18 травня. День геноциду народу, про який ми нічого не знаємо
Більшість проблем у нашому житті виникає через незнання. Необізнаність заводить нас у дрімучі чагарі чуток та вигадок, вибратися з яких часом не так вже й легко. Щось подібне завжди характеризувало стосунки українців та кримських татар і, на жаль, продовжує характеризувати й дотепер. Попри всі випробування останніх років, ми, здебільшого, згадуємо про існування киримли лише 18 травня, вшановуючи пам'ять жертв трагедії, що назавжди змінила долю сотень тисяч людей. Втім, чи багато ми знаємо про цю трагедію, окрім самої дати? І чи багато ми знаємо про сам кримськотатарський народ?
Вперше про існування кримських татар я дізнався десь на початку 90-их. Мені, шестирічному хлопчику, розповіли тоді, що то страшні злочинці та беззаконники, від яких самі лише проблеми. Мовляв, чинять погроми, вимагають землю з якогось дива. Коротше кажучи, нічого доброго. Не дивно, що саме так я і вважав цілих двадцять наступних років. Ну, точніше, як вважав… Кримські татари не з'являлися в моєму полі зору взагалі. Їх не було ніде, окрім підручників з історії, що також висвітлювали киримли не з найкращого боку – то вони воюють проти козаків, то зраджують Хмельницького в битві з поляками, то ще щось подібне. Подіям 1944 року, звісно ж, особливої уваги ніхто не надавав. Згадали декількома реченнями, як доконаний факт, і все. Без «зайвих» деталей. І навіть єдиний представник цього народу, про якого я знав (співак Фемій Мустафаєв), був для мене «якимось узбеком». Тож, сказати, що я цим не заморочувався – не сказати нічого.
Вдруге я перетнувся з кримськими татарами 2012 року. Відпочиваючи на південному березі, я намагався не розмовляти українською в громадських місцях, аби не привертати нездорової уваги. Тим більше, що основною мовою спілкування для мене тоді ще була російська. Купуючи на базарі фрукти, я сказав продавцю-киримли «Спасибо!», на що він якось лукаво посміхнувся і промовив «Дякую!» Мені було дуже соромно. Соромно за те, що кримський татарин – більший українець, ніж я. Вже потім я дізнався, що насправді, в багатьох випадках так і є, тож навіть зараз у мене виникає певний когнітивний дисонанс, коли доводиться говорити «українці та кримські татари», адже ми всі – українці. Причому, без найменшого натяку на великодержавний шовінізм. Так, у нас різні культура та традиції, але у обох етносів вони чудові та самобутні. Так, у нас різна віра, але кому це заважає в 21 столітті? Втім, про все по порядку.
Переломним у моїй свідомості став 2014 рік та анексія Криму. Кримські татари стали тим, чи не єдиним, ядром спротиву Росії, на який Україна змогла розраховувати на півострові. Саме Меджліс скликав населення на мітинг проти сепаратизму, саме кримський татарин Решат Аметов став першою жертвою російського вторгнення… Зайве говорити про ті події – вони ще й досі в усіх на очах. На жаль, зусиль проукраїнських сил було замало. Велика кількість кримських татар мігрувала «на континент» в надії відбудувати потужну країну, здолати агресора та повернутися додому. Саме тоді я й познайомився з деким із них. І знаєте, все виявилося зовсім не так страшно, як розповідали мені в далекому минулому. Ні погромників, ні бандитів я так і не зустрів. Натомість мав честь спілкуватися з чудовими художниками, журналістами, деякими членами Меджлісу і просто привітними та щирими людьми.
