Спецтеми
21:06 22 Бер 2018

Присвята спогадам. Як народжується книга

“Завжди має бути хтось, хто збиратиме історії”. Українська авторка розказала про свою новинку, яка вже потрапила до топ-листу книжкових оглядів

У дзеркалі я побачила, звичайно, своє обличчя. Про нього я знаю все. Воно було і буде, і завтра вранці мене зустріне те ж саме відображення. І післязавтра. Я не помічу у ньому змін навіть із плином часу – надто часто я придивляюся до нього, надто крихітними та поступовими будуть ті зміни. Для мене обличчя у дзеркалі завжди буде таким самим, яким було вчора. А значить було завжди. Але що я насправді про нього знаю? Адже для того щоб це обличчя з’явилося до мене у задзеркаллі знадобилися тисячі обличь до нього.

Я знову дивлюся в дзеркало і думаю: скільки обличь насправді ховається за цими очами, носом, ротом? Скільки з цих лиць я знаю? Скільки людей за ними? Скільки за ними історій? Що я знаю про них? А радше – що про них пам’ятаю?

Цієї осені мій дідо склав генеалогічні дерева нашої родини. На кількох склеєних докупи ватманах, розлогі, детальні. Наскільки стало спогадів – його і та інших родичів. Часом – старших, часом – молодших. Чи варто казати, що зі всіх імен на тих ватманах я знала лиш кілька? Чи варто казати, що не кожне ім’я на тому ватмані мало обличчя? Деякі з них просто загубилися в часі. А була ж колись кожна та людина  – з плоті і крові, жива, вона відчувала, кохала, раділа, боялася, переживала, сумувала. Врешті, їла і спала. Як ми з вами. По ній лишилося лиш ім’я.

Що ж, принаймні його пам’ятають.

Адже врешті, в кінцевому рахунку все – пам’ять. Усе (та й усі) життя – це спогади. Загублені або збережені.

Тоді я подумала, що це цікава тема: пам’ять, спогади, згадки загалом. Що ми запам’ятовуємо, про що не хочемо згадувати, а що чомусь безслідно зникає в неспинному вирі “сьогодні” та “завтра”. Що то за спогади? Що підтримує їх живими?

Я і зараз так вважаю – себто що це цікава тема. Так з’явився мій другий роман. Втім, не думаю, що він ці питання вичерпав. Точно не для мене.

Уся наша історія, те, що робить нас людьми, – це пам’ять про минуле, це спогади. Ми зберігаємо їх. Як можемо. Коли можемо. Коли хочемо. А інколи – коли ні. Здебільшого – в речах та історіях.

Було би добре збирати ті речі та історії в окремих місцях. Просто щоби випадково не забути про важливе. А якщо раптом все ж це станеться – знати, де шукати. Знати, що шукати взагалі можна. Що деякі історії (адже важливі саме історії – історії за речами, саме їх ми прагнемо пам’ятати чи забувати) не потраплять до ріки забуття. Просто тому що є речі, в яких вони збереглися.

Вони вже існують, ці місця – в подобі книг, музеїв, сімейних фотоальбомів, коробки з дрібничками із дитинства, яку ти тримаєш десь в запиленому кутку найвищій полиці етажерки; кімнати вдома, в якій усе з чимось пов’язано: світлина із батьківського весілля, килимок, що його ще замолоду сплела бабуся, кухонний сервіз, що передали тобі в спадок… Навіть вчорашні квитки в кіно.

То чому б і не бути такій кімнаті у майже-вигаданому південному місті? Та й справді, чому б і ні.

Роман “Кімната” – знаходьте тут.

Джерело: Рубрика
154

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Sorry that something went wrong, repeat again!

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: