Як зменшити кількість злочинів в Україні?
Фото Unsplash
Чому люди скоюють злочини? Як зробити так, щоб у суспільстві злочинів не було? Відповіді на ці важливі запитання є досі об'єктом наукових пошуків спеціалістів-кримінологів більшості країн світу. Складність досліджень пов'язана зокрема зі специфікою їхнього предмету. Явище, що має назву «злочин», змінюється у просторі та часі й має очевидну культурну природу. Одні й ті самі дії визнаються злочинними в одній країні та не вважаються такими в іншій. Дії, котрі у минулому вважалися злочином, сьогодні, у тому ж суспільстві, є абсолютно легальними.
До того ж єдності у підході до «кримінальної оцінки» певних діянь часто не має навіть у межах одного суспільства і у один і той саме час. Один з очевидних прикладів: згідно зі статтями 121, 122, 126 Кримінального кодексу України умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень тягнуть за собою доволі серйозні види кримінальних покарань. Але чи часто ви чули про відкриті кримінальні провадження, скажімо, за наслідками боксерських боїв? У чому ж відмінність між діяннями, які є змістом перелічених статей «карного закону», та спортом, зміст якого – завдання побоїв? Проста відповідь – контекст, крізь який здійснюється оцінка.
Тобто, говорячи про злочини, ми маємо на увазі різновиди людської поведінки, котрі є небажаними у певному суспільстві у певний час.
І це – гарна новина, адже про людську поведінку ми дещо знаємо.
Перш за все, нам відомо, що поведінка є наслідком впливу на людський організм величезної кількості факторів, серед яких гени не є домінуючим.
Людський організм має здатність пристосовуватися до умов середовища. Одним із елементів такого пристосування є залежність поведінки від впливу навколишнього середовища. Тому за різних умов людина може демонструвати різну поведінку.
Наразі ми не маємо технологій точного наукового передбачення проявів людської поведінки у зв'язку з особливістю відповідної системи та складністю виявлення і дослідження початкових умов її появи. Водночас науковими дослідженнями встановлено, що вплив певних факторів на людину з більшою статистичною ймовірністю підштовхує її до тієї поведінки, котру ми називаємо кримінальною.
Такі фактори впливають на формування в особи потреб, задоволення яких пов'язано із злочинною поведінкою. Ці фактори часто називають факторами ризику, а потреби – криміногенними.
Процес дослідження окреслених факторів та потреб часто називають «Оцінкою ризиків скоєння особою кримінального правопорушення та її криміногенних потреб». Відповідну діяльність здійснюють у абсолютній більшості країн світу, котрі представляють, так звані, розвинені цивілізації людства.
З цією метою спеціалістами відповідних країн розроблено уніфікований інструмент, котрий має певні культурологічні відмінності, але не відрізняється суттєво за своїм змістом. Як правило такий інструмент має назву «Форми оцінки ризиків скоєння особою кримінального правопорушення та її криміногенних потреб». Завданням інструменту є у статистичний спосіб визначити рівень впливу ключових факторів, котрі впливають на потенційну кримінальну поведінку людини (особистість та її особливості, соціальне оточення, освіта, матеріальне становище та наявність законного джерела засобів до існування, особистий негативний досвід попередньої кримінальної активності тощо). Крім того, за допомогою указаного інструменту досліджують індивідуальні особливості особи, котрі мають вплив на її світосприйняття та життєдіяльність (стан здоров'я, негативний особистий досвід у минулому тощо), а також ті фактори, котрі можуть допомогти у зміні прокримінальних поглядів та поведінки особи (наявність просоціальних захоплень, позитивних стосунків з іншою людиною, бажання змін тощо).
Логічним продовженням указаної діяльності є планування та здійснення корекційної роботи щодо зменшення та/або нейтралізації впливу факторів ризику на поведінку особи (навчити особу легальних способів заробітку, позитивним способам встановлення та ведення соціальних стосунків, розвинути мотивацію до змін тощо), зважаючи на її індивідуальну ситуацію.
Усі окреслені методики та інструменти вже імплементовано у роботу вітчизняної системи пробації, яку було запроваджено у 2015 році. Пробація – це одночасно і система кримінально-виконавчих органів, і різновид роботи із особами, котрі опинилися у конфлікті із кримінальним законом. Суть її полягає у встановленні нагляду за засудженими з покладенням на них певних зобов'язань і обмежень, без ізоляції останніх від суспільства (відвідувати уповноважені органи з питань пробації, брати участь у певних різновидах діяльності, дотримуватися законослухняної поведінки тощо). Це нові інструменти для України, які наразі проходять процес оптимізації та вдосконалення.
Наказом Міністерства юстиції України від 27 листопада 2020 року № 4121/5 затверджено Методичні рекомендації щодо проведення оцінки ризиків вчинення повторного кримінального правопорушення засудженими до позбавлення волі. Щоб допомогти персоналу в'язниць навчитися застосовувати нові методики, спрямовані на виправлення засуджених, Спільний проєкт «Європейський Союз та Рада Європи працюють разом для підтримки в'язничної реформи в Україні» організовує серію тренінгів для співробітників установ виконання покарань. Поряд із завданням щодо оволодіння пенітенціарним персоналом знаннями та навичками щодо здійснення оцінки ризиків та індивідуального планування роботи із засудженими, метою тренінгів є допомога співробітникам здолати природний опір на зміну парадигми їхньої діяльності.
Такі підходи дозволяють Україні долучитися до найпрогресивнішого світового досвіду корекційної роботи із засудженими.
Окреслена методика дозволяє Україні перейти до абсолютно іншої концепції кримінально-виконавчої діяльності, змінивши її з каральної на корекційну.
Такий підхід у діяльності інших країн яскраво демонструє більшу ефективність у порівнянні з вітчизняними практиками. До прикладу, рівень рецидиву у Королівстві Норвегія, пенітенціарна система якої давно і системно працює відповідно до корекційної концепції, становить близько 20%. Для пенітенціарної системи України, у якій окреслений підхід лише впроваджується, показники рецидиву злочинів є значно вищим. За різними оцінками, у залежності від рівня безпеки та виду установ виконання покарань, такий показник може складати від 50% до 90%.
Зрештою, як говорив Альберт Ейнштейн, є вкрай помилковим застосовувати старі методи і чекати нових результатів.
