Щоденник мами двійні: початок

Коли після народження хлопчиків, я пішла з ними, так би мовити, в люди, з першої нашої прогулянки я почала ловити на собі пильні погляди.

Майбутні мами двійнят, будьте готові до постійної уваги і сприймайте це толерантно.

Усі люди чомусь вважають, що якщо вони бачать маму з візком для двійні, вони обов'язково мають підійти до неї і спитати: це у вас двійня? Іноді хотілося відповісти: ні, один з них старший на вісім років, але я досі вожу його у візку, щоб не витрачатися на велосипед. З часом до такої уваги звикаєш і якщо протягом дня ніхто не проронив сльози умиління при вигляді твоїх дітей, світ здається жорстоким.

Не лякайтеся співчуття оточуючих, це зовсім не через те, що у вас немає макіяжу чи ви взули чоботи різного кольору.

До мене також підходили співчуваючі люди, які спочатку наче раділи моєму щастю, але пізніше все одно схилялись до обговорення моєї важкої долі. Якщо мої відповіді не були достатньо драматичними, в їх очах я бачила мовчазне питання: «Хіба Ви не хочете про це поговорити?» А коли я сама собі посміхалась, на мене дивилися так, наче я тягну свій візочок по воді. Пам'ятаю, як один чоловік підійшов до мене та сказав, що мені та усім мамам близнюків треба за життя поставити пам'ятник. До речі, дуже симптоматично, що кожного разу, коли він мене бачив без мого «героїчного візка», він навіть зі мною не здоровався, бо не впізнавав.

Чесно кажучи, бажання з кимось поговорити у мене спочатку не було. Діти під час прогулянки спали і я намагалась слухати аудіо-книги, коли на вулиці було холодно. У теплу пору року, коли вони спали, я вела щоденник про те, як вони ростуть, про якісь смішні та приємні події. Іноді я ховалась на задньому дворі будинку і робила дихальну гімнастику, те, що можна зробити стоячи. І не скільки не шкодую про те, що у цей час була у повній тиші та у своєму просторі. Повірте, пізніше, коли діти почнуть бігати по майданчику та гратися з іншими, ви отримаєте стільки інформації від мудрих мам та особливо бабусь про годування, виховання, одягання, травлення, розвиток та багато іншого, що згадувати про ті спокійні прогулянки будете з ностальгією.

Я почала замислюватися, що для «молодої» мами не так і легко, чи правда мені настільки важко.

Якби я зараз повернулася у стан своєї вагітності, то більше часу приділила би не збиранню речей у пологовий будинок, а вивченню інформації про психологічні труднощі мам у перші місяці після пологів.

Повірте, ваш чоловік зможе все купити сам, навіть якщо він досі вважає, що вареники перед тим як зварити треба помити, віддайте йому цей клятий список і не хвилюйтесь. Проблем, з якими стикається будь-яка мама відразу після народження однієї дитини та особливо зразу двох і які не завжди здатна подолати сама, багато. Найбільш болючими для мене стали хронічне недосипання, неконтрольовані приступи гніву та відчаю, пізнє відчуття емоційного зв'язку з дитиною.

Під час вагітності фізичний та емоційний зв'язок з моїми дітками був настільки міцним, що я дочекатися не могла нашої з ними зустрічі.

