Джерела розчарування наслідками Революції Гідності. З власних спостережень
Коли розмови про розчарування наслідками Революції Гідності набули такого поширення, що від них вже не сховатися, перше, що спало на думку – циклічність цього феномену. Тут маю зауважити: розчаровуються лише зачаровані, тому про тих, хто перебував з іншого боку барикад, наразі не йдеться. До того ж, скидається на те, що подібні розмови маскують інші, більш глибинні причини невдоволення.
Так сталося, що протягом двох останніх років я змінив п'ять компаній. Мій незапланований галоп ринком праці розпочався в той день, коли я вирішив поставити крапку в майже п'ятирічній історії успіху з тальнівським комбінатом хлібопродуктів. Збагнути, чому комерційний директор найбільшого експортера пшеничного борошна за власним вибором зрікається грошей і статусу, роботодавцю було важко. А зверхність ображеної людини завадила йому поцікавитись. Мені ж кортіло продовжити кар'єру в середовищі, що поділяє цінності обох Майданів за покликом серця, а не за доцільністю.
Отже, з початку був агрохолдинг, власник якого займався волонтерством. Потім – млин, що підгодовував бійців Майдану. За ними – виробник соняшникової олії, чиє керівництво з міркувань моралі наважилось на відкриту війну з податківцями-хабарниками. І нарешті, піонери експорту органічного пшона. Саме на їхньому подвір'ї я наштовхнувся на червоний позашляховик, що свого часу вартував на акціях протесту.
Нові люди, нові обличчя, і в кожного – своя історія боротьби з нестерпним режимом. Але ж я звільнявся. Як тільки ми ставали до спільної практики, потрапляли в робочі конфлікти, наша співпраця з "носіями" цінностей Революції Гідності виявлялась приреченою. Емоцій, що спричиняв характер відносин в нових колективах, я не відчував навіть в компанії людини, яка цілком свідомо, цікавилась, чому мене не влаштовує, Віктор Федорович, "стабільний і послідовний". То звідки ж брався той дискомфорт?
Поки я перебирав і визначався, змінив Київ на Харків, потім Миколаївська область, Черкаси і знов Київ, минув час, і в країні вчергове збільшувалося розчарування наслідками революції. Мандруючи містами і підприємствами, я спостерігав еволюцію настроїв. Але кожне нове звільнення лише посилювало напади роздратування, умовно кажучи, "помаранчевим табором". Спочатку здавалося, що це просто особиста образа, але з думкою про циклічність, з'явилося бажання пошукати спільних рис. І мене вдарило в самісіньке тім'я.
Всі ці бізнес-колективи керувалися принципами, якими послуговувався повалений режим. Концентрація влади (монополія на істину) в руках однієї людини; розподіл прибутку серед вузького кола еліти топ-менеджерів (за нехтування мораллю треба платити); встановлення справедливості, як чогось, що виправдовувало б два перші пункти – ось чого насправді прагнули власники. Замініть компанію на країну, і ви все зрозумієте.
Але ще більше мене вразили наймані працівники. Повернувшись "з щитом" з Майдану і поринувши в буденність, вони терпляче зносили від роботодавців ті ж самі приниження, що не пробачили центральній владі. Для численних прикладів тут не вистачить місця. Тому наведу лише останній.
