Як і навіщо Ердоган норовить вибороти для себе Нобелівську премію миру?
Після початку повномасштабного вторгнення росії на територію України 24 лютого цього року Туреччина чи не єдина у світі зайняла активну балансуючу позицію. З одного боку – гуманітарна, дипломатична, частково військова підтримка офіційного Києва. З іншого – неприєднання до західних санкцій проти рф, відмова від закриття повітряного простору, збереження та нарощування бізнесових зв'язків і т.д.
Таким чином Реджеп Таїп Ердоган став главою держави, який може з однаковою ефективністю вести діалог з обома сторонами протистояння. І у випадку, якщо його починання знайдуть практичне втілення та принесуть реальний результат, він автоматично стане одним із головних претендентів на Нобелівську премію миру цього року.
Перший млинець нанівець
Власне, першою гучною та порівняно вдалою ініціативою Ердогана стало перенесення місця перемовин української та російської переговорних груп до Туреччини.
Після не надто ефективних білоруських раундів українська сторона спрагло шукала інший майданчик у незалученій до конфлікту державі. І за активного посередництва президента Туреччини, що постійно контактував як з офіційним Києвом, так і москвою, було домовлено про новий переговорний формат.
Спершу вдалось організувати зустріч міністрів закордонних справ у Анталії, а за три тижні вже і повноцінний контакт обох делегацій у Стамбулі.
Перемовини у палаці Долмабахче виглядали справжнім проривом. Сторонами було розроблено певний компромісний фундамент врегулювання конфлікту, на горизонті уже завиднілась майбутня зустріч Путіна та Зеленського і підписання мирного договору. Зажевріла надія на швидке завершення кровопролиття.
Саме в той період провладні турецькі та і західні ЗМІ заговорили про можливість отримання президентом Туреччини Нобелівської премії миру.
Першим цю тезу озвучив у своїй ранковій колонці від 16 березня колумніст "Sabah" Юксель Айтуг: "Якщо в результаті переговорів у Анталії Третьої світової війни вдасться уникнути, президент Ердоган стане найсильнішим кандидатом на Нобелівську премію миру цього року".
Уже за мотивами Стамбульської зустрічі ввечері 29 березня нідерландська журналістка Саскія ван Вестрінен у своїй колонці у газеті "Algemeen Dagblad" відзначила миротворчі зусилля Ердогана та висунула припущення, що він міг би отримати "нобелівку".
У свою чергу асоційований автор видання "Hürriyet" Абдулькадір Сельві 31 березня писав: "Ердоган заслуговує на Нобелівську премію миру, якщо він таки змусить Путіна та Зеленського підписати документ, що покладе край війні та принесе мир. Зрештою, це премія миру". Втім попри надії, реальність виявилася суворішою. Станом на кінець червня жодна сторона конфлікту ще не сказала свого останнього слова та не досягла цілей, які можна було б продати власному народу за "перемогу".
Окрім цього, і в української, і в російської сторони домінувала візія, що успіхи на полі бою повинні були змінити баланс переговорних позицій на свою користь. Таким чином Стамбульські домовленості були по суті мертвонародженими ще з самого моменту свого укладання.
До того ж, вже за декілька днів стало відомо про звірські злочини російських військ у Бучі та інших окупованих населених пунктах північних областей, що остаточно поставило крапку на можливості будь-яких компромісів. Про досягнуті у Стамбулі домовленості можна було сміливо забувати.
Дорога до Осло вимощена зерном
Ще одну можливість зачепитись за Нобелівську премію миру Ердогану підкинула потенційна продовольча криза, викликана порушенням ланцюгів поставок зерна з України.
Під загрозою голоду опинилась значна частина країн Африки та Близького Сходу. Туреччина, що позиціонує себе в статусі лідера серед країн третього світу та має власні інтереси саме у цих регіонах, не могла не втрутитися у процес вирішення цієї проблеми. Анкара разом з представниками України, росії та ООН розробляла плани створення "зернового коридору" з Одеси, на початку червня навіть оголосила про завершення підготовки дорожньої карти, що мала б забезпечити втілення в життя цього проєкту.
