Глобальний саміт боротьби за Глобальний Південь
16 червня завершився дводенний саміт, організований у Швейцарії з ініціативи Києва для обговорення умов припинення війни в Україні. У конференції взяли участь делегації 92 країн та 8 організацій, у тому числі ООН та Вселенський патріархат. Подія досить знакова, враховуючи масштаб географічного охоплення, проблематику обговорення й наслідки для глобального світопорядку. Безумовно, останнє може виглядати перебільшенням, міражем і видачею бажаного за дійсне, але заходи такого рівня апріорі не можуть минати безслідно. Усе залежить від того, як їх тлумачити й сприймати, а ще — яким саме буде його продовження. Тут простір для міркувань, узагальнень, припущень і прогнозів різного ступеня сміливості взагалі безмежний.
Про підсумки першого Глобального саміту миру вже написано достатньо якісної й цікавої аналітики як у піднесено оптимістичних тонах, так і в більш приземлених версіях. Скупо зупинимось на кількох моментах:
- Так, задля більшого представництва Київ пішов на скорочення пунктів "формули миру", висунувши на обговорення тільки три замість десяти.
- Так, частково це пас Китаю (на який не відповіли), а частково результат компромісу й "конвергенції" найкращих пропозицій з усіх інших наявних планів (за швейцарською оцінкою їх існує не менше шести). Так збіглося, що обрані пункти тотожні в кожному з них.
- Курс на передачу Запорізької АЕС під контроль України, забезпечення доступу до портів у Чорному та Азовському морях і повний обмін полоненими став прагматичним мінімумом, який задовольнив більшість учасників саміту до рівня підписання відповідного комюніке.
Суху оцінку на цьому можна було б закінчити, якби західна преса не критикувала підсумковий документ і весь саміт: реальне мирне врегулювання не наблизилось, а зосередження на принципах міжнародного права, які давно існують, але від того не менше зневажаються росією, виглядає слабкодухим. В цій узагальненій оцінці нема особливих претензій до, власне, України — не в її силах нав'язати партнерам і нейтралам формулювання, в яких буде менше коливання й нечіткості, а більше твердої переконаності в нагальній потребі покарати агресора. І цю невідповідність промовисто ілюструє перекладацька помилка відносно виступу премʼєрки Італії на саміті — Джорджа Мелоні сказала, що "Україна була б змушена капітулювати без підтримки Заходу", а переклали це як "росію змусять до капітуляції, якщо вона не погодиться з умовами Заходу". Різниця відчутна.
Операція "Вдавана байдужість": як саміт сприйняли в росії
От і вийшло так, що документ підтверджує право України на територіальну цілісність, хоча поняття "російська агресія" в ньому не фігурує. Так само й росія знехтувала самітом, але зовсім його не проігнорувала. Навіть більше — та активність, яку вона розгорнула для нейтралізації самого інформаційного приводу, аж ніяк не свідчить про байдужість. Як би потім не бризкав жовчю потішний медвєдєв, проведення саміту росію обходило просто страшенно.
Запущено цілий комплекс заходів. росія організувала чергову "олімпіаду для дурних і негарних" — щорічні Ігри БРІКС могли відбутися у жовтні, але стартували в російській Казані за кілька днів до зустрічі на альпійському курорті Бюргеншток. Хоча це швидше спроба перебити резонанс Чемпіонату Європи з футболу, але й витіснити саміт теж хотілося. Потім путін виступив зі своїми веганськими ініціативами людожера. Імітацією мирного плану хитнути саміт у Швейцарії не вдалося, та вчасно трапилося захоплення заручників у Ростовському СІЗО. При цьому перебування на території ізолятора високопоставленого полковника, який не мав ніяких видимих причин для такої зайнятості у вихідний день, точніше ніч, є лише однією з численних білих плям цієї події. Зате причетність ув'язнених нападників до ІДІЛ виглядає цілою "пасхалкою" для світу — мовляв, поки ви там граєтесь за мир в Україні, справжньою війною досі загрожує радикальний ісламізм.
