукою, від трупних отрут якої решту тіла чоловіка захищав лише турнікет. 

"Я виліз на колінах по сходах, ледь встав, бо більше двадцяти днів пролежав. Давайте, кажу, помаленьку будемо йти. Один спереду дивився під ноги — чи є міни, лєпєстки — я посередині, і третій позаду.

Пройшов двадцять метрів — сів. Накричали на мене — поповз. І так потрошку, то на одному лікті, то на колінах.  В основному я помалу йшов, що було рівносильно загибелі, але були такі ділянки, де я не мав змоги йти. Тоді я повз".

Згодом військові дійшли до підвалу, де були запаси харчів і води. "Алекс" та ще один боєць лишились там на ночівлю. Решта ж пішла далі. Зранку двоє чоловіків знову вирушили в дорогу і нарешті дісталися до безпечнішої точки, де на них вже чекали побратими, готові нести "Алекса" до евака. 

"Отак два дні я ті два кілометри і ліз", — підсумовує "Алекс". 

"Я ще не бігаю як кінь, але вже і не лежу"

Коли чоловік потрапив у руки бойових медиків, ті не знали, що й думати. "Алекс" пробув з турнікетом 582 години. До цього фіксували максимальний час перебування з турнікетами 11 діб. Натомість "Алекс" протримався 24.  

"Я лежав і не вірив, що я в безпеці. Все в голові знову прокручував, бо недавно лежав ще там, я тепер я вже тут, з їжею і з водою, без поранених поруч, бо так сталось, що в той день лише я один вийшов. Думав, що через два дні мені вже буде світла пам'ять, а тут я вже повертаюся до життя — трошки некомплєктний, але живий", — говорить військовий.

Зрештою він потрапив у лікарню в Харкові, де йому ампутували залишки руки. Після цього почалась повільна, але впевнена реабілітація. Нині "Алекс" у госпіталі, будує плани на майбутнє.

"Раніше я був буйніший, а зараз спокійним став, сваритися ніде вже не хочеться. Ці всі побутові проблеми — дрібниці порівняно з тим, що ти на 95% вже помер, а на 5% ще живий. Звикаю до однієї руки, бо я шульга був, а у мене ж лівої і немає тепер. Може колись буде протез. Є у мене кілька сантиметрів до плеча, а лікар казав, зараз технології такі, що і до лоба можуть той протез причепити", — сміється чоловік. 

"Алекс" каже — хоче спокійного життя, в якому будуть близькі люди й затишок. А решта не має значення. 

"Буду відпочивати вже. Я забезпечений, сім'я теж, хати є, машини є. Сяду з дружиною на лавці, буду виноград вирощувати, люблю його. Пора вже і заспокоїтися, бо все життя щось клунишся, працюєш постійно, купляєш, продаєш, як поїдеш кудись, дому не бачиш по пів року.  Будемо курчат вирощувати, цінувати спокій. Головне, щоб у зятя було все нормально, другий рік вже воює", — ділиться "Алекс".

Також військовий мріє нарешті мати змогу гуляти з дворічним онуком.

"Хочу спокійно у Вінниці зайти в дитячий магазин, купити іграшку. Посадити онука на коника, щоб покатався. Але треба спочатку трохи набратися здоров'я. Я ще не бігаю як кінь, але вже і не лежу, хоча ноги ще трохи трясуться. Все буде добре", — говорить "Алекс".

Волонтери створили банку, на яку збиратимуть гроші на відновлення для "Алекса". Якщо ви хочете підтримати чоловіка, зробити це можна так:

• Монобанка: https://send.monobank.ua/jar/8x8oRZhorF
• Картка банки: 4441 1111 2771 9353