Нові міста: які вони?

Алла Петренко-Лисак

Колись, починаючи серію колонок "Нотатки міської мрійниці", я написала, що закон діалектики про взаємний перехід говорить про іманентний шанс речей змінюватись в їхніх кількісно-якісних параметрах. Завершуючи рік нотаток про місто, моя нестримна міркуватість про переходи звернула мене знову до думок про мудре прямування до Вічності, яким я завершила свій тодішній роздум.

Були колись часи з вірою про те, що час і простір вписані у Вічне. Тепер же ж абсолютність перекочувала до ландшафтів… Якось-то доступне спогляданню потрапило у жорнова (кібер)віртуальних матриць, позбулося впевненої тілесності і грається множинними гранями репрезентацій. Ну от в такому світі я побачила нинішнє. Якщо простіше, – то місто в множині його творців (власне, містян) припинило «мислити» вічністю і «переймається» кон'юнктурними справами та трендовими цінностями, які десь підгледіли, вони сподобались й ну-мо із заздрістю їх втілювати кострубатими вибухами активностей. І все це приправлене еклектичною активністю з благою місією берегти минуле… що почасти виглядає гірше, ніж копіювання перформансів Дюшана.

Не страшно, що Геній міста епохально змінює свою оптику, адже це його звична практика в плинності часу. Після кожної чергової його появи, – світ міста змінюється і ніколи не стає таким, яким був доти. Минуле наслідується, проте майбутнє вже не стає таким, яким було теперішнє. Кожне нове місто – це складчасті інверсії хронотопів (пріоритетності часу над простором) та топохронів (домінанті топосу над хроносом) в колах їхнього обертання фрактальними траєкторіями. А от нинішня вічність ландшафтувалася і стала непередбачуваною. Це цікаво спостерігати.

Чому ландшафти? А тому, що коли ми мислимо щось як ландшафт, ми оперуємо суцільностями і своїм положенням в них. Ми бачимо простір і спостерігаємо час в їхній глобалізованій фізиці і семантиці. І все у множинності, адже ландшафти неоднорідні за своєю сутністю та поміж собою. Ландшафт не вічний, він фрактально змінюваний. І от копіюючи, при тому ще й послуговуючись глобалістською логікою, ми творимо артефактичні ландшафти штучних повторюваних відтворень. Та тепер це не є використанням прийдешнього Генію, що здатен прикрасити собою чужинну для нього місцевість. Того Генію, який в ролі Чужого, здатен бачити крізь іншу оптику, але в купі зі своїм професіоналізмом, привносити додаткову вартість і цінність. Фактично минули часи, коли запрошені майстри своєї справи вміло і чуттєво вписувались в тіло запрошуючої сторони. Сьогодні є такі випадки, проте їх перекричали «захисники топохронів» (наприклад, історія з будівлею «Театру на Подолі» в Києві). І тут тільки час розставить місця на місця.

Нові міста – це простори суміжностей, де знищено єдину домінанту. Це не є поганим і не є добрим. Звичайна діалектика, що прихована в інверсії – постійних переходах. Плинна реальність сьогодні, – вказав Бауман, і мені це сподобалось. Коли комусь здається, що місто якесь не таке, то кожен активний прагне висловити свою критичну думку (о, божество соціальних мереж та публічних комунікаційних майданчиків) чи просто бере та починає виправляти його під власне мірило краси, успіху, зручності та майбутнього. Інші, пасивні, теж «не сидять, склавши мозки-руки-ноги», – поза їхнього сидіння рухлива, адже сидячий мовчазний протест теж дієвий метод впливу на реальність.

Отак: для одних – час, для інших – простір. Передусім.

Хронотопічні ландшафти (де час в пріоритеті) неоднорідні тими, що поспішають супротив тим, що ніжаться в уповільненості, розміреності і спокої. Швидкість і повільність – дві іпостасі хронотопу. Активні бурхливі пікові енергії перших блимають закликами до змін, трансформацій, перетворень, гуркотять зазіханнями на споконвічне. Іноді абсурдно вимагаючи прискореного збереження часу; витісняючи на узбіччя вічне, яке має бути в пилюці часу, адже саме такою уявляється пам'ять: припудреною (чи ба благородно запиленою) гармонійною сутністю. Тоді як другі – пасивні, втішені енергії руху змінюють простір неквапливо, глибоко, вкорінено, цінуючи і смакуючи час. Це я про діяльність містян, які послуговуються передусім часом, говорять про Модерн, Постмодерн, Класику, «Часи і Народи», про сезони, про нове і старе, про минуле і майбутнє в теперішньому. В їхній риториці переважає час, а простір другорядний.

