Повернення Криму: погляд кримчанина
Європейський суд з прав людини уже 14 січня збирається на відкрите слухання за позовом України проти Росії. Ця справа заснована на двох скаргах, поданих нашою державою у 2014 і в 2015 роках та об'єднаних у 2018 в одну — "Україна проти Росії (щодо Криму)".
Мені, не тільки як політику, а і як для кримчанину, на жаль, зрозуміло, що українська влада не може після шести років окупації сподіватися на повернення півострова шляхом мирної реінтеграції. Для розуміння цього достатньо декількох розмов із тими, хто зараз продовжує жити на непідконтрольній території. Разом із тим бачимо неефективність як класичних інструментів перемовин, так і дипломатичного впливу на ситуацію.
Однак усе це не означає припинення захисту прав українських громадян. У Європейському суді з прав людини, у зв'язку з подіями в Криму та на Донбасі, є близько 4000 позовів громадян. І треба зазначити, що саме справи у міжнародних судах, а особливо — справи України проти Російської Федерації, є ключовим елементом із погляду захисту фундаментальних прав і свобод кримчан, гарантованих конвенціями.
Пріоритетом у ситуації, що склалася з кримчанами, має стати захист їхніх прав та свобод, а також включення до порядку денного питання реінтеграції людей. Тільки після цього можемо розмовляти про повернення територій.
Прикладом захисту прав та свобод може бути збереження мови. Незважаючи на те, що народився в російськомовному Криму, саме українська стала усвідомленням моєї національної ідентичності.
Як кримчанин я пам'ятаю російськомовний документообіг, навіть моє свідоцтво про народження, видане в Криму, було надруковано російською; у кримських школах проводили опитування «Якою мовою Ви хочете навчатися?» та «Яку мову хочете вивчати поглиблено?», і серед варіантів відповідей були українська, російська та кримськотатарська. Зараз усе це нівельовано. Варіант є лише один — російська. Привертати увагу до цього питання можна і треба.
Треба також пам'ятати про те, що різного роду ініціативи, що служать для поліпшення життя тих громадян, хто залишився на півострові, не мають нічого спільного із захистом інтересів усіх українців. Захист прав та свобод кримчан та утримання цих питань на порядку денному міжнародних інституцій — це те, що Україна може і має дати кримчанам. Але є й ті питання, які раціональніше було би відкласти на другий план для України. Наприклад, дуже хотілося б, щоб депутати, які ще рік тому виступали за повернення «подвійних пенсій» для кримчан, відповіли на запитання, чи є нарахування до Пенсійного фонду з цієї території та за чий рахунок такі виплати повинні відбуватися. Окрім того, згідно з міжнародним правом, маємо поняття «окупації», і держава-окупант несе тягар щодо забезпечення місцевого населення, а для країни, що втратила свої території, не має значення, як це відбувається.
Прагматичний підхід повинен враховувати не тільки інтереси громадян, що живуть на території Криму, а й інтереси всієї держави. Прагматизм та раціональне розмежування — це те, чого часто не вистачає українському політичному дискурсу. Іншими словами, маємо обирати розумно: іноді загальнонаціональні інтереси мають стояти вище за інші.