Нарешті в ніч з 15 на 16 червня боти мережі "Двойник" (найбільша мережа дезінформації кремля, що працює на західну аудиторію) опублікували в мережі X 50 картинок з фейковими цитатами та ретвітнули їх понад 120 тисяч разів. Ці пости зібрали понад 500 тисяч переглядів. Використані на них фальшиві висловлювання світових телезірок, співачок, спортсменів та інших знаменитостей закликали до припинення допомоги Україні й передбачали руйнування Європи. Російські медіаексперти вказують на реагування кремля в такий спосіб на вибори до Європарламенту, але це пояснення не відтворює картину вповні. Насамперед тому, що результат голосування вже не змінити, а от сприйняття саміту цілком можливо.
Російська пропаганда не характеризує його інакше, як провальний: приїхали не всі 193 країни світу, не всі присутні підписали підсумкову декларацію, ніхто не зголосився бути господарем наступної зустрічі та взагалі саміт не завершив війну. Взагалі-то такої задачі перед ним не було й не могло бути, але росія все одно наголошує на тому, що українське бачення миру не має популярності й без задоволення умов росії завершити "кризу" не вдасться. Одразу три країни — Туреччина, Саудівська Аравія і Катар — висловили готовність прийняти новий саміт. Решту російських нападок так само не складно розвінчати.
Все ж ложкою дьогтю виявилась група незгодних із фінальною заявою. До того ж важко визначити, скільки в такому результаті російської заслуги, а скільки українського недопрацювання. Це не зробило саміт провальним, але й не дало особливих підстав вважати його проривним.
Ми з вами, але трохи збоку: як саміт сприйняли на Глобальному Півдні
Отже, 77 із 92 країн-учасниць саміту, а також 4 організації підписали підсумкове комюніке. Заява не знайшла підтримки учасників, яких світові ЗМІ в цьому контексті назвали ключовими, зокрема Індії, Південно-Африканської Республіки, Саудівської Аравії, Мексики та Бразилії. Окрім них утримались Бахрейн, Ватикан, Таїланд, Індонезія, Об'єднані Арабські Емірати, Вірменія, Лівія, Ірак, Йорданія, Руанда. Цікаво, що останні три країни спочатку були у списку підписантів. Можна списати на формат комюніке, який ні до чого не зобов'язує і відкритий для приєднання навіть тих, кого не було на самій зустрічі. Тому кочування зі згодних до незгодних чи навпаки буде відбуватися й надалі.
Переходимо до найцікавішого — аудиту "обґрунтованих пояснень" з боку держав Глобального Півдня, чого саме їм забракувало для повної підтримки України у намаганнях досягти справедливого миру у війні на виживання. Поза емоціями слід зазначити, що від волевиявлення "світової більшості" направду дуже багато залежить — і зараз я про мир не тільки в Україні.
Формально представниками деяких країн стали посадовці, не уповноважені приєднуватися до документів без консультацій з національними урядами. Бразилія і Ватикан мали статус спостерігача. Проте, для окремих держав саме НЕ підписання декларації стало принциповою позицією.
Індія переконана, що вирішення конфлікту можливе виключно у разі взаємодії його сторін між собою, тому не асоціює себе з ухваленим документом. Проте справжньою причиною варто вважати залежність Індії від росії при виконанні контрактів у ВПК й імпорті сирої нафти з великим дисконтом. Аналогічну позицію зайняла й Мексика, прямо вказавши на необхідність включення росії у дискусію, передачу мирного врегулювання під егіду ООН та "поступове зміцнення довіри через домовленості та заходи". Напевне, одним із них вона вважає відновлення роботи свого посольства в Україні, про що стало відомо 16 червня.
Готовність Саудівської Аравії допомогти мирному процесу сильно залежить від "життєздатності врегулювання" і схильності сторін до "важкого компромісу". Арабський канцелярит там само можна перекласти на людську мову у вигляді тексту, тотожного індійському.
Південно-Африканська Республіка зосереджена на зусиллях, спрямованих "на сприяння крокам для припинення війни, а не на керування війною". При цьому вона відмовилася від підписання з двох формальних причин. По-перше, через присутність на саміті Ізраїлю, проти якого Преторія подала позов до Міжнародного суду ООН через підозру в геноциді палестинців. По-друге, через неприпустимість трактування заборони на застосування ядерної зброї виключно в контексті війни проти України, тоді як вона «поширюється на весь світ». Ця позиція може виглядати як спроба натягнути птаха-секретаря на глобус Африки, але в ній принаймні простежується суб'єктність.
