Харків – любов не з першого погляду
Я пішов у 5-й клас школи, коли мого батька перевели служити з Чернігова до Чугуєва Харківської області. І перші мої візити до Харкова, чесно кажучи, не дуже надихали. Місто приголомшувало, «прибивало» не тільки своїми великими розмірами, але й суцільною сірістю, пилом та сміттям на вулицях. Любов до Харкова прийшла набагато пізніше.
Лихі 90-ті промайнули під знаком розвія ринкової (скоріше, базарної) торгівлі, коли кіоски, лотки та просто столики з різним крамом з'являлися у Харкові не тільки біля вокзалів, станцій метро та зупинок громадського транспорту, але й скрізь, де була хоча б мінімальна можливість ті кіоски, лотки та столики втулити. В ту пору ми обурювалися: мовляв, «як же ж задовбали ці торгаші», а зараз прийшло розуміння, що саме коробейники з «кравчучками» врятували тоді нашу економіку.
У 2001 році мені вперше довелося побувати на Західній Україні – у файному місті Івано-Франківську. І побачене мене здивувало – будинки в цьому місті не сірі, як у тодішньому пострадянському Харкові, а розфарбовані у різні кольори мальовничої палітри (а що, так можна було?!). Виявляється – можна, і не тільки в західних регіонах України. На мою думку, розцвіт – в усіх сенсах цього слова – почався у Харкові в 2004 році, коли місто святкувало своє 350-річчя. Тоді провели доволі значну реконструкцію будівлі велетенського Держпрому, а також привели до тями кілька інших домів у центрі Харкова.
З тих пір Харків розвивався стрімко. Друге за населенням та економічним потенціалом місто в Україні почало наочно демонструвати, що багато в чому воно може не поступатися й Києву. У Харкові не тільки найбільший ринок у Східній Європі (біля м. Академіка Барабашова), але й найвища кількість вишів та студентів в Україні. У Харкові не тільки величезна площа в нашій країні (майдан Свободи), але й шикарний Центральний парк культури та відпочинку… І цей перелік можна довго продовжувати.
Я зараз не буду зупинятися на постаті багаторічного керівника Харкова Геннадія Кернеса – історія розсудить його прихильників та опонентів. Але з пісні слів не викинеш – саме під його проводом Харків перетворився на місто, в якому чисто не тому, що не смітять, а через те, що завзято прибирають, в якому комфортно жити, в якому є де працювати та файно відпочивати.
Достатньо згадати, що жителі сусіднього російського Білгорода до 2014 року полюбляли приїжджати до харківських аквапарку, дельфінарію, зоопарку, скуповувалися та розважалися в багаточисельних місцевих ТРЦ. Зараз із Білгорода летять на Харків ракети, а колишні його російські відвідувачі скрипять зубами у безсилому замаху знищити наше любиме місто…
Раніше харків'яни часто сперечалися з приводу того, яким є 1,5 мільйонний мегаполіс. Хтось із гордістю заявляв, що місто – безперечний науковий та студентський центр України. Хтось наголошував, що місто лишилося купецьким, бо чималий внесок в його економіку приносять ринки та магазини. Хтось зауважував, що, незважаючи на значне зменшення обсягів виробництва, Харків зостається вагомим промисловим містом. Хтось додавав, що історико-культурна спадщина Харкова є просто неоціненною. Я й тут не буду приставати на будь-чию сторону, оскільки вважаю, що Харків є потужним завдяки поєднанню всіх цих та інших складових.
А зараз Харків ще й став сильним і міцним містом, яке мужньо тримає оборону від рашистської навали орків. Навіть більшість із тих харків'ян, хто раніше поблажливо ставився до «руського миру», зіткнувшись із ним в реальному житті, жахнулися та зрозуміли, що нам не по дорозі з руснею. Волонтерські ініціативи та владники, добровольці, воїни тероборони та вояки ЗСУ дають відсіч ворогам, що підступно пнуться до Харкова з півночі та сходу. Харків став містом-героєм, перетворився на місто – залізобетон!
Я вже багато років працюю у Харкові, приїжджаю до нього по справах, приймаю участь у суспільному та громадському житті. Бо люблю Харків, як своє рідне місто. Так, це любов не з першого погляду. Але, певен – на все життя!
23 серпня Харків відзначає День міста. З Днем народження, Харкове! Миру, Перемоги! Все буде Україна!
