Соціальний ліфт або тролейбус? Вибори по-українськи 2020

Ярослав Телешун

кандидат політичних наук

25 жовтня 2020 року черговий електоральний цикл в Україні входить у завершальну фазу. Цикл, що розпочався президентськими виборами, отримав підживлення достроковими парламентськими та завершується черговими місцевими. І незважаючи на тривалість майже в два роки (з офіційного початку президентських перегонів) вибори до органів державної влади та місцевого самоврядування є різними розділами однієї історії. Історії про прихід «нових облич» у владу.

І варто визнати, прихід був напрочуд вдалим. Згідно з підрахунками Лабораторії законодавчих ініціатив у Верховній Раді України IX-го скликання понад 80% народних депутатів отримали свій мандат уперше. Фактично, це наймасштабніше оновлення єдиного законодавчого органу України з далекого 1998-го року. Більш вражаюче переформатування складу парламентарів спостерігалося лише у Верховний Раді України II-го скликання з показником у 86%. Загалом такі результати свідчать про бажання громадян реанімувати ледь функціонуючий соціальний ліфт і перетворити його з «гіперлупу» вузькокорпоративних інтересів на «ескалатор» нових ідей, смислів і конкурентних моделей публічного управління.

Відсутність політичного бекграунду у багатьох «нових» представників політичного класу, власних статків та бездонної кишені у їхніх родичів і видимих на перший погляд (а подекуди і на другий) зв'язків з вітчизняними фінансово-політичними та іноземними групами впливу, надихнула українців масово йти в політику. І спробувати свої сили на місцевих виборах. Адже якщо одним вдалося, чому не може вийти й у інших? Якщо він народний депутат, то чому я не можу стати депутатом місцевої ради?

На бажання масово йти в політику вплинило три основних чинники:

1. часткове руйнування міфу про «обранність» і «закритість» українського політичного класу для людей з-поза системи. Адже перед очима є наявний зразок «турболіфту» 2019 року; 
2. системна демонстрація «новими обличчями» відсутності навіть мінімального рівня знань і навичок, необхідних для виконання покладених на них громадянами України обов'язків (варто бути справедливими і визнати, що й у «старих» політиків подекуди з цим є труднощі); 
3. зміна виборчого законодавства та перехід зі змішаної виборчої системи до пропорційної з відкритими списками (чи умовно відкритими). Хоча як свідчать результати дослідження Соціологічної групи Рейтинг, станом на початок жовтня лише 20% громадян з впевненістю зазначили, що знають за якою системою пройдуть місцеві вибори. Ба більше, зважаючи на власний досвід, можу з впевненістю стверджувати, що далеко не всі кандидати в депутати місцевих рад цілковито усвідомлюють особливості організаційної складової даного виборчого процесу.

Результати децентралізації та перерозподілу повноважень між центром та регіонами зі суттєвим збільшенням повноважень останніх (зокрема і з суттєвою бюджетною децентралізацію передбаченої на 2021й рік) теж посилили бажання українців йти до органів місцевого самоврядування.

Так, окрім 20 кандидатів в мери Києва, є чимала кількість бажаючих потрапити і в Київську міську раду. Зокрема було зареєстровано Центральною виборчою комісією України 2197 кандидатів в депутати у Київраду від 24 політичних партій. Тобто більше ніж 18 кандидатів на одне місце (120 місць в Київській міській раді). Згідно з Державним реєстром виборців, станом на 30 вересня 2020 року в Києві проживає 2 195 093 громадян, що мають право обирати і бути обраним. Проста арифметична операція дає змогу з'ясувати, що кожний тисячний повнолітній житель Києва йде на вибори. Така тенденція прослідковується і серед бажаючих потрапити і до інших рад по всій території України. З тридцяти п'яти мільйонів виборців в Україні понад двісті сімдесят тисяч громадян (зокрема це більше ніж населення міста Рівне – обласного центра Рівненської області) є кандидатами в ради різних рівнів. Тобто кожен 130й громадянин йде до органів місцевого самоврядування. Приголомшуюча кількість бажаючих розбудовувати державу на місцях з урахуванням того, що згідно чинного законодавства України депутати місцевих рад здійснюють свої функціональні обов'язки на безоплатній основі.

Безумовно, кожний з кандидатів має власні мотиви йти до органів місцевого самоврядування – від суспільно-альтруїстських до особистісно-егоїстичних. Але, певне, чи не кожен розглядає дану можливість як трамплін у «велику політику». 

