Кіно внє палітікі: як сприймати "Оскар" для фільму "Навальний"
- a. Чоловік українського походження отримав "Оскар".
- b. Американці люблять демократію і цінують опозицію диктатурі.
- c. росії дали майбутнє, Україну не захотіли слухати.
Кожне речення однаково правдиве. У кожному з них присутня маніпуляція. Усі — про щось важливе і про щось банальне одночасно. Цей вкрай розмитий вступ потрібний, щоб критичне мислення запрацювало на піку своєї потужності, бо воно нам потрібне, як ніколи.
Отже, вночі з 12 на 13 березня американська Академія кінематографічних мистецтв і наук присуджувала всесвітньо відому премію "Оскар". Кращим повнометражним документальним фільмом року визнано стрічку "Навальний", присвячену російському опозиціонеру, нині ув'язненому, а перед цим отруєному. Нагороду отримала дружина політика. Президенту Зеленському було знову відмовлено у виступі. Ось три моменти, поєднання яких зацікавило українців "Оскаром", але не додало популярності самій премії.
Нагородження — подія щорічна, не завжди цікава й в Україні особливого збурення ніколи не спричинювала. Хіба минулого року, коли актори та режисери висловлювали підтримку українцям, бо почалася війна. Напевне, в цьому й криється пастка завищених очікувань, бо цього року потреба в підтримці в українського суспільства не зменшилась, а замість неї воно "отримало удар у спину". Можливо така оцінка занадто драматизує ситуацію, а вітчизняні політики, експерти, журналісти й користувачі соціальних мереж піддались надмірному емоційному пориву, але дим без вогню часто небезпечніший за відкрите полум'я. Так чи інакше вийшов хороший витверезний душ: російська невдача в інформаційній війні у 2022 році зовсім не викинула її з цього поля бою, розслаблятися рано.
Гіркий осад
Ситуація близька до "казусу Пастернака" — кіно не дивився, але засуджую. Фільм вийшов іще минулого року, ми були надто зайняті, щоб звертати особливу увагу. Проте зміст фільму якраз і не має для нас значення — критики зазнав не він, а сам факт його перемоги. Тріумф американського фільму канадського режисера створює небезпечний прецедент — у росії лишились люди, вільні душею, їм не солодко живеться, "всьо нє так адназначна, ми нє знаєм всєй правди", нумо вивчати її детальніше. Як далеко звідси до заклику стрімко й рішуче знімати санкції, які шкодять простим людям?
Водночас "Навальний" переміг через ідеальну ідею — сміливої й безкомпромісної боротьби з «вітряками» державного авторитаризму, сваволі диктатора. Так російську опозицію бачать на Заході, при чому не тільки політики. Журнал "Time Out" назвав фільм історією про мужність перед безжальними репресіями, в якій «погані хлопці справді отримують по заслугах». Агрегатор рецензій "Rotten Tomatoes" дуже високо оцінив стрічку, вказавши на смертельну серйозність зображеної в ньому боротьби з авторитаризмом. І це таки дивно, бо російський авторитаризм тримається міцно, остання спроба похитнути його відбулася 10 років тому, а погані хлопці зовсім не отримали по заслугах. На Заході таких знають. Як і те, що доля російського режиму залежить від завершення варварської війни проти України.
З усім тим через цю ж ідею Кіноакадемія вдруге поспіль відмовляється надати слово президенту України: результати голосування за кращу документалку виключають виступ Володимира Зеленського. Аргументація не озвучена, але її нескладно збагнути. Кіно з реверансами опозиції нібито дає шанс росії, за ним стоїть уявлення про світле майбутнє на 1/6 частині суходолу і загальне благоденство. А промова українського президента явно про страждання, збройну відсіч, політику покарання агресора, за якою тільки туман війни, неясний контур ескалації та страх розпаду ядерної держави з вивільненням усіх небезпечних сил, що коряться тільки господарю кремля. Намагання всіляко уникнути політизації можна було б зрозуміти, якби вони були послідовними, але ж замість Зеленського політичну трибуну отримала Юлія Навальна.
Під час нагородження на сцені була знімальна група, розслідувач Христо Грозєв, але світ облетіли фотографії зі статуеткою в руках людини, непричетної до зйомок. У промові вдячності дружина ув'язненого «грози режиму» сказала, що її чоловік у в'язниці за правду і захист демократії, тому висловила сподівання як на звільнення його самого, так і всієї росії. Хороша заява, народно орієнтована. Що це, якщо не відверто символічний і політичний крок? Історія росіянина Навального заслуговує на тріумфальне увічнення за версією Кіноакадемії не більше за історію опору українців озброєній навалі його співвітчизників, котра навіть статуетки не потребувала, а лише частину ефіру.
З одного боку, світ отримав іще один аргумент на користь тези "путін — зло": створений ним злочинний режим отруює, пригноблює і розкрадає, а єдиний його суперник перебуває під повним контролем у в'язниці. Звідси висновок — порятунок Навального наближає крах путінської клептократії. Такий фінал мав би влаштувати весь розвинений світ, включно з Україною. Важко сперечатися, але маємо грандіозну маніпуляцію, замасковану під мало не дитячу наївність. Картина падіння режиму путіна справді надихає, але незрозуміло, яким саме чином до цього призведе звільнення Навального: він не завжди "сидів", його критика влади концентрувалася на дімонах мєдвєдєвих, але мало стосувалася путіна.