Але наразі турецькі ініціативи не зустрічають належної підтримки з боку ворогуючих сторін, рівень довіри між якими знаходиться на дуже низькому щаблі.
До того ж, на шляху реалізації проєкту "зернового коридору" стала й позиція росії. Офіційна москва не поспішає приймати пропозиції Туреччини, натомість прагнучи використати загострення питання продовольчої безпеки у африканських країнах і на Близькому Сході та потенційно викликану ним міграційну кризу в якості елементу шантажу Заходу.
Таким чином росія намагається протиснути формулу "послаблення санкцій в обмін на зерно", вважаючи, що час грає на їх користь.
Відповідно, на даний момент і ця спроба Ердогана вскочити в укладений Норвезьким Нобелівським комітетом список цьогорічних номінантів на премію миру не дає очікуваного результату.
Шанс на переродження
Може виникнути цілком слушне запитання: а навіщо взагалі турецькому президенту потрібна ця премія? Так, звісно, престижність нагороди важко переоцінити. Але невже все обмежується лише задоволенням власного его?
Відповідь насправді доволі прагматична та прозаїчна. До початку повномасштабного російського вторгнення до України становище Ердогана було хитким. Турецька соціологія давала невтішні прогнози щодо Президентських виборів 2023 року. Чинний лідер турецької нації все більше набував негативного іміджу автократичного політика, що загнав свою країну в економічну кризу та розірвав зв'язки із Заходом.
Отримання Нобелівської премії миру може це змінити. Навіть зараз, завдяки миротворчим та гуманітарним ініціативам офіційної Анкари, відчувається суттєве потепління у відносинах з країнами Заходу, що зокрема виражається у візитах канцлера ФРН Олафа Шольца та прем'єр-міністра Нідерландів Марка Рютте до Анкари.
Трансформація образу Ердогана з автократа до посла миру в очах світової громадськості може посприяти і послабленню західних санкцій, а це, в свою чергу, несе можливості – наприклад, покращення становища турецької ліри, яка наразі переживає непрості часи. Окрім того не слід забувати і про внутрішньоіміджеві зиски – здобуття престижної премії можна доволі легко використати в позитивному піарі, приводів для якого останнім часом так не вистачало.
В середовищі правлячої Партії справедливості і розвитку (ПСР) це чудово розуміють. Вони ще на початку квітня висловили наміри висунути свого президента на Нобелівську премію миру за зусилля, які він прикладає задля врегулювання українсько-російського конфлікту.
Відсутність реальних результатів однопартійців Ердогана не знічують. Вони апелюють до кейсу 2009 року, коли лауреатом премії став Барак Обама за його зусилля та наміри щодо врегулювання питання Палестини, також без реальних практичних результатів. Натомість президент Туреччини, на думку членів ПСР, вже встиг зробити набагато більше, тому і більше заслуговує на премію.
Сам же Реджеп Таїп Ердоган можливість отримання премії досі жодним чином не коментував. Схоже, він вирішив обрати тактику вичікування та приберегти свою риторику на потім. А необхідні слова в оратора рівня Ердогана завжди знайдуться.
Історія Нобелівської премії миру рясніє контраверсійними переможцями: Аун Сан Су Чжі у 1991 році (через 27 років після нагородження надавала мовчазну підтримку здійсненню геноциду військовими своєї держави), Ясір Арафат у 1994 (впродовж усього життя не нехтував терористичними методами задля досягнення цілей), Абій Ахмед Алі у 2019 (вже за рік розпочав криваву громадянську війну) і т.д.
У випадку успішної реалізації якоїсь зі своїх гучних ініціатив, пов'язаних з українсько-російською війною, сумнівний бекграунд Ердогана навряд чи стане на заваді отриманню премії. Залишилась сама дрібниця – довести до кінця хоча б одну з них.