З 92 країн-учасниць саміту 57 були представлені главами своїх держав чи урядів, тоді як азійські країни (за винятком Японії та Східного Тимору) надіслали дипломатів. Відсутність глав азійських держав на саміті не обов'язково вказує на проросійську позицію, а є швидше проявом песимістичної оцінки перспектив саміту в заданому форматі без росії загалом. У той час як Сінгапур і Філіппіни висловили підтримку Україні, їх представництво делегатами на рівні міністрів відображає спільний для регіону погляд на європейські події як такі, що перебувають поза їхнім безпосереднім впливом. Для Азії конфлікт в Україні виглядає далеким і не головним занепокоєнням, попри його вплив на постачання хліба та зростання вартості викопного палива.
Пакистан відхилив запрошення Швейцарії, туманно посилаючись на "конфлікти щодо розкладу та інші міркування". Неявка Малайзії вказує на зосередженість на кризі в М'янмі, яку вона, як голова АСЕАН наступного року, вважає критичнішою. В'єтнам готується прийняти з державним візитом Владіміра Путіна, тому ігнорування європейського треку для нього в даному разі закономірне. Важливість допомоги Україні з метою пом'якшення наслідків війни для сільського господарства визнана Таїландом як один із головних напрямків роботи. Проте Королівство не підписало спільну заяву, вказуючи, що замість цього зосередиться на підтримці проєктів, які сприяють глобальній продовольчій безпеці, включаючи Чорноморську зернову ініціативу.
При цьому не можна заперечувати роль Китаю, чиє ставлення до війни в Україні має безпосередній вплив як на країни Азії, так і в більш глобальному вимірі. За словами речника МЗС Лінь Цзяня, Китай не коментуватиме результати саміту та підсумкове комюніке, але "в українському питанні зберігає послідовну й чітку позицію". Проте напередодні саміту заступник постійного представника КНР в Раді безпеки ООН Ген Шуан закликав до початку мирних переговорів. Ця заява цікава певними нюансами:
- Він звернувся до "сторін конфлікту", прямо їх не називаючи. Це відповідає наративу кремля про участь НАТО, США та інших держав у бойових діях на боці України. Тим самим зменшується роль ЗСУ у завданні воєнних поразок російській армії. Крім того, таким чином розмивається суб'єктність України та непрямо просувається російська думка про "зовнішнє управління Україною";
- Назвав об'єднання зусиль необхідністю для того, щоб "криза не перетікала на інші території". Окрім послідовного сприйняття війни як "української кризи" ця теза вперше вказує на визнання Пекіном можливості розширення зони конфлікту або відкриття нових точок напруженості. До цього такий сценарій розглядався лише західними державами. Імовірно Китай вказує на Тайвань і попереджає про це учасників Саміту.
Що далі?
Україна може спробувати зіграти на колоніальному минулому цих країн і використати його для кращого контакту, акцентуючи на точно такому ж характері російської агресії, якої вони свого часу зазнавали від європейців. Заковика в тому, що цю нішу давно й густо зайняла російська пропаганда — в її версії саме росія є жертвою експансії Заходу, тому потребує солідарності з боку інших колишніх поневолених. Яким чином країні, що вибірковим чином позиціює себе спадкоємицею Російської імперії (культура — наша, агресивні загарбницькі війни — ні), вдалося здобути симпатії тих, хто мав би відчувати до неї протилежне? Уже не має значення.
Навіть побіжного погляду на карту учасників саміту достатньо, щоб помітити "золоту акцію" держав Глобального Півдня, яка не так давно випала йому в торгах на "геополітичній біржі". Проте це не може тривати вічно, за приказкою "як прийшло, так і пішло". Через інертність і лукаве мудрагельство "південців" на предмет справедливості й всього такого хорошого, зовнішньополітичний принцип двох останніх років "нічого про Україну без України" близький до трансформації в "нічого про росію без росії". І це не просто спільна вітрина для агресора і його жертви, а відверте потурання порушнику міжнародного права під прикриттям необхідності дотримання його засад. Як донести до Глобального Півдня цей меседж, не вдаючись до шантажу і не розгублюючи серед них дозрілих і потенційних союзників? Важке питання, і відповідь на нього треба знайти до наступного саміту. Напевне тому стільки уваги офіційний Київ приділяє раднику президента ПАР з національної безпеки Сідні Муфамаді — для виконання цієї задачі потрібне балансування між дипломатією високого рівня і шпигунством.