Та й направду, як тут не говорити про час, адже Час в містах прекрасний. Він стукотить, мерехтить, лунає, шепоче, б'є, іронізує. Щоб відчути час міста, достатньо закрити очі, але щоб побачити час міста треба не просто озирнутись навколо, а пригледітись до поверхонь чи вдивитися вглиб: тоді відкривається хронотоп в образах, позах і рухах людей, в режимах і маршрутах переміщень, в запізненнях та зачиненнях, у відкритих та запрошуючих просторах, в давніх деревах, сухій траві чи молодому листі,  в ошатному чи пригніченому старінні будівель і парканів, на дошках оголошень і пам'ятниках, в звуках та шумах… І в Тиші.

Час – це можливість неймовірно продуктивної Тиші, а простір – це множинність потенціалів Пустоти. Бути в Просторі Тиші справжня втіха, якщо навчитися це робити: вловлювати Тишу і Пустоту. Той, хто схопив Тишу часу здатен … зупинитись. А це неймовірно цінна навичка любителів Часу.

А от простір міста відчутний, чуттєвий, дотичний: його помічають і ним керуються. Він впливає і диктує настрій. Простір локальний, хоч і здатен уявитися безмежним. Простір видимий в розмірах вулиць і проспектів, в танці архітектурних ансамблів та нотах місць пам'яті, він може тиснути, а може грайливо чи інтригуючи відкривати міріади проходів і переходів.

Топохронні локальності (де простір передусім) буркотять масштабами, дизайном, оформленістю. Диктат форми кричить гаслами прагматичності, канонами естетики та сперечається в смаках. Колір, лінія, перспектива, розмір, фактура сподіваються на мудрість тілесності, але почасти марно. Міський дискурс набуває еклектичних візуалізацій, що ландшафтують свідомість. Містяни, для яких простір має первинне значення, «говорять» мовою тіла: йти, їхати, просуватись, переходити, підійматись/спускатися, везти, нести, стояти.

Виходить так, що хронотопічні містяни піклуються про час міста, вибудовують власні траєкторії плинно і гнучко, насолоджуючись рухливістю, тоді як топохронічні містяни чекають впевненості місця, прагнучи бачити простір комфорту, аби вмоститися в ньому… і лиш потім згадати про час. А хронотопи тим часом двічі їх обходять, іноді не помічаючи, іноді спіткаючись од них, іноді споглядаючи як пасажири, що дивляться у вікно швидкісного потягу. Топохрони вимальовують маршрути, пестять локальності та мріють про глобальності. Хронотопи встигають пробігтися глобальними міжчасовими шляхопроводами, смакуючи глокальними родзинками.

Топохрон – плаский. Він прагне і вміє творити мережі. Горизонтальна філософія топохрону звернена до справедливого міста, прописує канони права на місто, шукає рівності і гарантованого майбутнього.  Хронотоп – вологий.  Вертикальні стрибки хронотопу привчають до гри, до перерозподілів, конкурентності та уважного спостереження за собою і світом.

Топохрон охочий до стабільності, хронотоп – до стійкості. І тільки сталість та свобода поєднують їхні горизонти прямувань.

Локуси міста, потрапляючи в туманності топохрону, прагнуть збудувати Храм, а огортаючись хронотопом, починають мислити про Вічність. Тільки про Іншу Вічність, не ту, що була колись. Вічність тепер має новий «клопіт» – вона має відрефлексувати себе в топохроні (кібер)віртуальних Ландшафтів (керованих уявлюваностей) і хронотопі Тимчасовостей (нетривалих місцин). Місто, як керуючий образ свідомості, проходить нині черговий епохальний період призвичаєння містян до новопосталого Генію міста.

Нові міста постають в оновленій діалектиці хроносу і топосу (часу і простору) – клубчастій і складчастій фізиці і чутливості, що не стільки підтримують одна одну, але є ідеологіями протистояння в моделі інверсії – перманентних переходів одночасного розміщення. Нові містяни як новорічні гофровані іграшки: доречні в часі і місці, але які, так чи інакше, знаходяться у віртуальному (уявному) і кіберизованому (керованому) символічному середовищі (Різдвяно-новорічної, наприклад) подієвості.