Гідна пенсія чи вступ до ЄС: що має зʼявитися раніше? Або Нова причинно-наслідкова дилема для України
Не можна сказати, що Європейська Комісія (далі – ЄК) має якісь категоричні і однозначні вимоги до параметрів пенсійного забезпечення в Україні в контексті вступу до ЄС, адже в кожній країні склалася своя унікальна система, що сформувалася виходячи з історичних, культурних, економічних та інших передумов. Позиції, які викладені в звіті ЄК від 1 лютого 2023 року містять лише чіткі вимоги спрямовані на захист прав на пенсійні виплати працівників, які мають досвід роботи інших країнах-членах.
Проте, невдала пенсійна політика країни-члена ЄС матиме наслідки як для неї самої, так і для інших країн та співдружності вцілому. Та й найбільші виклики є спільними: старіння населення, політично чутливе питання підняття пенсійного віку, економічні та геополітичні кризи, які впливають на спроможність виплачувати зароблене тощо. Саме тому ЄК напрацьовує документи, які можуть незабаром лягти в основу регламентів і директив у сфері соціального захисту загалом і пенсійного забезпечення зокрема, норми яких стануть обов'язковими для країн-членів.
Так, у січні 2023 року Робоча Група Високого Рівня, створена за ініціативи ЄК і членами якої були 12 провідних науковців країн ЄС у сфері соціальної політики, оприлюднила звіт «Майбутнє соціального захисту і добробуту країн у Європейському Союзі», в якому, зокрема, приділено увагу питанням пенсійного забезпечення. Україна, яка претендує набути членства ЄС в найближчій перспективі, має вже враховувати надані рекомендації для реформування своєї системи пенсійного забезпечення, потреба в якому вже не потребує доведення.
Після ознайомлення зі звітом стає очевидною ключова, фундаментальна відмінність дискурсів щодо системи пенсійного забезпечення в Україні і в ЄС – вона стосується не лише осіб перед- або пенсійного віку, це набагато більше ніж про виплати і набагато масштабніше, ніж про соціальну політику. Почнемо з того, що автори звіту основною функцією пенсійної системи вважають «забезпечення належного доходу в старості після виходу на пенсію протягом розумного періоду часу, мінімізацію ризиків бідності та збереження рівня життя, досягнутого протягом трудового життя».
Щоб повноцінно реалізувати цю функцію в Україні, ми маємо усвідомити наступне:
1. Дитинство і старість тісно пов'язані.
Якщо дитина зростала у вразливій чи неблагополучній сім'ї, де її безпеці і розвитку було приділено не достатньо уваги, або взагалі виховувалася поза сімʼєю в закладі інституційного догляду, то шанси такої дитини реалізувати свій потенціал в освіті, здобути професію та впродовж трудового життя відкладати на пенсію, що в старості забезпечить їй гідний рівень життя – мізерні.
Таким чином, добробут людини похилого віку напряму залежить від ефективності системи захисту прав дитини в країні, а саме: чи забезпечується право кожної дитини на сімʼю і впроваджено реформу деінституціалізації? чи розвинута система соціальних послуг для сімей з дітьми на рівні кожної громади? чи забезпечується право на освіту для кожної дитини, у тому числі чи доступна інклюзивна освіта для дітей з інвалідністю? та ін.
На жаль, всього цього про Україну сказати ми не можемо, а тому вже зараз можемо стверджувати, що покоління людей, яким сьогодні 18+ і які потребували всіх цих послуг в дитинстві, але не отримали їх внаслідок неефективності системи соціального захисту дитини, будуть і надалі здебільшого неспроможними самостійно забезпечити свій добробут у старшому віці.
2. Освіта має бути доступна для всіх.
Нетрудові причини безробіття, дострокового виходу або призначення пенсії, наприклад, за станом здоровʼя, що є суттєвим фактором низьких пенсійних виплат, можуть бути значно скорочені доступністю якісної освіти для людей будь-якого віку. Так, навчання в школі має бути орієнтоване не на запам'ятовування інформації, яку легко можна знайти в інтернеті, а на здобуття навичок, що сприятимуть самореалізації, у тому числі в майбутній зайнятості. Професійна і професійно-технічна освіта має стати максимально практичною і масовою, а вища – орієнтуватися не на наявність матеріально-технічної бази та збереження професорсько-викладацького складу, а на довгострокові стратегії економічного розвитку держави (яких у нас також немає, але про це трохи далі) – це може і має відображатися через державне замовлення.
Система освіти має на кілька кроків випереджати зміни у сфері зайнятості, які, у свою чергу, викликані економікою і технологічним прогресом – щодо цього є вже принаймні розуміння, але ще не реалізовано на практиці. Можливостей для інклюзивної, доступної неформальної освіти для людей працездатного і передпенсійного віку має ставати більше.
Окрему увагу варто приділити фінансовій освіті – кожна людина повинна розумітися в основах бюджетного і податкового законодавства, вміти планувати як свій щоденний бюджет, так і вихід на пенсію.
3. Ринок праці має бути актуальним як для людей з різними потребами, так і для держави.
Зокрема, ми багато років в Україні говоримо про необхідність підвищити пенсійний вік і головна ідея в тому, щоб починати виплачувати пенсію пізніше, що дозволить зменшити витрати Пенсійного фонду. В країнах ЄС є також такі наміри і навіть дії, але мотивація заключається в тому, щоб люди перед виходом на пенсію зробили більше відрахувань і таким чином забезпечили собі більші виплати на пенсії на більш тривалий період. Саме тому, головним викликом у цьому питанні наразі є спроможність ринку праці забезпечити доступні умови праці і робочі місця для людей похилого віку. Тобто фокус державної політики у сфері пенсійного забезпечення має бути зміщено з «почати виплату пенсії пізніше» на «забезпечити можливість працювати якомога довше».
В цій же площині перебуває питання зайнятості для осіб з інвалідністю, забезпечення якої є однією з вимог вступу України до ЄС: більша доступність – більше внесків – вища пенсія – зниження бідності.
4. Система охорони здоровʼя має розвиватися в напрямку профілактики і довгострокового догляду.
Якщо ми хочемо, щоб людина довше працювала і більше платила внесків на майбутню пенсію, то повинні сприяти її спроможності це робити – програми з громадського здоровʼя щодо вживання корисної їжі, занять спортом, здорового способу життя, адекватного лікування тощо мають нарощувати частку у бюджетних видатках державного і місцевих бюджетів.
Якщо людина за станом здоровʼя не спроможна (більше) працювати, то відповідальність за належний рівень життя у стані немічності/старості має превалювати саме у сфері якісного догляду, що у країнах ЄС перебуває на межі медицини і соціального захисту. У вересні 2022 року ЄК затвердила Європейську стратегію з догляду, необхідність розробки якої була обумовлена, зокрема, наслідками пандемії COVID-19. В контексті людей похилого віку там ідеться про наміри і надалі: розвивати цифрові технології для покращення догляду вдома; покращення умов праці та гендерного балансу серед працівників у секторі; сприяти балансу «робота / догляд» для членів сімʼї, які здійснюють догляд; збільшення інвестицій у сектор і публічних видатків на догляд.
5. Житлова інфраструктура має відповідати потребам осіб пенсійного віку.
Це один з найнеочікуваніших аспектів політики ЄС щодо осіб пенсійного віку, адже йдеться не лише про те, що з віком люди поступово втрачають спроможність користуватися сходами, електроприладами тощо, а вся інфраструктура як вдома, так і громадських місцях, включаючи транспорт, має відповідати умовам доступності та інклюзивності. Проте, йдеться також про фінансову доступність житла.
Так, загальновідомо, що в Україні велику частку з пенсійних виплат люди витрачають на оплату комунальних послуг та інші виплати, повʼязані з житлом, а тому на інші потреби – залишається вкрай мало. Сприятиме покращанню цієї ситуації ініціатива ЄК зі створення Соціального кліматичного фонду, який буде наповнюватися за рахунок продажу дозволів на автомобільні викиди та енерго неефективні будівлі, а витрати будуть спрямовуватися на 2 цілі: надання фінансової підтримки домогосподарствам, які особливо постраждали від енергетичної і транспортної політики (зокрема, це пенсіонери, які через таку політику значно бідніють), а також на підтримку заходів та інвестицій, які зменшуватимуть такі витрати і для вразливих домогосподарств, і для інших учасників сектору.
6. Зміцнення суспільного договору.
Спостерігаючи за способом життя, стосунками між різними поколіннями закордоном, у країнах ЄС зокрема, ми відмічаємо, що догляд за людьми похилого віку здебільшого здійснюється у закладах, а не вдома і не найближчими родичами. Зі збільшенням проблеми старіння націй такий догляд потребує дедалі більших затрат публічних коштів, але й, як показав досвід пандемії (найбільша частка людей помирала саме в будинках для людей похилого віку чи в схожих установах), не гарантує належної якості послуги і якості життя для таких людей.
В Україні, принцип 3-х поколінь (коли бабусі і дідусі живуть разом з дітьми, допомагають бавити онуків і вести домашнє господарство) все ще часто спостерігається, але також поступово відходить. Окрім переваг, такий підхід має недоліки, адже догляд за людьми похилого віку часто унеможливлює повноцінну зайнятість, що, в свою чергу, дуже впливає на добробут сімʼї.
Тому у ЄС пропонують зараз повернутися до більш традиційних форм взаємодії між різними поколіннями в межах однієї родини – починати знову жити разом зі старими батьками і здійснювати за ними догляд вдома, що, зокрема, зменшить витрати на житло, яке було окремим для кожного покоління. В той же час пропонується, а також реалізується вже низка заходів, коли умови догляду за людьми похилого віку прирівнюються до догляду за дітьми, тобто включаються в трудовий стаж і зараховується під час обрахунку пенсії.
7. Зміцнення довіри до держави.
Величезний дефіцит солідарної пенсійної системи в Україні здебільшого пов'язується з недовірою людей до державних інституцій. Так, дивлячись на сьогоднішні покоління пенсіонерів, багато з яких живуть за межею бідності, хоч свого часу багато працювали і сплачували страхові внески, теперішні працюючі не бачать сенсу продовжувати цю традицію – солідаризуватися з іншими поколіннями у надії, що майбутні платники будуть солідарні з ними і сумлінно платити внески в Пенсійний фонд їм на пенсію. В силу різних обставин держава не виконує своїх зобовʼязань: не забезпечила справедливість (майже нівельовано принцип «чим більше вносиш, тим більше отримуєш на пенсії»), не індексує пенсії, не захищає соціально у випадку низьких пенсій тощо. Багатообіцяне і довгоочікуване запровадження обовʼязкової накопичувальної системи також не принесе переваг, якщо люди не матимуть довіри до фінансової системи і її здатності захистити внесені кошти.
Втім, вирішення питання довіри до держави лежить у не так у сфері соціальної політики, але здебільшого у площині збереження демократії, боротьби з корупцією, реформування судової системи та продовження оновлення правоохоронних органів тощо.
Це далеко не всі аспекти і потреби у змінах, які ми маємо врахувати, щоб відсутність ефективної системи пенсійного забезпечення не завадила нам стати членом ЄС. Війна, масова еміграція людей працездатного віку, зволікання і саботаж реформ до повномасштабного вторгнення – це те, що ЄС не враховує і не має до своїх викликів, але досвід його країн-членів і настанови – це те, що дозволить нам краще впоратися зі своїм «домашнім завданням».