Продовження тези "путін – зло" у вигляді "росія – ворог" є логічним не для всіх. Навіть навпаки, в перемозі "Навального" можна розгледіти ставку Заходу на "хароших рускіх", які замінять режим путіна, припинять війну, збережуть кошти платників податків, принесуть мир у Європі та стабільність у світі. На тлі постачання Україні дорогих боєприпасів, літаків, ракет і продовження тиску на росію з сателітами такий сценарій виглядає справді простішим і дешевшим. Проте це класичний приклад "сферичного коня у вакуумі" — його реалізація така ж імовірна, як автомобільний маршрут Едінбург-Шепетівка: теоретично можливо, але не ясно, яким чином і для чого. Гіпотетична зміна декорацій і ключових осіб у кремлі для українців не є автоматичним доказом благочестивих намірів і добросусідства.
Прикре перебільшення
Українців справедливо тригерять новини про вільне пересування росіян закордоном, куди вони змогли потрапити через треті країни; про можливу участь російських і білоруських спортсменів в Олімпійських іграх наступного року; про переконання Папи Римського в потребі поїхати в обидві столиці протиборчих у цій війні держав, а не тільки в Київ. Намагання зрівняти агресора та жертву дратують, як і багато інших процесів, подій, тенденцій, окремих епізодів, достовірних сценаріїв і резонансних чуток. Росія завжди пишалася своєю м'якою силою, нині її бажання «легалізуватись» у світі взагалі нестримне і вона буде використовувати для цього найменшу можливість. Проте в цьогорічному «Оскарі» не так багато фундаментальної зради, як видається на перший погляд. Відповідь на питання, чому війна масштабу найбільших воєн минулого перебуває поза контекстом, в якому знаходиться місце для звеличення опозиції в окремо взятій країні, насправді не складно знайти. Треба лише поглянути на ситуацію без ілюзій: ми не ядро і серце світу, нас не зливають, істина десь посерединці.
Як би українці не ставились до росії, росіян, російських лібералів і російських опозиціонерів для світу вони залишаються видимими. В кінематографі це проявляється у "клюкві" – стереотипах, якими зображують персонажів російського походження. Російські збройні сили довго сприймались як "друга армія світу". Сама росія — як екзотична територія контрастів. І в цьому романтичному погляді нема стійких асоціацій між державною владою та населенням: путін окремо, мільйони іванових/сідорових окремо. Про глобальне путінферштеєрство не йдеться, як і про суцільну культуру відміни. За отруєння Навального проти росії було накладено санкції. Фільм містить інтерв'ю з родиною Навального. Статуетку отримала дружина Навального. В Навальному захід бачить нового володаря росії: цивілізованого, демократично орієнтованого, ліберального. З ним буде легше домовитись, аніж з десятком подібних. У ньому бачать єдиний стовп опору режиму. Безальтернативному путіну безальтернативний Навальний. Світ прагматичний, про Україну без України він поки вирішувати нічого не збирається, але до наших уявлень і бажань щодо завершення цієї війни він може мати застереження. Це нам хочеться диму над баштами кремля, а йому достатньо прибрати звідти путіна.
Фільми, котрі здобували нагороду в документальній номінації, часто присвячені персонам, які залишили помітний слід (чи наслідили) у масштабі світу: Тур Геєрдал, Едвард Сноуден, Григорій Родченков. Місце Алєксєю Навальному в цій когорті знайшлося з метою маркування його політичної діяльності як подвигу — з точки зору столітніх демократій активно і відкрито опонувати диктатору, а потім відбувати за це покарання, але не здатись, зможе лише непересічна особистість. Відтак, вона заслуговує на визнання, її історія — на окреме мистецьке полотно, сам фільм — на престиж і місце в пантеоні. І це ще один прояв "художнього романтизму" з домішками "американської мрії". Річ у тім, що за інших обставин фільм міг би називатись "Нємцов", якби про фактор ув'язнення не йшлося — "Ройзман" (ексмер Єкатеринбурга), без тривалого бекграунду опозиційності — "Фургал" (колишній губернатор Хабаровського краю), бо ідея важливіша за прізвище.
Наше невдоволення "Оскаром" зумовлене передусім війною – ми починаємо міряти в її категоріях абсолютно все, що вважаємо значимим. "Навальний" стосується війни тільки опосередковано, бо якби опозицію в росії не придушили б мало не в зародку, вторгнення могло б і не бути. Але й Алєксєй Навальний до російської опозиції стосується опосередковано — лише за формальними ознаками, але не по суті, на цьому святі він "весільний генерал". У 2014 документальний "Оскар" забрав фільм під гаслом "кіно про Едварда Сноудена і про всіх, хто йде попереду, збираючи на себе всі ризики". В особі одного спецагента узагальнили образ всіх борців за права людини. Навальний — опозиціонер без опозиції, нема кого узагальнювати. В історії росії чимало прикладів ліпнини штучного образу — останній зараз скидає ракети на голови мирних мешканців, а колись цитував Шевченка, хотів у НАТО і жалкував про відсутність в собі української крові.