Я весь час з ними спілкувалася і мені здавалося, що вони мене розуміли, торкалася свого величезного живота, і вони штовхали мене у руку, просила їх не дуже сильно «танцювати» вночі і вони прислухалися. Перша наша зустріч теж пробудила у мені хвилю ніжності, я не побачила «рожевих поросяток з величезними носами», мені принесли найгарніших немовлят у світі. У пологовому будинку хлопці мої кричали ще слабенько, а от вдома, коли трохи набрали ваги, вони почали так голосно волати, що здавалося у квартирі розмістилися підпільні ясла. Цей крик змушував мене здригатися, підскакувати, панікувати і бігти, доводив до відчаю. Думки про те, як я їх люблю, витіснили інші: що робити, щоб вони не кричали, як їх заспокоїти, як дізнатися, що я маю робити. Перш за все, я змусила себе не боятися їх крику. Я почала спокійно звертатися до дітей та питати, що їх так бентежить, а потім відповідати за них самих, від цього мені ставало спокійніше, переважно від звуку власного голосу, бо всередині спочатку все клекотало. З часом крик я перестала сприймати як сигналізацію і реагувала на нього спокійно: повільно пересувалася, а не бігла, наче зараз розірветься снаряд. Моя впевненість і повільність у діях заспокоювала дітей краще ніж хаотична метушня і тремтячі рухи.

Оскільки мої синочки годувалися переважно мною, в якійсь момент від утоми та монотонності почало здаватися, що я просто машина по виробництву молока. Але як тільки мої хлопці вперше посміхнулися мені, стали шукати очима, тягнути ручки, сльози щастя підступили до горла. Ці відчуття не можна порівняти ні з коханням до чоловіка, ні з любов'ю до батьків, їх варто чекати безсонними ночами. Після цього емоційний та тактильний зв'язок з дітками тільки зміцнювався і ми перейшли в етап пошуку способів розуміння та пізнання один одного і досі перебуваємо у ньому.

Отже, не треба лякатися відчуття нерозуміння бажань власної дитини у перший місяць її життя, це тимчасовий стан, викликаний переважно гормональними змінами, фізичним і емоційним стресом, відсутністю досвіду. Треба набратися терпіння і намагатися подолати це спустошення позитивними думками про ваше майбутнє.

Мамі немовляти та особливо двійні краще підготуватися до виникнення «поганих» думок і таких самих прагнень. Уявлення про те, що хороша мати має відчувати любов та ніжність до дитини 24 години на добу, може скластися лише через рекламу підгузок. Соціальна роль матері потребує від неї, у першу чергу, любові, відповідальності та відсутності егоїзму, іноді навіть здорового. Однак, вона все одно залишається людиною, для якої гнів є природною реакцією на втому та погане самопочуття. Врешті решт, чоловік після народження дітей може так само псувати настрій як і до, а інколи навіть більше. Але як тільки ви відчули у собі роздратування, ненависть, розпач або безсилля, не відпускайте їх, працюйте із своїми емоціями та залучайте до цієї проблеми чоловіка, інших рідних та навіть знайомих. До свого першого нервового зриву я була не готова. Я не вірила, що змогла наорати на цих маленьких мишенят, і була шокована своїм вчинком, просила їх вибачити мене, плакала і відчувала провину. Дорогі мами, ми маємо з вами право на помилку, але наші помилки не мають призводити до невідворотних наслідків.

Якщо ви пережили вперше втрату контролю над собою, не чекайте другого епізоду, шукайте причини та усувайте їх. Треба відпочити – звертайтеся за допомогою і відпочиньте.

Треба побути наодинці – просіть рідних, подруг, ідіть з дому та відключіться. Вчіться слухати свої негативні емоції і управляйте ними, вивчайте їх передвісники і переключайте свою увагу на щось інше. На відміну від епілептиків, ви, відчувши «запах апельсинів», здатні мінімізувати напади гніву. Поступово у вас буде виходити все краще і краще. Що робила я? Завжди, як тільки починала підвищувати голос на дітей, старалася вийти з кімнати, попити чогось, прийняти душ чи просто вмитися. Думала приблизно наступне: «те, що мене зараз так сильно хвилює насправді не є головним та таким важливим. Я так чекала, коли мої хлопці до мене прийдуть, вони обрали мене і я не маю права їх зрадити». Я робила глибокий вдих і видих і обіцяла обов'язково заохотити себе за терпіння та силу волі, раділа тому, що можу себе поважати, дякувала собі за те, що у моїх синів буде на один день більше, коли мама була доброю та люблячою.