fbpx
Сьогодні
21:06 22 Бер 2018

Присвята спогадам. Як народжується книга

"Завжди має бути хтось, хто збиратиме історії". Українська авторка розказала про свою новинку, яка вже потрапила до топ-листу книжкових оглядів

У дзеркалі я побачила, звичайно, своє обличчя. Про нього я знаю все. Воно було і буде, і завтра вранці мене зустріне те ж саме відображення. І післязавтра. Я не помічу у ньому змін навіть із плином часу – надто часто я придивляюся до нього, надто крихітними та поступовими будуть ті зміни. Для мене обличчя у дзеркалі завжди буде таким самим, яким було вчора. А значить було завжди. Але що я насправді про нього знаю? Адже для того щоб це обличчя з'явилося до мене у задзеркаллі знадобилися тисячі обличь до нього.

Я знову дивлюся в дзеркало і думаю: скільки обличь насправді ховається за цими очами, носом, ротом? Скільки з цих лиць я знаю? Скільки людей за ними? Скільки за ними історій? Що я знаю про них? А радше – що про них пам'ятаю?

Цієї осені мій дідо склав генеалогічні дерева нашої родини. На кількох склеєних докупи ватманах, розлогі, детальні. Наскільки стало спогадів – його і та інших родичів. Часом – старших, часом – молодших. Чи варто казати, що зі всіх імен на тих ватманах я знала лиш кілька? Чи варто казати, що не кожне ім'я на тому ватмані мало обличчя? Деякі з них просто загубилися в часі. А була ж колись кожна та людина  – з плоті і крові, жива, вона відчувала, кохала, раділа, боялася, переживала, сумувала. Врешті, їла і спала. Як ми з вами. По ній лишилося лиш ім'я.

Що ж, принаймні його пам'ятають.

Адже врешті, в кінцевому рахунку все – пам'ять. Усе (та й усі) життя – це спогади. Загублені або збережені.

Тоді я подумала, що це цікава тема: пам'ять, спогади, згадки загалом. Що ми запам'ятовуємо, про що не хочемо згадувати, а що чомусь безслідно зникає в неспинному вирі "сьогодні" та "завтра". Що то за спогади? Що підтримує їх живими?

Я і зараз так вважаю – себто що це цікава тема. Так з'явився мій другий роман. Втім, не думаю, що він ці питання вичерпав. Точно не для мене.

Уся наша історія, те, що робить нас людьми, – це пам'ять про минуле, це спогади. Ми зберігаємо їх. Як можемо. Коли можемо. Коли хочемо. А інколи – коли ні. Здебільшого – в речах та історіях.

Було би добре збирати ті речі та історії в окремих місцях. Просто щоби випадково не забути про важливе. А якщо раптом все ж це станеться – знати, де шукати. Знати, що шукати взагалі можна. Що деякі історії (адже важливі саме історії – історії за речами, саме їх ми прагнемо пам'ятати чи забувати) не потраплять до ріки забуття. Просто тому що є речі, в яких вони збереглися.

Вони вже існують, ці місця – в подобі книг, музеїв, сімейних фотоальбомів, коробки з дрібничками із дитинства, яку ти тримаєш десь в запиленому кутку найвищій полиці етажерки; кімнати вдома, в якій усе з чимось пов'язано: світлина із батьківського весілля, килимок, що його ще замолоду сплела бабуся, кухонний сервіз, що передали тобі в спадок… Навіть вчорашні квитки в кіно.

То чому б і не бути такій кімнаті у майже-вигаданому південному місті? Та й справді, чому б і ні.

Роман "Кімната" – знаходьте тут.

Джерело: Рубрика
48
161

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Вибачте, для коментування необхідно увійти.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: