Чи важливий закон про мову?
Головне питання цього тексту: чи важливий закон про мову? Хоча насправді справа не у самому законі, а в питанні мовної політики та мови як такої. Моя відповідь однозначна – важливий. І я так вважаю не лише через те, що я україномовний до плоті і кісток, через те що я народився в україномовній сім'ї, а тому, що питання мови, так само як і релігії, – важливі для становлення незалежної Української держави та посилення її обороноздатності як у прямому сенсі цього слова, так і опосередковано через українізацію культури.
По-перше, варто пригадати що за останні 300 років українську мову забороняли ледве не кожне десятиліття, а інколи і не один раз. Фактично за три століття українську мову намагалися викорінити не один десяток раз. Найбільше таких спроб зробили окупаційні режими Російської імперії та СРСР. Окрім широковідомих Валуєвського циркуляру та Емського указу, були ще десятки різних постанов, рішень, «порад», наказів щодо використання української мови, або, як любили і люблять казати україноненависники – «малороссийского наречия».
Найбільшого лиха розвитку української мови завдали саме в СРСР. Якщо в Російській імперії головним інструментом була заборона, то в Радянському Союзі – знищення мови відбувалося зсередини через ліквідацію питомих рис української мови. Офіційний правопис, прийнятий у 1933 році і який діяв до 1992 року, не містив літери «ґ», а багато питомо українських слів, морфологічних, орфографічних, стилістичних особливостей були визнані «буржуазними» і «націоналістичними» і замінені на російські аналоги. Ось декілька прикладів (спочатку йде питомо українське слово – потім слово-замінник): навзаєм – взаємно, міна – обмін, мерзлина – мерзлота, на взір – на зразок, лад – уклад, межипрям – перпендикуляр, квот – частка, зокільний – зовнішній, кінь механічний – сила кінська тощо. Таких слів загалом налічуються сотні. Вже у 70-х роках радянська влада пішла у черговий наступ, визнавши українську мову «неперспективною». Зрештою вона, за задумом комуністичних ідеологів, взагалі мала зникнути з лінгвістичної мапи (до речі, теж одне із заборонених слів) світу. Подивіться на білоруську мову – оце вам приклад того, що мало трапитися з українською мовою. Вражає? Я б сказав жахає.
Тому коли постає питання чи потрібно вживати заходів для захисту української мови, відповідь очевидна – так, потрібно. І не лише як протидія тому негативному впливові, який мала офіційна політика впродовж останніх століть, але і як інструмент для підсилення безпеки України. Питання захисту української мови – це питання захисту держави, такий самий як посилення обороноздатності та реформа в армії. Для прикладу, збереження та розвиток української мови є важливим інструментом для зменшення впливу російської пропаганди, оскільки це буде антидотом для її поширення. У РФ зникнуть аргументи про приналежність України до «русского мира» та інших аморфних утворень.
Закон 5670-д пропонує зобов'язати всіх державних службовців, чиновників тощо послуговуватися виключно українською мовою. Назвіть мені хоча б одну країну, де це питання взагалі колись стояло на порядку денному. Такої країни немає! Окрім пострадянських країн, звісно. Бельгія, Швейцарія, Канада до уваги не беруться – там інша історія. Чиновник, а тим більше депутат, який не володіє державною мовою – ганьба. Багато жителів України можуть боятися цього, але не варто. Ці зміни вже відбулися або відбуваються в прибалтійських країнах.
Захист української мови – це основа для розвитку національної культури. Лише так можна створити україномовну пресу та книговидавництво. Україномовний простір – це запорука нової політичної реальності. Українська мова – це «генетичний» маркер України, елемент її ідентичності у глобальному просторі. Навіщо себе принижувати, навіщо імпортувати мову, якщо у нас є своя. Я тут не кажу про тих росіян, які живуть в Україні і спілкуються своєю мовою – це закономірно, я кажу про українців, які вважають російську кращою і ліпшою, хоча насправді цим вони демонструють своє нехтування української мови, або просто незнання історії свого народу.
Україно-російські мовні відносини взагалі унікальні. Багато українців переважно розмовляють російською, інша частина – суржиком. Такого немає на території Західної України, яка століттями була підконтрольна Польщі. Там немає польсько-українського суржику, а львів'яни не розмовляють вдома польською. І це при тому, що за даними лінгвістів польська мова значно подібніша до української за своїм лексичним складом. Єдині значні відмінності – фонетика та абетка. Тому відповідь на питання чому саме російська отримала такий вплив очевидна – через насильну, постійну, примусову політику русифікації.
Я сподіваюся, що закон 5670-д не лише приймуть у другому читанні, а почнуть впроваджувати в життя, що ніхто не намагатиметься перекроїти його знову задля власних інтересів, що питання української мови в цьому контексті зникне, а виникне питання того як її розвивати далі, як підтримувати розвиток україномовного культурного продукту та як популяризувати його закордоном.
