Чого злякався торговець страхом? Або що (і чому) пропонує “мирний план путіна”
14 червня президент росії висунув умови “припинення війни” проти України: наша відмова від руху до НАТО, виведення ЗСУ з усієї території Донбасу, Запорізької та Херсонської областей, зняття міжнародних санкцій з росії. З цього моменту кремль, нібито, буде готовий до мирних перемовин. Інакше кажучи, вже на стартовій позиції путін вимагає поступок, а нові вимоги висуне в ході переговорів. Абсурд і маячня, але засновані на пильних спостереженнях. Розраховувати на задоволення своїх терористичних пунктів путін не може, але їхня задача вкрай проста — напередодні Глобального саміту у Швейцарії продемонструвати як прихильність до миру, так і послідовність свого бачення порядку.
Чесне слово нечестивця
путін не дає гарантій, але пропонує під чесне слово повірити у відсутність намірів до подальшого завоювання України, якщо йому віддадуть вже завойоване й оголошене завойованим. Суто для теорії: погодившись і зробивши це твердження наріжним каменем "миру", весь світ втрапить у пастку. Запоріжжя ніколи не було в окупації, але за такого підходу має відійти до росії, бо госдума так наголосувала на основі "референдуму". Точно так російський суверенітет може бути встановлений над усією Україною, а потім і над рештою простору від "Лісабона до Владівостока".
Португальський публіцист і колишній міністр Європи Бруно Масаєш написав одну з найкращих книг у галузі соціальних наук 2018 року за версією журналу "Foreign Affairs" — "The Dawn of Eurasia: On the Trail of the New World Order" ("Світанок Євразії. На шляху до нового світового порядку"). Він пів року подорожував у Каспійському регіоні ("найкращому символі конкуренції та взаємозалежності" росії, Азербайджану, Ірану, Туркменістану і Казахстану), щоб побачити суперконтинент майбутнього, сформований на основі конкуренції ЄС, Китаю і росії, але спроєктований у Пекіні та москві. І це після анексії Криму й решти доказів "поваги" путіна до конкуренції. Зрештою в наслідках такого проєктування автор пересвідчився, не так узявши інтерв'ю в кремлівського пропагандиста Сєргєя Караганова наприкінці березня 2022, як передрукувавши його у травні 2024 на тлі нових заяв путіна про стримування Заходу. Від мирного плану путіна віє мандаринами — сприйнявши його або неповторний китайський оригінал, Європа безпорадно прокладе шлях до власної колонізації зі Сходу.
Санкції нам корисні, але без них краще
Цинічною відповіддю на запитання "Що сталося з підводним човном «Курськ»?" путін відкрив еру байдужості до власних висловлювань — ніхто й ніколи не мав піймати його на слові. Тому він мало не щороку "витягає росіян із нетрів" й не мав наміру "штурмувати Київ". Так і міжнародні санкції "йдуть росії на користь", але їх скасування путін зарахував до умов зговірливості для нормалізації відносин з Україною та Заходом. Тільки ніякого покращення він не потребує взагалі, якщо воно не супроводжуватиметься "цілуванням персня" збоку західних лідерів.
Майкл Кіммедж, автор книги "Колізії: витоки війни в Україні та нова глобальна нестабільність" і професор історії Католицького університету Америки стверджує, що путін свідомо відокремив росію від Заходу. Це не альтернативна вартість і не втрачена вигода внаслідок бойових дій проти України — розрив і є сенсом цієї війни. При цьому вона не обмежується "українським питанням", а має багато рамок: війна між росією та Україною, що відбувається через серію вторгнень з 2014 року; неоголошена війна невідкритих боїв між росією і Європою; війна між росією і США, які стоять за своїми європейськими й українськими "маріонетками" й намагаються знищити росію чужими руками та санкціями.
Прийнявши умови, Штати визнають неспроможність своїх проксі та неефективність обмежень, тому опиняться перед вибором з двох альтернатив — визнати поразку або оголосити пряму війну. Обидва варіанти влаштують кремль, бо виставлять його у виграшному світлі для численних глядачів з Глобального Півдня. Саме на цьому театрі західний світ припускається найбільшої помилки: не виставляючи війну в Україні як колонізаторську, він знаходить недостатньо підтримки в Африці й Латинській Америці, а могло б бути навпаки, бо російське вторгнення і є проявом російського імперіалізму.
Моя. Випалена. Земля
Письменник і професор історії Єврейського університету в Єрусалимі Юваль Ной Гарарі вказує на те, що постійні апеляції до "західного імперіалізму" або "культурного кока-колоніалізму" використовуються росією для виправдання агресії проти України, але не можуть обґрунтувати "різанину мешканців Бучі або тотальне руйнування Маріуполя". Зате дії й заяви росії можуть бути пояснені практичним застосуванням концепту "імперіалізму" в розумінні збройної експансії. З 1945 року такий імперіалізм перетворився в табу, але не для росії.
У 2014 році вона почала завоювання України, керуючись принципом "де російські війська — там росія". Брехня про мир в обмін на території має підтвердити "справедливість" претензій росії на всю Україну за схибленою інтерпретацією "Дюни" Френка Герберта: право володіння підтверджується тільки спроможністю знищення. Крім відвертої неповаги до міжнародного права і всього порядку у світі, такі дії формують небезпечний прецедент, послідовники якого чекають своєї нагоди спробувати.
