Місцеві вибори: держава не здатна створити умови доступності?

Юрій Чумак

Голова Центру правових та політичних досліджень «ДУМА»

Незабаром на всіх нас чекають чергові місцеві вибори. Однак новий Виборчий кодекс України вимагає від владників забезпечити доступність виборчих дільниць для голосування… до 1 січня 2025 року. Схоже, чиновники вважають, що до того часу порушувати права людей з інвалідністю та представників інших маломобільних груп населення, дозволено.

Виборчим кодексом України визначено обов'язок органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування надати приміщення для організації та проведення виборів, які будуть доступними для людей з інвалідністю та інших маломобільних груп населення. Приміщення дільничної виборчої комісії та приміщення для голосування повинні відповідати вимогам Кодексу, а також встановленим вимогам щодо санітарних та технічних норм, державним будівельним нормам, в тому числі щодо безперешкодного доступу для осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення. (ст. 62).

Мало того, у ст. 7 Виборчого кодексу встановлено: «Будь-які прямі чи непрямі привілеї або обмеження виборчих прав громадян України за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, інвалідності та стану здоров'я, за мовними або іншими ознаками забороняються».

Однак усі ці позитивні новації перекреслюються останнім пунктом «Прикінцевих та перехідних положень» Виборчого кодексу України: «Виконавчим органам сільських, селищних, міських, районних у містах рад, іншим органам (посадовим особам), які відповідно до закону здійснюють їх повноваження, забезпечити у межах коштів державного та відповідних місцевих бюджетів, власних доходів та за рахунок коштів з інших джерел, не заборонених законодавством, до 1 січня 2025 року доступність для осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення приміщень, що надаються дільничним виборчим комісіям звичайних виборчих дільниць для організації їх роботи та проведення голосування».

Виходить, що до 2025 року можна особливо й не квапитися із витрачанням коштів на забезпечення доступності дільниць? Загалом, чиновники саме так і розуміють цю норму.

Тим більше, заявляють вони, що проблеми особливої-то й немає: адже виборці з числа людей з інвалідністю, у переважній своїй більшості, мають можливість проголосувати «на дому». У ч. 1 ст. 119 Виборчого кодексу передбачено: «Виборцю, який внесений до списку виборців на виборчій дільниці, але за віком, у зв'язку з інвалідністю чи за станом здоров'я не здатний пересуватися самостійно, дільнична виборча комісія надає можливість голосувати за місцем перебування».

І тут я маю заявити те, що вже давно накипіло:

1. Проблема доступності дільниць є такою, що стосується не тільки людей з інвалідністю. Пункт 3.23 Державних будівельних норм (ДБН) В.2.2-40:2018 «Інклюзивність будівель і споруд. Основні положення», що набули чинності з 1 квітня 2019 року, визначає: маломобільні групи населення (МГН) – люди, що відчувають труднощі при самостійному пересуванні, одержанні послуги, необхідної інформації або при орієнтуванні в просторі. До МГН віднесені не тільки особи з інвалідністю, але й люди з тимчасовим порушенням здоров'я, вагітні жінки, літні люди, люди з дитячими колясками.

Маємо розуміти, що обмеження мобільності можуть бути пов'язані як з фізичними особливостями людини – інвалідністю, дитячим чи літнім віком, великою вагою тіла тощо, так і з тимчасовими станами – вагітністю, хворобою, стресом, травмою.

Таким чином, під дану категорію підпадає доволі велика частка населення. За даними дослідників, вона складає від 30 до 50% всього населення. А якщо врахувати, що в Україні більшу активність на виборах традиційно виявляють люди поважного віку, то представники МГН сягають понад половину виборців. Тобто, проблема доступності виборчих дільниць є нагальною не для «окремих громадян» (як вважають чиновники), а для більшості тих, хто воліє проголосувати!

2. Нагадаю, що приміщення для голосування в Україні, зазвичай, розташовані у будівлях шкіл, клубів, бібліотек та в інших публічних закладах. Доступність до яких повинна бути забезпечена не тільки раз на кілька років, у день виборів, а повсякчасно. Інклюзивність освіти і культури, про які зараз так багато говорять, не може існувати без інклюзивності будівель і споруд, в яких ці заклади розміщені.

ДБН «Інклюзивність будівель і споруд. Основні положення» визначає таку інклюзивність як «комплекс архітектурно-планувальних, інженерно-технічних, ергономічних, конструкційних і організаційних заходів для забезпечення доступності будівель і споруд, у яких кожна особа, незалежно від віку, статі, інвалідності, функціональних порушень, рівня комунікативних можливостей або обставин, може відчувати себе безпечно і комфортно без сторонньої допомоги і в міру своїх можливостей».

Без сторонньої допомоги! Іншими словами – скориставшись розумними пристосуваннями, на кшталт пандусу, підйомного пристрою, ліфту. А не так, як часто трапляється у нас: дитину з інвалідністю, людину на візку, стареньку з паличкою ледь не волоком тягнуть по сходах на ганок, а то й на 2-й чи 3-й поверх установи/організації.

У Харкові та в інших містах і містечках України минулого року на виборах були неодноразові випадки, коли громадяни, не бажаючи втрачати свою гідність, не погоджувалися на таку «допомогу» з боку членів виборчих комісій та «волонтерів» від влади й взагалі відмовлялися від голосування.

3. Якось мені довелося побувати у США. І там мене найбільше вразило, наскільки пристосовані до активного життя місцеві люди з інвалідністю. Для них створені всі необхідні умови, щоб відвідувати суспільні заклади, школи, магазини, бібліотеки, користуватися транспортом, туалетом. Таких людей скрізь чимало. Особи з інвалідністю та представники інших маломобільних груп населення працюють, беруть участь у громадському житті, обираються депутатами.

Коли я спитав у речників організації, що опікуються правами таких осіб, через що людей на інвалідних візках так багато на вулицях та в публічних місцях, мені відповіли лаконічно: «Їх у нас у відсотковому вираженні, не більше, ніж в Україні. Проте ваші вимушені сидіти вдома, а наші соціально адаптовані, адже для них створили умови доступності. І вони не почувають себе вразливими».

Але таке становище не впало їм з неба, американські МГН домоглися його шляхом довготривалої й широкої громадянської боротьби за свої права у 2-й половині XX століття. І одним із основних правових механізмів досягнення доступності стали численні судові позови. Людина хотіла придбати ліки, але, через відсутність пандусу, не змогла потрапити до аптеки. Любитель кіно мав квитки, але був не в змозі вдертися по сходах до кінотеатру. Хтось через завузькі двері не в'їхав на інвалідному візку до державної чи муніципальної установи… І вони зверталися до суду. Власники закладів та чиновники вимушені були за судовими рішеннями сплачувати чималі суми на відшкодування завданої шкоди. І схаменулися. Та вирішили, що дешевше буде облаштувати пандуси й підйомники та задіяти інші необхідні заходи.

Сьогодні Закон у США вимагає забезпечувати рівність можливостей в участі у громадському житті, незалежному існуванні та економічній самодостатності. Сюди включається доступ до тротуарів і громадського транспорту, ширина дверей та з'їзди зі сходів, написи шрифтом Брайля для незрячих тощо.

А в Україні й дотепер мільйони громадян вимушені залишатися у власних домівках, приречені ледь не на довічне позбавлення можливості вільно пересуватися, що, безумовно, є дискримінацією по відношенню до них.

Отже, настала пора й українцям, посилаючись на закарбовану у ст. 24 Конституції України норму про рівність прав і свобод громадян, а також на Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», стаття 15 якого встановлює право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданих унаслідок дискримінації, позиватися до недбалих та неквапливих чиновників і власників установ та закладів.

Якщо таких позовів будуть тисячі, певен – крига скресне, себто, ситуація з доступністю покращиться, набагато раніше, ніж настане 2025 рік.

P.S. А допоки раджу внести зміни у виборче законодавство, відповідно до яких у витягу зі списку виборців для організації голосування за місцем перебування, замість блюзнірської позначки «не здатний пересуватися самостійно» писати «держава не здатна забезпечити умови доступності».

P.P.S. Для владників, які вирішили, що право на доступність виборчих дільниць почекає до 2025 року, пропоную так само почекати зі службовим автотранспортом. Бо це ж неправильно, коли народ не може навіть нормально пересуватися, щоб дістатися проголосувати за своїх «слуг», у той час як останні носяться вулицями з кортежами та мигалками.