Обережно: Zoom-виснаження
Фото unsplash
Останні тижні, насичені віртуальними зустрічами, видались мені надзвичайно складними. Якщо у вас теж виникало відчуття, що відеоконференції виснажують більше, ніж звичайні зустрічі та заняття, то вам не здалось. Виявляється, онлайн розмова в реальному часі є набагато складнішим завданням для нашого мозку та тіла, ніж можна припустити. Тепер я не буду ображатись на відімкнену камеру, бо розумію, що так себе можна вберегти.
Якщо вам цікаво, що так нас виснажує під час відеозанять, ось тут можна прочитати статтю L. M. Sacasas, що опублікована в The Convivial.
Нижче ж я наводжу певні перекладені уривки статті.
Наша втома від відеоконференцій виникає через ряд факторів, але більшість з них, як правило, пов'язані з одним важливим спостереженням: те, як ми спілкуємось та інтерпретуємо інформацію, залежить від нашого тіла та невербальних сигналів співрозмовника.
До цього ми за мить повернемось, а спочатку кілька коротких фактів.
1. Спілкування — це завжди складна робота, і той факт, що за певних обставин ми досить добре справляємось, дозволяє нам легко про це забути. Але замисліться на хвилинку над магією цього процесу. У нас всередині відбувається щось, іноді це щось дуже складне, і нам вдається донести певне уявлення про це іншій людині, яка не є нами, за допомогою звуків, жестів, міміки, написів, зображень тощо. В певному сенсі, щоразу, коли нам це вдається, відбувається маленьке диво.
2. Засоби комунікації, які ми використовуємо для спілкування один з одним, завжди в чомусь цей процес полегшують, а в чомусь — ускладнюють. Це спостереження може здатися банальним, але, знову ж таки, ми часто про це забуваємо. Особливо корисно враховувати, що можна виразити через певний засіб комунікації, а що неможливо, що сприяє комунікації, а що заважає
3. Що стосується саме відеоконференцій, то під час такого спілкування виникає велика спокуса робити кілька справ одночасно. І, як вже відомо на сьогодні, людина не може добре виконувати кілька речей одночасно. Особливо виснажує, коли людина відволікається від розмови, а потім знову намагається зрозуміти, про що йдеться. І такі, здавалося б, невинні речі, як сповіщення, що блимає на екрані, навіть якщо ми зважаємо на нього не більше долі секунди, може збити нас з думки, і кожне миттєве зусилля, необхідне для повернення в розмову, забирає сили.
4. Ми також маємо брати до уваги фізичне напруження під час відеоконференцій, яке виникає через такі фактори, як незручна поза, необхідність сидіти майже нерухомо перед камерою, дивлячись на екран тривалий час тощо. Всього цього вже достатньо, щоб змучитись.
5. Під час проведення відеоконференцій ми не лише відволікаємось на електронну пошту чи соціальні мережі, слухаючи учасників зустрічей. Так само, ми звертаємо увагу на себе, як це не дивно. Завдяки своєму зображенню на екрані я сприймаю себе не лише зсередини, але і ззовні. Ми, звичайно, завжди певною мірою усвідомлюємо себе, але це звичайне "Я" у відносинах "Я-Ти". Тут ми говоримо про щось на зразок відношення «Я-Я-Ти». Це наче дивитись на себе в дзеркало, яке бачимо лише ми, розмовляючи з іншими людьми. Це створює постійне додаткове соціальне та пізнавальне навантаження, оскільки я, хочу того, чи ні, зважаю на своє зображення та зображення інших учасників.
Тепер перейдемо до основної ідеї. Тіло співрозмовника та його невербальні сигнали мають важливе значення у спілкуванні. Але сприйняття образу тіла співрозмовника у віртуальному просторі, порівняно зі сприйняттям того ж самого тіла у спільному просторі може бути навіть гіршим, ніж коли ми взагалі не бачимо співрозмовника.
Коли ми сприймаємо світ, наші органи чуттів не просто об'єктивно повідомляють факти про світ. Швидше, наш розум уже працює над інтерпретацією та конструюванням світу відповідно до нашого минулого досвіду. Це завжди питання уявлення, а не просто бачення. Можна сказати, що ми частково сприймаємо те, що очікуємо сприйняти, а також, що наше сприйняття формується тим, на чому ми сконцентровані в даний момент.
Подивіться, як Чарльз Тейлор (Charles Taylor ) описує цей процес: «Коли я рухаюсь по стежці вгору, а мій розум повністю поглинутий очікуванням важкої розмови, яка чекає на мене в пункті призначення, я все одно помічаю різні особливості місцевості — каміння, ями тощо – і можу або ступати обережніше, або побігти вперед. Навіть не думаючи про стежку, я зважаю на ці речі; я усвідомлюю своє місце серед них.»
Для того, щоб таким чином перебувати у просторі, наші органи шукають позиції, з якої можна досягти «оптимального зчеплення» з навколишнім середовищем. Згадаймо, наприклад, як ми стаємо перед картиною в галереї, щоб найкраще роздивитись її. Зазвичай, немає ніякого знаку "Станьте тут", але ми, природним чином знаходимо це місце, не надто замислюючись.
Так само в розмові віч-на-віч ми постійно шукаємо елементи сенсу, надані тілом наших співрозмовників, ми прагнемо оптимального зчеплення в комунікативному процесі. Хоча наша свідома увага зосереджена на словах та їх значенні, наш несвідомий механізм сприйняття зчитує сигнали всього середовища. І тоді, в розмові кожна людина стає частиною поля спілкування, що включає, але не обмежується вербальним вираженням.
Проблема відеоконференцій полягає в тому, що тіло є, але його немає. Це означає, що наш розум не повністю задовольняє свою потребу в інформації, задіюючи репертуар автоматичних навичок сприйняття. Ситуація нагадує зустріч віч-на-віч більше, ніж інші засоби комунікації, але, саме з цієї причини і виникає напруження, оскільки ця ситуація все ж таки суттєво відрізняється. Виникає така собі лакуна. Просто відсутній спектр всього того, що очікує розум і що має бути йому доступним, коли він сприймає тіло іншої людини.
По-перше, якщо не докладати свідомих зусиль, зоровий контакт практично відсутній. І якщо хтось докладає рішучих зусиль, щоб дивитись в камеру, то це означає, що він чи вона не бачать ваших очей. Це задача без розв'язку.
Є й інші фактори, які роблять спілкування через відеоконференції складним:
Затримка в часі. Навіть при дуже хорошому зв'язку існує майже непомітний час затримки, який додає напруження нашому мозку, не кажучи вже про іноді часті і очевидні відставання, які створюються нестабільними інтернет-з'єднаннями.
Нечітке зображення. Нас репрезентує обличчя, але, як правило, на відстані, нам складно розпізнати непомітні сигнали, на які ми покладаємось, щоб оцінити, чи людина нас слухає, чи їй цікаво, чи щось незрозуміло, чи відволіклась тощо. Чим більше учасників, чим менші екранчики, тим складніше відслідковувати такі сигнали.
Все це зовсім не означає, що варто відмовитись від відеоконференцій або що у відеозв'язку немає переваг. Наразі в більшості випадків все працює «достатньо добре». Але для того, щоб ефективно використовувати цей інструмент, варто розуміти, що Zoom чи Skype можуть нам дати, а чого не можуть. Ми повинні розуміти, як вони можуть підривати наші намічені цілі, і чого ми можемо очікувати від інших, пропонуючи відеорозмову.
