"Патронат – це турбота і відповідальність", або як працює "швидка допомога" для дітей та їхніх родин у кризі
Що таке патронат? Чим він відрізняється від опіки та усиновлення?
Ще кілька років тому я б і сама не змогла вичерпно відповісти на ці питання. Тепер знаю всі нюанси та готова ділитися з іншими. Патронатна родина бере дитину до себе тимчасово, на три місяці, але якщо сім'я потребує більше часу, то цей термін продовжується ще на 3 місяці. Поки її біологічні батьки зможуть подолати проблеми. Або ж соцслужби підшукають цій дитині прийомну сімʼю. Нашій патронатній сім'ї вже 5 років. Ми працюємо в Обухівській громаді на Київщині. Нині по всій Україні — понад 300 таких родин. Патронат — це послуга, яка оплачується державою, вихователям допомагає ціла команда фахівців. Але таких родин недостатньо, адже дітей, які потребують підтримки, у 10, а то й 20 разів більше.
Я — мама трьох синів, двоє з яких вже дорослі. У 2014-му році ми з чоловіком переїхали на Київщину з окупованого Луганська. Колись мріяли про усиновлення, але через війну втратили роботу, будинок, і вже не мали фінансової можливості взяти дитину у родину. У Луганську керували своїм підприємством, займалися інженерними системами. Я 15 років пропрацювала головним бухгалтером і після переїзду була розгублена: не знала, чим займатися.
Коли дізналася про патронат, то зрозуміла: це і заробіток, і можливість допомагати дітям, які опинилися в складних життєвих обставинах. Чоловік мене підтримав. Я була першою в нашій територіальній громаді, хто почав надавати послуги патронату. Спочатку було складно, але ми зі службою у справах дітей з усім впоралися. Війна змінила не лише життя, а й світогляд. Ми відчули підтримку зовсім незнайомих нам людей та зрозуміли, що можемо змінити життя інших людей, дітей на краще.
Щоправда, практично кожен новий випадок патронату над дитиною здається мені найскладнішим. Наприклад, зараз у нас є 2-річний хлопчик. Коли взяли його, то не розмовляв, не ходив, не відгукувався на своє ім'я і мав проблеми з зором.
Звісно, звернулися до лікарів, але ті ні хвороб, ні відхилень не виявили. Дитина просто була занедбана. За 3 місяці, які він у нас, бачимо прогрес. Вже ходить, знає своє ім'я, йде на ручки, каже перші слова: "Ні", "Дай-Дай", "Па-Па". Фахівці підібрали окуляри, у хлопчика покращився зір. Здавалось б, що це елементарно, але для нас — грандіозний успіх.
І ця історія яскраво демонструє, що патронат — командна робота. Адже мені як виховательці теж потрібні підтримка та супровід. Добре, що зараз є можливість отримувати консультації психолога чи відвідувати тематичні тренінги або вебінари. А ще я постійно на зв'язку із соціальними фахівцями. Ділюся з ними проблемами та здобутками. А вони підказують, що потрібно робити, підтримують. Я не ухвалюю важливих рішень самостійно і не почуваюся самотньою. Це дуже важливо для вихователя.
Громадам, де тільки створюються патронатні сім'ї, раджу починати з нескладних випадків, щоб вихователь міг впоратися, не злякався проблем. А ще — не прикипів до дитини, це морально важко, але патронатна вихователька не мама. Про це варто постійно пам'ятати самим і це озвучувати дітям. Ми даємо тепло, підтримку, турботу. Водночас біологічні батьки можуть здолати труднощі, з ними працюють фахівці соціальних служб. Дитина може підтримувати контакт зі своєю родиною, відвідувати свій садочок чи школу. Але батьків ми не замінимо. Після патронату діти мають повертатися у біологічні родини або стати частинкою нової, люблячої сім'ї. Але ми можемо спілкуватися і надалі.
Наприклад, у нас була 9-річна дівчинка, яка не вміла ні читати, ні писати. Зараз уже усиновлена, але постійно зі мною на зв'язку. Дуже приємно чути про її досягнення, коли телефонує і говорить: "Тьотя Юля, я відмінниця, в мене з математики 10 балів, а з читання — 12".
Загалом за 5 років роботи у нас в патронатній сім'ї були 15 дітей. Жодна дитина не потрапила після цього до інтернату. П'ятьох всиновили, а десять — повернулися до своїх родин. Це наочний приклад того, чому нам так потрібні патронатні сім'ї, як "швидка допомога" родині та дитині у кризовій ситуації. А для мене — потужний стимул працювати далі. І не втрачати надію навіть у найскладніших ситуаціях.
Матеріал створений в рамках проєкту ЮНІСЕФ "Моніторинг потреб та підтримка дітей в умовах війни", що впроваджується Партнерством "Кожній дитині" за підтримки UNICEF Ukraine на замовлення Міністерство соціальної політики України та Національна соціальна сервісна служба України.
