Три історії про громадянську освіту
Вчитися ніколи не пізно.
Квінтіліан Марк Фабій
Громадянською ми називаємо освіту, яка формує в нас нові якості. Вони допомагають вирішувати проблеми, адаптуватися до політичних та соціальних змін, захищати свої права, поважати інтереси інших та дотримуватися своїх обов'язків.
За даними Національного опитування щодо громадянського залучення, ніхто з опитаних 2054 українців не зміг відповісти на всі 13 питань щодо громадянської освіти правильно.
Мене вразила ця цифра, адже громадянська освіта вчить долучатися до суспільних та політичних процесів.
Виникає питання, а навіщо нам бути залученими?
Розповім Вам три реальні історії, які, можливо, наштовхнуть на роздуми.
Історія №1. Про тебе знають більше, ніж здається
У мене є одна знайома, яка ділилась у соціальній мережі геть усім – від місця та часу перебування на роботі чи у відпустці до того, як усередині виглядає її будинок.
Нещодавно її будинок пограбували. Злочинці винесли всі цінні речі з квартири. Дівчина навіть не знала, хто це міг бути і звідки ці люди знали, де заховане усе найцінніше. У розпачі дівчина зателефонувала мені, щоб запитати про пораду. І як же вона здивувалася, коли я розповіла, скільки її помешкання має входів та виходів, як виглядала подарована скринька для прикрас, скільки часу не працювала сигналізація в будинку…
Коли забагато часу проводиш у соціальній мережі, критичне мислення іноді вимикається. Люди копіюють поведінку своїх друзів та знайомих, і гадки не маючи, якими можуть бути наслідки.
Історія № 2. Про "письменників" для державних органів
Певний час я працювала юристкою у поліції. Кілька разів до мене приходили поліцейські з різних відділів, які отримували звернення на теми, що зовсім не стосувалися роботи поліції. Наприклад, звернення, що сусіди затопили квартиру, або про захист персональних даних.
Тоді поліцейські відповідали їм складною мовою Закону, що це не їхня робота, і надіслали лист до відповідальної установи. Але за кілька днів – нове звернення, а потім ще й ще…
Такі листи отримують ледве не всі державні службовці. Розгляд одного листа часто займає більше однієї години (а часто таких буває 5-10 за день). Поки прочитаєш, напишеш відповідь, скеруєш до потрібного органу, отримаєш підпис у керівника та зареєструєш у канцелярії… А ще держава витрачає марки для відправки пошти.
Так, кожен має право на звернення, але, пишучи такі листи, ми маємо поставити собі питання, чи саме за це відповідає поліція чи міська рада. Можливо, варто зателефонувати й перепитати, чи опікується цей орган такими питаннями?
Чи розгляд звернення не створить додаткового клопоту людині, яка читатиме на лист?
Але й держава, на жаль, не говорить про цю проблему. Просто мовчить і механічно виконує роботу.
Історія № 3. Про обов'язки, а не лише про права
Один студент не знав, що потрібно робити, коли стаєш свідком правопорушення. Якось, повертаючись з друзями після тренування, він побачив, як із ресторану виходив чоловік напідпитку. Він сів за кермо і рушив. «Це неправильно, але що я можу зробити?» – подумав хлопець та й пішов далі. Наступного дня він прийшов в університет і не побачив свого друга-одногрупника на парі. Тому зателефонував йому, але слухавку підняв його батько, який крізь сльози сказав: «Тарасика більше з нами немає, його вчора збила автівка». Так-так, це був саме той автомобіль, який ввечері бачив студент. Саме цей студент навіть не повідомив поліції, що нетвереза людина сіла за кермо.
Для того, щоб таких історій стало менше, громадянська освіта має бути простою, цікавою та доступною – для батьків, бабусь та дідусів, хлопчиків та дівчат.
Наприклад, для мене зразковим поясненням суті реформ в Україні є "Абетка реформ" – перше видання, адресоване і дітям, і дорослим.
Такий проєкт є соціальним, і держава могла б його включити в стратегію розвитку громадянської освіти, якої наразі в Україні ще немає.
Але не варто чекати, поки держава розробить стратегію, адже з моїх прикладів ви зрозуміли, що кожен є частиною громадянського суспільства, і зміни в державі починаються саме з нас.