Тоді ж я й дізнався про жахливі масштаби насильницької депортації 1944 року. На цю тему вже написано безліч текстів, тож писати ще один не маю аж ніякого бажання. Все-одно жоден з них не передасть усю біль та трагедію народу, що був близький до повного знищення радянською владою. Просто вдумайтеся в цифри: в ході виселення загинув практично кожен другий киримли (46,2%). Лише за офіційними даними було депортовано 191 044 особи! Насправді, ж число жертв набагато більше. З метою знищення історичної та культурної пам'яті радянська влада перейменувала майже півтори тисячі населених пунктів та більше тисячі природних об'єктів, ліквідувала майже всі кримськотатарські бібліотеки та приватні колекції. За всіма розкладам, цей народ мав померти десь на теренах Середньої Азії. Але він не просто вижив, а й повернувся додому після десятиліть поневірянь.
П'ять років тому крига нібито скресла. Ми, нарешті, змогли побачити «хто є хто» на власні очі, а не через призму російської пропаганди. Мене дуже тішило, що на мітинги, організовані кримськотатарської спільнотою в столиці, виходила досить велика кількість киян, які наспіх вчили основні гасла та вирази незнайомою для себе раніше мовою. Ми були разом не лише в горі, а й в радості – відзначали День кримськотатарського прапора, раділи появі нових арт-об'єктів та закладів харчування. Втім, на жаль, цього запалу братання вистачило ненадовго. Поступово інтерес, хоч і повільно, але почав згасати.
Наразі ми знову повертаємося до вихідних позицій. "Материкові" почали забувати не лише за кримських татар, а й за Крим в цілому. Останнім сплеском була перемога Джамали на Євробаченні, після якої раптово настала тиша. Ми вже не хочемо будувати дружню згуртовану Україну, ми не хочемо дізнаватися щось нове про тих, хто живе з нами поряд. Дійсно, для чого? Тамгу ж на хліб не намастиш. А зубожіння та зрада значно цікавіші за кримських татар. Тим часом киримли, що лишилися вдома, постійно перебувають під пресом російської влади, величезну кількість активістів затримано та кинуто за грати. І ці процеси не просто тривають, а й набирають дедалі більших обертів. Вони б'ються за Крим, за себе, за свою культуру. Б'ються так, як можуть. Наскільки вистачає у них сил та ресурсів. Вони б'ються за Україну, зрештою. Не лише на півострові, а й за його межами. Саме кримські татари організували збір коштів для допомоги українським полоненим морякам, саме вони підтримували хлопців мітингами під стінами суду, возили передачі до Москви, чим спровокували нову хвилю репресій до себе.
Киримли – це не картинки з підручника за 8 клас. Це реальні люди, наші співгромадяни. Досить патріотично налаштовані співгромадяни, до речі. У нас спільна мета, спільні прагнення і спільне майбутнє. То чому ж ми так вперто їх ігноруємо?!
18 травня – надзвичайно трагічний день не лише в історії кримських татар, а й всього українського народу, невід'ємною частиною якого вони є. Ніхто з нас не здатен змінити того, що сталося. Ніхто не здатен повернути час назад. Ми можемо лише поспівчувати та зробити так, аби ніколи більше це не повторилося. А для цього необхідні єдність та довіра. Кожен з нас може зробити невеличкий, проте такий важливий крок назустріч. Просто сьогодні, в день вшанування жертв депортації, виділіть якихось 10-15 хвилин та погортайте сторінки Вікіпедії. Можливо, вам стане цікаво дізнатися не лише про 1944 рік, а й про постаті Номана Челебіджіхана, Ісмаїла Гаспринського, Амет-Хана Султана… Можливо, когось вразить надзвичайно сміливий та трагічний вчинок Муси Мамута. Повірте, це не займе багато часу. Натомість, ви пізнаєте людей, що зовсім поряд з вами б'ються за власне майбутнє ось вже довгих 75 років, та зрозумієте, що материкові українці й кримські татари мають набагато більше спільного, ніж вам здавалося. І з кожним днем цього спільного має ставати дедалі більше. Заради нашої перемоги, заради повернення до Криму тих, в кому справді живе його дух, заради єдиної України, збудованої на засадах дружби та взаємоповаги.
