Чим є живе місто? І чому нам потрібні реаніматори, а не трансплантологи
Нотатки міської мрійниці
Людина помічає і мітить місто своєю присутністю. І відсутністю. Немає людей – місто чи спускає, чи відпускає людський дух. Спробу прожити, але в іншому вимірі, йому надають сталкери в пошуках несподіванок: поки вони полюють, воно оживає міфами. З тривалим часом спустілим містом можуть зацікавитись історики та археологи часу, і тоді воно промовляє артефактами, здобутими з його кісток та руїн. Або місто реанімують шукачі пригод – такі собі хранителі таємниць або скарбів, які орудують словом та творять шоу із знайденими в інших краях коробочками секретів.
Живе місто дихає легенями з тисяч-мільйонів молекул-душ, воно сповнене їхніми аурами та невидимими часточками складного і неймовірно загадкового генетичного коду. Подих міста в часі помічається в кряхкотінні та спилюченості його фасадів, в ламких сходах та покинутих мостах, в реставрованих та ошатних будівлях, в розфуфирених парко-скверах з величними старочасними деревами на фоні повсякчас навесні омолоджуваної трави. Плин міста в просторі спостерігається легко – достатньо глянути на велич його споруд та дрібноту закутків, у широту розмірів переходів та промовистість маршрутів… Топографія міста творить його незчисленними наративами… які лиш на перший погляд подібні своєю структурою – вулицями та їхньою архітектурою. Тіло міста може бути живим тільки за умов олюдненості. І це не стільки краса обрамлення каменю – це краса його духу.
Кажуть, що люди вміють вбивати місто, калічити його… Та чи справді то є свідомим знищенням саме міста? Можливо, це просто поза-міська практика виживання: бізнесового, політичного, споживацького, прагматичного та утилітарного. Місто тут ні до чого. Адже не про нього справа. Хранителі та носії міського хронотопу для тих, хто місто сприймає виключно як контейнер для проживання і виживання – незрозумілі істоти, які мовлять дивакуватими реченнями про «дух міста», комфорт, натхнення та життя. Якщо простір чи форму не бачити містом, а ставитись до нього виключно як до середовища вдоволення урбанізованих потреб – то місто перетворюється на поселення. В поселеннях люди розміщуються відсторонено один від одного з правом на особисте майно і побудову височенного паркану, або просто кущового газону, але який промовисто визначає межі власності, з маршрутами від точки А до точки Б, через точку В, із заїздом в точку Г. В поселеннях головне комфорт для власника і платника послуг, які мусять бути вчасними та якісними. А ще мають бути точки Д – для релаксу та втіхи. В поселеннях – селяться і мешкають, щоб заробляти капітали. Це не місто. Звісно, можна так назвати цей простір, але тоді це буде просто підходяща юридично-правова назва з омонімічного ряду тлумачення слова «місто».
В сучасному постструктурному світі феномен міста розкривається наново і чи не найяскравіше. Складчаста природа міського ландшафту, його фрактальність, презентують міста як картини трансформацій світу. Місто може бути як простором отримання задоволень, так і місцем, де можна відсиджуватись в чотирьох стінах осель-фортець, кав'ярень-лекторіїв, хабів-майстерень. Самотність в місті стала можливою як неймовірно насичений досвід, вміле оперування яким приносить вдоволеність і щасливе усвідомлення могутності сили творчості. Не треба їхати на далекий хутор, достатньо обрати потрібну складку міста і комфортно там вміститися.
Місто постструктур – це виткане з порушенням традицій полотно, на якому прагнуть творити кожен в своєму стилі, жанрі та тематиці. А натворити людина вміє всіляко: поверхнево і глибоко, по всьому полотну або в крайніх його закутках, з претензією на сучасного глядача чи, навпаки, з покладанням на плинність часу і нову публіку. Не всі спроби стають вдалими, стосовно деяких тривають суперечки, дискусії; люди збираються на виставки ідей, огороджуються парканчиками, ставлять табличку з охоронною грамотою і запрошують іноземних гостей подивитись на аутентичне місцеве мистецтво.
Тіло міста, звісно, що є простором ідентичності: всі його візерунки чи плями – то результат відбитку на ньому людей. Місто є таким, якими є всі ті, хто живлять його своєю буденною енергією. І це не сума окремих індивідів. Це конгломерат енергетичних сутностей. Немає єдиної енергії, краса світу в тому, що енергії бувають різні, для кожної своє поле і силові рухи. Якщо місто сприймається поселенням, то енергія уніфікується, її сила йтиме на оформлення простору як середовища простого рутинізованого життя. І це не суто міський феномен. З селом так само. Не всіляке село можна назвати таким з позиції смислів і семантики. Села, що є просто поселеннями зникають з історії тільки-но щезає останній проживаючий дух. Відтворяться вони хіба що в спогадах та на окремих фотографіях зниклих з пам'яті людей. Та й то, якщо з'явиться бодай хто, кому вони цікаві і потрібні. Справжнє село живе долями своїх мешканців, які плекають його історію, пишаються старими часами та планують своє і сусідське майбутнє. Живе не за стандартами привнесених мірил, а відтворює власні енергії, творить свій унікальний досвід, живий, чуттєвий, автентичний, сильний.
Едуардо Гелеано жалівся на сучасний світ, говорячи, що «ми живемо в світі, де похорон важливіший за покійника, де весілля важливіше за кохання, де зовнішність важливіша за розум. Ми живемо в культурі упаковки, яка зневажає вміст». Деякі міста стають упаковками, за яку борються міські активісти та псевдо-активісти, урбаністи, архітектори та містобудівельники, бізнесмени та споживачі, автомобілісти та велосипедисти. Чвари за упаковку пересилили вміст… «Genius» стравлений «loci»… Таким мені останнім часом постає Київ… Змагання щодо форми, стилю, формату, кольору, матеріалу упаковки стають все поширенішими… Втрачається, всихає вміст… Київ перетворюється на поселення. В якому йде боротьба за велодоріжки та пішохідні переходи, за квартальну забудову та зниження висотності, за централізоване гаряче водопостачання та міфічну міську громаду… Місто втрачає людей… все більше сповнюючись сталкерами, істориками, археологами і шукачами пригод, яких дивують і навіть дратують мешканці та люди з їхніми душами, адже вони прийшли відроджувати дух міста, рятувати його, пакувати в красиву обгортку. Моторошне спостереження – місто ще живе, а його все більше сповнюють не реаніматори, а трансплантологи з ящичками органів від колись здорових, але вмерлих істот. Благородно, з аплодисментами і поклонінням. Та Київ просто прихворів – але ж не вмер; він втомлений – але не вбитий; поінде забутий – але не зниклий. Реанімація міста має починатись з відновлення чи підтримки духу людей, а плоть і обгортка – лиш похідні від цього. Варто вчитися дивитись на те, що всередині, зважати на нього (як на ядро молекули чи клітини), відштовхуватись від нутра, а не приносити купу нових коробок і обгорток та намагатись втиснути в них живе місто, аби повісити цінник та табличку з місцем в топ-рейтингу міст світу.
