3-кілометрові черги та 5 діб на прикордонні: як українцю перетнути кордон з Угорщиною під час пандемії і не збожеволіти
Таких поворотів ви точно не чекаєте.
Незважаючи на те, що вже понад 30 країн світу так чи інакше відкрили свої кордони для громадян України, абсолютна більшість країн ЄС й досі не зняли відповідну заборону. Винятки становлять громадяни або резиденти держав ЄС, їхні близькі родичі, та ті, хто подорожує з метою навчання або роботи за умови дотримання певних правил.
Тому коли я отримав візу типу "D" в Посольстві Естонії в Україні, подумки я вже перейшов до вибору житла на час обов'язкової самоізоляції та інших проблем, пропустивши етап подорожі. Але він і виявився — якщо так можна висловитись, — найцікавішим.
Літак, автобус, блаблакар?
У нормальний час, я, не вагаючись, взяв би квиток на літак — прямий рейс Київ — Таллінн від авіакомпаній WizzAir можна придбати за ціною місця у купейному вагоні поїзду Київ — Дніпро. Проте в умовах пандемії, проблема полягає в тому, що рейси просто не літають. Найгірше в цій ситуації те, що продаж квитків на рейси відкрито ледь не до останнього дня перед вильотом. Ви можете вже сидіти на зібраній валізі — і отримати повідомлення про те, що ваш рейс було скасовано — які і всі рейси у найближчі 2 тижні. Продаж квитків на рейси після цього терміну триває — але вгадайте, що відбувається через ті самі 2 тижні.
Десь так само відбуваються і транзитні перельоти: наприклад, рейс Київ-Мінськ-Таллінн теж скасовується з періодичністю в 2-3 тижні. Відкривши табло аеропорту Таллінна можна побачити, що в реальності, за кілька днів до нього не прибуває жодного рейсу з-за меж Європейського Союзу — та й ті прибувають в обмеженій кількості.
При цьому, рейси з пересадками в країнах ЄС теж не можна назвати рішенням: хтось дозволяє подорожувати транзитом, якщо пасажир не покидає транзитну зону аеропорту, хтось при цьому вимагає негативний результат ПЦР-тесту, а хтось — взагалі не пускає транзитних пасажирів. Розбиратись в тонкощах товстого переліку транзитних правил нелегко, але і дізнатись актуальну інформацію у представників посольств непросто. Найчастіше посольства просто надають контактний номер прикордонної служби цієї держави, з якою і доводиться з'ясовувати реальний стан речей.
Другий варіант — автобус. Рейсовий автобус компанії Ecolines у потрібну мені Естонію з пересадкою в Ризі вирушає ледь не щодня. Якихось 28 годин в дорозі — і ми на місці! Після довгих прорахунків з'ясовується, що латвійські прикордонники погоджуються пропускати транзитом власників D-візи лише один раз: в ЄС, чи з ЄС. Але згідно з розкладом руху цього автобуса, перетин кордону ЄС відбувається на території Литви. Після довгих спроб дізнатись актуальну інформацію від прикордонної служби, отримую відповідь: транзитом пускають лише резидентів країн ЄС. Прощавай, автобусе!
Останній варіант, якщо не брати до уваги подорож на власному авто — приватні перевізники на мікроавтобусах чи блаблакар. Транзит на власному транспорті дозволений ледь не всіма країнами ЄС — проблема лише в тому, що в нинішніх умовах потік подорожуючих таким чином значно зменшився. Мені вдалося знайти лише одну пропозицію в потрібному напрямку — "водій" виявився диспетчером компанії-перевізника. Тож, вибору не залишається — привіт, маршрутка!
Коштує подорож такими маршрутками від 200 до 350 євро за рейс з людини. При цьому, перевізник запитує про наявні у тебе документи і з легкістю погоджується взяти тебе з національною візою та офіційним запрошенням від університету. Багато перевізників, що рекламують свої послуги у фейсбуці, взагалі беруть людей просто за біометричними паспортами — і навіть за умови закритих кордонів, це реально працює!
І ось тут починається найцікавіший етап подорожі — кордон.
Фото автора
Швидкість — 100 метрів на добу
Перевізник, якого я обрав, одразу попередив мене про 2 речі: перше — ми перетинаємо кордон в Угорщині, оскільки угорські прикордонники мають найбільш чіткі та лояльні правила для транзитних подорожуючих; і друге — сам лише перетин кордону може тривати 2 доби через велику чергу. Оскільки альтернатив у мене немає — погоджуюсь на цю пропозицію і виїжджаю з Києва у компанії ще 7 пасажирів. Всі, крім мене, їдуть на роботу і мають офіційні документи: візу, контракт та запрошення. Жаліються: раніше, мовляв, полетіли б літаком і були б в Естонії вже через 2 години, а тепер — невідомо. Переказую їм слова водія про 2-добовий перетин кордону і наводжу на своїх нових знайомих сум — аж настільки довгої дороги вони не очікували.
Близько 11 вечора, ми доїжджаємо до Берегова — міста в Закарпатті, поруч з яким знаходиться однойменний КПП. За 3,5 км до кордону впираємось у чергу з мікроавтобусів — усі вони очікують на перетин кордону. Паралельно з цією чергою є черга для великих автобусів, яка налічує близько 30 одиниць, і фактично порожня черга для легкових автомобілів. Водій пояснює, що між нами та кордоном знаходиться ще невелике село Астей — на в'їзді до нього встановлено блокпост. Він не пускає цю чергу в межі села, і пропускає наступних у черзі лише тоді, коли 5-10 машин вже пройшли кордон за селом. Така інфраструктура з'явилась тут лише під час карантину — до цього, через цей КПП проходило близько 20 автомобілів на день.
Фото автора
Цю ніч ми проводимо в мікроавтобусі. Метрів за 200 від нас знаходиться велика заправка з помітно-європейськими цінами, яка зачиняється на ніч. З 11:00 до 1:00 наша черга просувається двічі — тепер ми ближче до кордону приблизно на 50 метрів.
Спочатку, до нас підходять двоє місцевих хлопців: за 150 євро, вони пропонують нам зайняти їх місце ближче до початку черги. Згодом, до нашого водія підходить інший — шукає поради у когось, хто подорожує маршрутом вже не вперше. Його пасажирам — громадянам Молдови, — відмовили у перетині кордону незважаючи на всі документи і поставили штамп з маленькою буквою "Е" та великим хрестом на всю сторінку паспорту. "Це дуже погано, — каже наш водій. — Якщо просто "Е" — то ще ладно, а от хрест — це прям дуже погано".
З першої години ночі і до самого ранку машини не рухаються взагалі. Стає зрозуміло, що 2 доби — це не "страшилка" для подорожуючих, а досить-таки оптимістичний сценарій перетину кордону. Та вранці стає ще цікавіше.
Фото автора
Натовп, бограч і горілка
Вже з 7 години черга оживає і перетворюється на живий вулик. Машини просунулись двічі, знову приблизно на 50 метрів — і завмерли на кілька годин. Усі пасажири вийшли для того, щоб зігрітись, розім'ятись та знайти хоч якусь розвагу у цій невеселій ситуації. Близько 50 людей з самого ранку стають у чергу на заправку — там знаходиться єдиний пристойний туалет у радіусі майже 2-х кілометрів. Встановлені обабіч дороги біо-туалети наважуються відвідати лише найсміливіші пасажири.
Зате місцеві жителі явно не засмучені таким перебігом подій. Вже з 8 години біля черги з'являються лотки з водою, кавою, снеками та пивом. Дехто готує бограч на вогні — гарячий та смачний, він коштує 50 гривень за невелику пластикову тарілку. Та найкращий вибір страв пропонують у червоному мікроавтобусі з місцевої піцерії: тут і піца, і гірос, і вареники, і багато іншої їжі з особливим цінником.
В умовах, коли машини стоять ледь не впритул одна до одної, про дотримання дистанції між людьми не може бути й мови. Наслідки заходів, які мали б запобігати розповсюдженню коронавірусної хвороби створюють ідеальні умови для її поширення. З сотень людей маски носять одиниці — інші ж бадьоро ходять поміж машинами та знайомляться одне з одним за пляшкою чогось спиртного. Мокра земля під ногами довершує картину тотальної антисанітарії. Усе це нагадує кадри з тимчасових таборів для біженців у розпал кризи 2015 року, а не прикордонний пункт між двома європейськими державами.