Головні діючі особи – невігластво, недовіра, жадібність і боягузтво. Власник отримує від комерційного директора інформацію про неліквідні залишки, які треба утилізувати. Це десь півтори тонни продукту вартістю сорок тисяч гривень. Хронічна недовіра провокує приступ маніакальної підозри, яка загострює жадібність, і зриває маску ділової етики. В виразах не літературного штибу власник звинувачує (бо сам жахається звинувачень) підлеглого в суцільній зраді, і надає команди на кшталт Шаріковським "Тому, що всі!" або "В нас у самих револьвери знайдуться!". Комерційний директор, вбачаючи в настоюванні на професійному діалозі загрозу власному спокою, просто викидає неприємну проблему з голови і забуває про неї до її неминучого воскресіння, але вже в іншому масштабі. Прострочений продукт стає осередком зараження шкідниками, які псують ще двісті тридцять тон. Ціна питання збільшується до трьох мільйонів. Ситуація, навіть без детального дослідження, негайно кваліфікуються як стихійне лихо і усьому колективу проголошується принцип солідарної відповідальності – по десять відсотків платні з кожного працівника кожного місяця. Ні, брешу, були виключення. На мене це не розповсюдилось. Бо я обурився, і зайняв позицію: як керівник не підпишу ганебного розпорядження. Щоправда, натомість підписав інший документ – заяву про власне звільнення. Але ж ту "солідарну відповідальність" це так і не відмінило, як і нікого ні на що не надихнуло. Ну, якщо не брати до уваги комерційного директора. Коли тих десяти відсотків недорахувалися навіть працівники столової, він заявив колегам, що всю відповідальність бере на себе. Але чомусь я впевнений, що замість мене саме він отримав індульгенцію.
Аналізуючи цей та десятки інших прикладів, я прийшов до висновку, що ключовою відмінністю тих, хто стояв по різні боки барикад є не світоглядні речі, а здатність (або нездатність) відповідати на щоденне приниження з боку власних роботодавців. На підтвердження цієї думки ось вам наступний факт. Новітня історії нашої країни не знає жодного випадку гучного колективного протесту найманих працівників (незалежно від кольору прапорів) проти своїх роботодавців. Так, проти держави – були, а проти приватного капіталу – ні. Цікаво чому?
Та я спостерігав відсутність не тільки колективного протесту, а й особистого. Звільнення за власним бажанням внаслідок порушення керівником етичних норм, або хибних управлінських рішень – така ж рідкість, як і проліски в пустелі. Навіть, коли це відбувається, в заявах ми передбачливо вказуємо емоційно нейтральне "За згодою сторін". Наче заздалегідь переконані, що наш наступний винаймач не здатний оцінити чужу принциповість або протест. Радше, навпаки. Звідки ж така впевненість? Більш того, не зустрілася мені й людина, яка б зробила для себе не рукоподатним колегу, коли та чи той, підтримували чиюсь не моральну поведінку. Столова, з наведеного прикладу, мабуть, і досі годує комерційного директора. А типове виправдання "хазяїн – барин", при постійному наголошенні на відданості інтересам власника? Так і рветься з грудей: шановні, ви працюєте на юридичну особу, а це не лише її власник.
Отож, якщо придивиться, цикли, про які йшлося, збігаються з періодами, протягом яких наше невдоволення самим собою досягає критичного рівня, після чого виникає справжня огида від власного відображення в дзеркалі. Та частина суспільства, тілами якою заповнюють проплачені мітинги вирішує цю проблему викресленням власної гідності з атрибутів нормального життя. Люди ж, які свідомо збирають Майдани, навпаки, ще не втратили здатності критично оцінювати власні вчинки. Тому вони самі себе поволі наче саджають на карколомний шпагат, розриваючись між нездатністю гідно переживати буденність і збереженням відчуття самопошани. Хибне застосування християнської формули "Не стався до інших так, як не бажаєш, щоб ставилися до тебе" спричиняє те, що приховуючи власні, м'яко кажучи, непривабливі вчинки, вони вперто закривають очі на ще гірші з боку тих, хто ними керує. І коли це напруження досягає апогею, вони беруть "самого талановитого", того, хто найвдаліше використав суспільну взаємну сліпоту для особистого сходження на Олімп, і для спокути власних гріхів приносять його в жертву. Чому того, хто здійнявся найвище? Тому що до нього нема кому прийти на допомогу. А коли жертва принесена, і революціонери знов обертаються найманими працівниками, вони вкотре за звичкою (або за інстинктом) закриваючи очі на самодурство і невігластво локальних князьків, починають поволі розтягуватися в новому карколомному шпагаті. І так до наступного жертвоприношення. Але їхня вперта впевненість, що великі зрушення призводять до маленьких, а не навпаки, знов і знов змушує їх бігти по хибному колу очищень, надій, піднесень і неминучих розчарувань.