Головне питання в тому, чи існує ця можливість?

Але чи існує дієвий соціальний ліфт? Чи, можливо, він трансформувався (чи трансформували його) в дещо інше? «Соціальний тролейбус»? Насправді аналогія абсолютно не випадкова. 

Нещодавно був свідком конфліктної ситуації, яка виникла між групою пасажирів та кондуктором тролейбусу. Причиною конфлікту була відмова кондуктора впустити в салон пасажирів на зупинці, у зв'язку з карантинними обмеженнями. Адже згідно з постановою Кабінету Міністрів України № 392 від 20 травня 2020 року, у громадському транспорту може перебувати така кількість людей, яка відповідає кількості місць для сидіння, що передбачена технічною характеристикою транспортного засобу. Водій і кондуктор апелювали до постанови уряду і до загрози притягнення їх до адміністративної̈ відповідальності за порушення карантинних заходів. Натомість пасажири – до неякісної послуги та відсутності іншого тролейбусу даного маршруту протягом 30-40 хвилин у годину пік, коли люди повертаються додому після робочого дня. Вони не можуть чекати наступний транспорт, адже й у них є певні зобов'язання. Результат суперечки – паралізований рух тролейбуса на 15 хвилин і ріст соціальної напруги.

Здається, що між цим випадком, соціальним ліфтом та очікуваними місцевими виборами в Україні немає нічого подібного. Але чи це так? Якщо розглянути цю ситуацію дещо під іншим кутом, то можна простежити й певні паралелі.

По-перше, кількість бажаючих «увійти» як у систему влади, так і в тролейбус значно перевищує передбачену кількість місць. І норми та правила поведінки за умови жорсткої конкуренції відходять далеко на задній план.

По-друге, складається враження, що у партійні списки на місцеві вибори потрапили не найкращі і не найконкурентніші, що мають публічний досвід та соціальний результат їх діяльності в будь-якій сфері життєдіяльності людини (і навіть, як це не дивно, і не найбагатші), а значною мірою випадкові люди, що як і в тролейбус зайшли на «кінцевій». І саме вони мають можливість досягнути бажаної «зупинки». Адже не зважаючи на те, що була змінена виборча система на пропорційну з відкритими списками, вплив керівництва партії на формування самого списку залишається визначальним. Згідно з положенням частини 2 статті 185 Виборчого кодексу України, кандидати у депутати, які отримали підтримку виборців щонайменше у 25% розміру виборчої квоти (що достатньо проблематично навіть для популярних кандидатів), переміщуються на початок регіонального виборчого списку. В іншому випадку мандати розподіляються відповідно до черговості, визначеної партією при висуванні кандидатів.

По-третє, місцеві вибори навряд чи зможуть повторити результат дострокових парламентських виборів 2019 року і кардинально оновити депутатський корпус на місцях. Тут варто скоріше говорити про рух у горизонтальній площині (перебігання кандидатів і дійсних депутатів з одного політичного проекту в інший), а не вертикальній. Загалом такий «ліфт» діє по чітко визначеному маршруту, як і тролейбус.

По-четверте, певна байдужість пасажирів до конфлікту, як і громадян до місцевих виборів загалом. Згідно з результатами опитування Соціологічної групи Рейтинг (4-7 жовтня), лише 58% опитаних знають, що вибори відбудуться 25 жовтня, ще 14% відповіли, що вони пройдуть у жовтні і 2% назвали інший місяць і число. Своєю чергою явка на виборах як через об'єктивні, так і суб'єктивні чинники може бути вкрай малою.

По-п'яте, символічне протистояння між «новими» та «старими обличчями». Адже під час сварки учасники конфлікту неодноразово вказували на неефективність місцевої або ж центральної влади в залежності від своїх політичних вподобань. Частина апелювала до фактичної нездатності Кабінету Міністрів України та Прем'єр-міністра України забезпечити умови виконання своєї ж постанови, інша – до неефективності комунального підприємства «Київпастранс» і очільника міста Києва особисто. По суті, побутовий конфлікт набув політичного забарвлення і резонував з риторикою політичних партій напередодні місцевих виборів. Тим самим поглиблюючи міжособистісний конфлікт на рівні громадян і трансформуючись у політичний, що може мати деструктивні наслідки для всього суспільства загалом.

І тому кожному українцю напередодні виборів: як кандидатам, так і виборцям, — варто замислитись над тим, чим («ліфтом» чи «тролейбусом»), яким маршрутом, куди і з ким їм рухатися в майбутнє.