Простий народ і в усьому винні монголи: стаття Путіна як машина часу
Кажуть, історія має звичку повторюватись. Схоже, російська політика грає роками заїжджену платівку.
Фото Getty Images
У своїй статті Володимир Путін говорячи про "єдність" зазначив, що аби краще зрозуміти теперішнє, він у ній звертається до історії. Однак той виклад "спільної історії" Росії та України, який широкими мазками зобразив Путін (або ж його почет, даруючи своє авторство очільнику РФ) – для нас скоріше є маркером, що Росія не збирається задовольнити свій голод від "веймерського синдрому" лишень окупацією Криму та війною на Донбасі.
Очільник Російської Федерації у своїй статті повторює вже давні імперські наративи, які були спочатку зрощені російськими істориками, і які надалі видозмінено, але з подібним підтекстом, увійшли в радянські монографії, статті та підручники. Найперше, крізь віки Путін протягує ідею "триєдиного народу". Так, президент Росії малює прекрасну картину давньої Русі, повторюючи в загальних рисах концепт радянської історіографії про "колиску братніх народів". Теза про те, що тогочасні люди сприймали доволі ефемерну Русь як єдиний простір, на сьогодні не витримує жодної критики в історичних колах. Більшість світоглядно уявляла себе вихідцями з певної конкретної землі (Київщини, Чернігівщини й т.д.), етнічно не було однорідним, та й саме територіальне позначення "Русі" частіше за все стосувалося трьох князівств: Київського, Чернігівського та Переяславського.
Надалі ж текст Путіна слідує тезі, подібній до його ранішої фрази, немов Росію "и печенеги терзали, и половцы" – у роз'єднанні колись немов цілого "руського народу" винні то монголи, то Річ Посполита, то якісь таємничі держави, які придумують Україну та українців. Путін навмисно приховує історичні факти, аби відобразити ту історію, яку він хоче. Таку, що буде виправдовувати "захист" братнього народу.
В часи ще Російської імперії російські історики мали особливе завдання – обґрунтовувати територіальні надбання. Марячи правонаступництвом Київської Русі, імперія заявляла про "збирання земель", і тому коли під час Першої світової війни російська армія увійшла до Львова, то тріумфально було оголошено, що ця місія зі "збирання" руських земель завершена. Тезу про це священне завдання перебрав у свою статтю і Путін. Очільник Росії щораз підкреслює, як починаючи від Олександра Невського (і тут Путін навмисне "забув" про Данила Романовича та Галицько-Волинське князівство) Московське князівство і Російська імперія тяжко займалися поверненням колишніх територій Русі. Цілком очевидно, що Путін бачить себе в образі продовжувача "збирання" цих земель, однак уже колишнього СРСР.
Весь історичний шлях України у візії Володимира Путіна – це передусім рух до Росії, кульмінацією чого стає Переяславська рада й перехід "під високу руку царя". Це з усією прозорістю нагадує тези радянської історіографії, яка в імперському запалі писала історію українського народу, що, буцімто, вічно прагнув зв'язати свою долю з росіянами. З цього приводу ще майже півстоліття тому український історик Михайло Брайчевський написав трактат "Приєднання чи возз'єднання", у якому обґрунтував думку про те, що радянська влада навмисно роздувала міф про Переяславську раду, аби російська нація лишалася в "едином и неделимом" статусі старшого брата. І ось Путін повторює цю тезу – і, певна річ, не без умислу.
Неможливо не простежити ще один наратив, який вкладає Путін у свою статтю, й ідеї якого віють імперським минулим Росії. Щораз президент РФ повторює слова про "простий народ" протягом усього свого викладу. Буцімто "простий народ" з території України щораз бажав єднання з Росією ще з часів середньовіччя. І в цьому ключі народу "протиставляться" деякі лідери української історії. Селекція "правильної" та "неправильної" еліти у Путіна проста: хто був за єдність з Росією (наприклад, Хмельницький, хоч Путін тут опускає чимало історичних деталей) – той послідовний, який виконує волю "простого народу". Якщо ж це антипод Московії (як то Мазепа, Петлюра, Бандера) – то це безсумнівно ще й вороги "простого народу", яких несправедливо героїзують.
У цьому криється й те, що вже довгий час кремлівська пропаганда грубо впихає в голови не тільки росіян, а й українців: мовляв, "простий народ" в Україні сьогодні хоче дружити з Росією, а російсько-український конфлікт викликаний лише прагненнями певних українських політиків. І це присутнє й у цьому тексті: у своїй статті Путін намагається, зробивши фактологічний рваний колаж, знайти відображення теперішнього у минулому (не навпаки!) й підкріпити свій абсурдний тезис про єдиний народ.
У підсумку стаття Путіна "Про історичну єдність росіян та українців" – повністю політичний текст, який не має нічого близького з історичними реаліями та наскрізь просочений імперськими наративами, які в більшості своїй були створенні не декілька, а десятки років тому. (Якщо хтось взагалі у цьому сумнівався).
І та візія історії України, яку демонструє Володимир Путін, лиш підтверджує загрозу територіальній цілісності та загалом державному існуванню України. Доки росіяни будуть повторювати слова про єдиний народ і якусь втрачену в минулому єдність – доти будуть бажати бачити на флагштоці у Києві не синьо-жовтий прапор, а триколор, які б дружелюбні та ліберальні тези вони не заявляли.
Тому те, як наш східний сусід бачить свою та нашу історію, залишається для нас лакмусовим папірцем його політичних бажань як у теперішньому, так і майбутньому.