Експортер страху
На Заході заяву путіна розглядають у комплексі з недавньою появою російського загону кораблів на Кубі, називаючи це жалюгідною спробою повторити Карибську кризу. З позиції сили росія більше діє, аніж говорить. Тому балачки путіна про мир, нехай за неадекватним сценарієм, є однією з багатьох доступних можливостей реагувати на ситуацію, яка розвивається не за планом. Втім, завжди залишається улюблений ва-банк. Важко сказати, чи лишились у грі переконливі козирі, тож путін використовує весь досвід пітерського підворіття у вигляді нахабства і блефу. І певною мірою успішно, бо росіяни вірять в непереможність своєї країни, їхні вичікувальні союзники на великому Півдні — у скорий кінець Заходу, українці все легше скочуються від ейфорії до відчаю, а на Заході не можуть визначитись із тим, яким саме має бути співвідношенням між перемогою України та поразкою росії. Проте вимагати здати без бою території, на завоювання яких росія потратить роки й тисячі життів (враховуючи заданий темп) — за гранню.
Кремль щоденно запускає армаду шахедів по українських містах, через день робить масовані ракетні удари, повільно повзе на Куп'янському і Сіверському напрямках, погрожує захопленням Харкова і новим оточенням Києва, але таки боїться. Це не той страх, що сковує м'язи, але його достатньо для інстинктивного пришвидшення подій. А причин для занепокоєння задосить: великий наступ на Харків здувся, Захід дозволив бити переданим озброєнням по російській території, Швеція передала 2 літаки далекого радіолокаційного спостереження, наближається прибуття F-16, Франція анонсувала передачу літаків Міраж, свій авіаційний внесок може зробити Аргентина, США боляче вдарили по Московській біржі, Україна підписала угоди про безпеку зі США та Японією, лідери Великої сімки вимагають від москви відшкодувати українські матеріальні втрати й неясно чого чекати від результатів Саміту миру у Швейцарії. Виглядає досить загрозливо, щоби зволікати й очікувати на остаточне закриття вікна можливостей.
Особливо багатонадійне трактування, бо вказує на глиняні ноги колоса і дає підстави сподіватися, що він от-от завалиться. Проте так думати непродуктивно і небезпечно, бо неминучим є когнітивний дисонанс: якщо найбільша загроза світовому правопорядку дихає на ладан, то чому цей світ не хоче пришвидшити її агонію; як можна говорити про росію після путіна, з якою можна мати справу, якщо без допомоги така росія не має шансів на появу? Загалом занадто багато "якщо" і "як", щоб очікувати від світу більшої активності, аніж він проявляє зараз.
Найкраще пояснення надмірної обачності дала прем'єр-міністерка Естонії Кая Даллас. Спочатку в інтервʼю агенції France-Presse в середині грудня минулого року вона застерегла Європу не переоцінювати військовий потенціал Москви й не боятися росії, яка "розуміє лише силу, а слабкість сприймає за провокацію". Ну й підтвердила символізм раціональними аргументами: сумарний оборонний бюджет держав "Рамштайну" у 13 разів більший за російський, сукупний європейський ВВП всемеро більший, при цьому російський бюджет страшно дефіцитний ще й не може залучити зовнішній капітал. Очевидно, вона нікого не переконала, адже повторила свої слова у травні, вказавши на пастку страху, яка для кожної країни своя: перед ядерною війною, перед ескалацією, перед міграцією.
І версія страху таки робоча. кремль занадто довго експортував його на Захід малими партіями й тепер бачить ефективність такої "інвестиції". Панівною думкою є неможливість завдати росії воєнної поразки рівня тієї, яку поніс нацистський Райх, бо ядерна держава не може програти саме так. Похідним від неї є очікування ескалації, на яку піде кремль в разі особливої загрози. Додамо до цього певні об'єктивні особливості поточного моменту.
По-перше, у ключових наших партнерів (США, Франція, Велика Британія) на носі вибори, а значущість для нас політичної турбулентності у них прекрасно проілюстрували події на кордонах з Польщею й тривале самоусунення Вашингтону від постачання озброєння для ЗСУ. По-друге, західні лідери демонструють невпевненість у зовнішній політиці й викликають розчарування у внутрішній, удостоївши саміт G7 зневажливої характеристики від видання Politico "6 кульгавих качок і Джорджа Мелоні".
путін регулярно нагадує про зброю судного дня. Востаннє — 5 червня — наполягав на тому, що використання російського ядерного арсеналу не виключено, бо ж є ціла доктрина, до якої не можна ставитися легковажно. І вона буде застосовано, якщо — а далі великий перелік червоних ліній, перетин яких веде до натискання "кнопки". Принаймні частину з них вже давно перейдено, а деякі кілька разів. Світ на місці.
Метафора тонкої червоної лінії сформувалася не із занепокоєної стурбованості перед неминучим, а від рішучої готовності його зустріти. росія не може дозволити собі програти. Захід не може дозволити собі цьому програшу не посприяти. Світ почав рух у цьому коридорі задовго до 2022, але тривалість і кінець маршруту цілком залежить від усвідомлення, що третього шляху нема.