При цьому, навіть якщо вистояти чергу від початку до кінця, ніхто не гарантує, що прикордонник не вирішить відмовити у праві перетину кордону саме вам. Хтось каже, що прикордонники не пустять тих, хто не має на робочому контракті мокрої печатки і мої попутники одразу ж обурюються: Естонія — цифрова держава, і всі документи роботодавець надіслав їм електронною поштою. Звісно, прикордонники завжди можуть зв'язатись із ним через надані у запрошенні контакти — але на практиці, займатимуться цим лише якщо матимуть неабияке робоче натхнення.
Фото автора
З 8 по 12 годину черга знову завмирає, і наш водій пропонує нам запасний варіант.
"Якщо запитають — кажіть, що їдете на яблука"
Перше питання — просте: чи має кожен з нас додаткові 100 євро при собі? Всі погоджуються, адже мова йде вже не про 2, а про 4-5 діб у черзі на кордоні. Далі ми, про всяк випадок, домовляємось із найближчими до нас водіями про те, щоб притримали для нас місце у черзі. З КПП, ми в'їжджаємо у місто, де наш водій кілька годин домовляється про перетин кордону з Провідником. Врешті, ми виїжджаємо до місця зустрічі — тут нам проводять "інструктаж" та відповідають на наші питання.
За планом, ми перетинаємо кордон пішки на КПП, де якимось чином черги немає взагалі. Провідник попереджає нас, що прикордонникам в жодному разі не можна показувати нічого, крім власного паспорту — ні контракту, ні запрошення. Тикати пальцем у офіційну та легально відкриту візу теж забороняє. Уся наша задача зводиться до того, щоб мовчки віддати паспорт та надати валізи до огляду, попередньо позбувшись будь-якої м'ясної продукції та зменшивши кількість алкоголю до 1 літру, а цигарок — до 2 пачок.
Провідник попереджає, що прикордонник може запитати нас про пункт призначення — у відповідь, ми маємо назвати населений пункт недалеко від кордону. "А якщо він спитає, навіщо?" — говорить один з моїх попутників. "Ви гроші заплатили? — відповідає питанням на питання Провідник. — Заплатили — за те, щоб вас ні про що не питали. А якщо навіть запитають, кажіть, що їдете на яблука".
При перетині кордону все йде за планом: спочатку українська, а потім і угорська митниця абсолютно спокійно пропускають всю нашу групу за лічені хвилини. На іншому боці кордону на нас очікує вже угорський бус, який везе нас до будинку метрів за 500 від КПП. Водій каже нам, що почекати на наш мікроавтобус доведеться тут і просить не тинятись навколо, бо "поліцаї можуть ходити і дивитися".
Хвилин за 40 кордон перетинає і наш мікроавтобус. Відтепер нам залишилось подолати всього лише 1600 км до кінцевого пункту призначення. Але ці кілометри проходять набагато швидше й приємніше, ніж навіть кілька годин у черзі. На всьому цьому шляху нас зупиняють лише один раз, і після простої перевірки документів водія і поверхневого огляду двох валіз — пропускають далі.
Фото автора
Епілог
Вночі після перетину кордону ми встигаємо доїхати до Словаччини і зупиняємось на черговій заправці. Прямо перед нами стоїть мікроавтобус з київськими номерами. "Наші!" — каже хтось із салону. "Нє, то не просто наші. То НАШІ наші!" — каже водій.
Ми зустрічаємо мікроавтобус тієї ж фірми перевізника, чиїми послугами скористались і ми. Вигляд у наших колег не дуже, і причину ми з'ясовуємо досить швидко. До прикордонного пункту у Берегово вони доїхали майже 5 діб назад — і весь цей час провели у тій самій черзі.
Тут можна було б розписати багато висновків про неефективність карантинних заходів, карантинні обмеження як розквіт для корупції та всеосяжність тієї ж корупції, або ж про реальне ставлення до не-громадян ЄС у сучасних умовах. Замість цього, я дам лише одну просту пораду: якщо подорожуватимете до Естонії — дочекайтесь реального відновлення перельотів, або ж готуйтесь, морально і фізично, до суворого прикордонного життя. І кількість машин у черзі позаду нас підказує мені про те, що 5 діб — точно не межа очікування, яке світить тим, хто наважився на подорож таким способом.
