“Щось і хтось мусить лишитися. Їм треба передати пам’ять”, — як проєкт “Занесло в село” фіксує світ волинського села

Ці історії не лише про традиції, давно забуті рецепти чи вицвілі рушники. Вони — про поразки й перемоги, минуле і сьогодення, про все, чим зараз живуть люди у селах. Як ці історії фіксують — у нашому матеріалі.

Села народжуються й помирають. Це частина життя та нашої історії. Проте зберігати пам'ять про них, рефлексувати й показувати світові — означає зберігати й зміцнювати власну ідентичність. Для цього треба їхати у віддалені куточки українських областей, шукати підхід до місцевих та занурюватися в архіви. Робитиме це не кожен, але ті, хто цим займається, точно це дуже сильно люблять. 

Отож, одного разу журналістку з Луцька Олену Лівіцьку та фотографку Людмилу Герасимюк занесло в село… А "Рубрика" розпитала їх — як це було й навіщо.

Проєкт "Занесло в село" виник у 2018 році, після закриття однойменної авторської рубрики Олени Лівіцької в одному з волинських медіа. Тоді команда видання перейшла в інший проєкт, і рубрика з лонгрідами про волинські села стала неактуальною. 

Олена дуже жалкувала, що тепер не має де розказувати про села. Якось у розмові з колежанками почула пораду завести сторінку з такою назвою і писати там. Так проєкт отримав нове життя, але тепер — у соцмережах.    

"Я саме побачила і сфотографувала на цвинтарі у селі Люб'язь старі хрести, які там зав'язують фартухами й нашивають стрічкою на них хрестики, як на престолі у церкві раніше. Знайшла фото на обкладинку з тих же мандрів, де я тримаю старий кошик, а в ньому така дерев'яна лопатка, якою свиням картоплю вимішували (знайшли під хлівом біля пустки). Написала про фартухи — і понеслося", — розповідає Олена Лівіцька. 

Село для Олени не просто проєкт, а частина життя. Зовсім малою вона росла в селі "біля баби", а її батьки жили в місті. І хоч згодом дівчинка теж переїхала до міста, за першої нагоди поверталася до села. 

"Звичайне бабине село, хата з горою, жасмин під вікном, на хліві написано, як корову звати, хліб везуть разів два в тиждень. Газовану воду купуєш і обмінюєш на порожні пляшки. Дід часом бере на ферму з собою, баба варить борщ влітку надворі, а у кутку — рамка з фотографіями дивних і невідомих людей. Не було нічого особливого. Але коли ти одна у цьому всьому, тобі нудно, ти шукаєш навколо щось цікаве. І вдивляєшся, фіксуєш, відкриваєш. Напевне, так у мене і виростала цікавість до деталей цього життя", — згадує Олена.

Саме ця цікавість стала початком історій, які журналістка тепер збирає, "носить у собі" і ділиться ними з читачами своєї сторінки. В якийсь момент історій стало стільки, що "в собі" їм стало вже тісно.

Нині проєкт "Занесло в село" робиться у дві руки. Олена Лівіцька помічає, слухає і пише. Людмила Герасимюк фотографує. Іноді буває навпаки. 

"Насправді дуже круто знайти фотографку, яка бачить той світ десь так, як ти. І якій дуже хочеться те все документувати. Просто так. Щоби це колись побачив ще хтось", — говорить Олена. 

Мета проєкту — зафіксувати світ волинського села. Дати можливість його відчути та спробувати — на смак, запах та колір. І передати все це майбутнім поколінням. Куди їхати наступного разу, дослідниці заздалегідь не планують. Кажуть — обирають серцем.

"У нас багато жартів про те, як ми вибираємо села для поїздки. Якось ми зняли відео, де Людина кішка ходить по карті й вибирає: де спиниться — туди їдемо, — сміється Олена. — Насправді це і є трохи так. Обираємо спонтанно. Не досліджуємо від села до села, не рахуємо їх, їздимо у різні закутки однієї області. Бо Волинь на Любешівщині й Волинь на Горохівщині, наприклад, — це різне. Там — Полісся, до Бреста ближче, ніж до Луцька. А тут — от-от і Львівщина, зовсім інші терени, інші хати, інші слова, страви й люди. Нам важливо показати Волинь різну". 

Всі, хто думає, що ці поїздки романтичні — помиляються. Люди часто просяться із журналістками в дорогу. Олена каже, вона хоч і обіцяє взяти з собою, але часом пасує, коли розуміє, що поїздка може розчарувати людей. Бо нерідко мандри — нервова і виснажлива справа. Це складно і не завжди затишно, особливо, якщо дощ, сніг чи непривітні люди. 

"Ніхто не стоїть на порозі й не чекає, доки ти зайдеш з фотоапаратом у його хату і почнеш фотографувати якісь вікна, двері та штори на них чи рамку в кутку на стіні. Людям то банальне життя. Якщо спитати: «А що у вас цікавого?», то швидше за все, тобі скажуть: «Нічого. Всі старожили вже вмерли. Всі молоді виїхали. Нема шо тут дивитися»", — ділиться журналістка. 

Дослідниці чують таке через раз. Але не здаються, навіть коли зустрічають нерозуміння мети проєкту від місцевої влади. Втім, таких небагато. Є голови громад, які люблять "Занесло в село" та всіляко допомагають. Іноді навіть пропонують покрити витрати на пальне в обмін, аби дослідниці просто пошукали щось цікаве у селах громади й розповіли про це українцям. 

"Це круто, коли в подібному бачать цінність, — говорить Олена Лівіцька. — Але, чесно кажучи, ми рідко звертаємось до влади. Мені найбільше подобається йти «від людей». Так, дорогою підвозиш поштарку, а вона тобі в розмові підказує старшу жінку, та веде до іншої… Або женуть люди корови «на пашу», а ти ставиш машину під церквою і йдеш з ними за чередою: той підтягується, інший — за трохи ти маєш уже низку адрес і низку вражень". 

У таких невимушених "подорожніх" розмовах можна почути, як донька засудженого за погром на поляків місцевого упівця розказує про те, як всі діти в селі боялися її тата, тільки не вона. Або як варити хамулу з яблук.

Але щоб все це отримати, важливо завоювати довіру. Тут концепція, що заїжджим гостям і журналістам всі зобов'язані щось розказувати й показувати, не працює. Олена Лівіцька каже: завжди виручає простота і щирість. І тоді тобі відкриваються справжні скарби. Бо автентика у волинських селах це не завжди про щось у минулому, вона і сьогодні на кожному кроці.

В одному селі тобі розкажуть про чорний борщ, який готують з кров'ю щойно заколотої свині. Чи про бікус — фактично ритуальний суп для колярів (людей, які заколюють свиней, — ред.) зі свіжих нутрощів. 

В іншому розкажуть про те, як палять шини на Великдень (а колись замість них палили великі багаття з дерева). І навіщо тримають вишитий і посвячений у великодню ніч рушник на дверях у сінях — бо він від грому боронить.

Або як "мертвим ноги гріють" на третій день Великодня. Так у Смідині на Волині називають традицію поминати предків. Звучить моторошно. Але насправді це гостина навколо спогадів. Збираються у дворі в когось із сусідів, обов'язково зносять дрова, їжу, палять вогнища і сідають навколо. Говорять про померлих рідних, згадують, їдять. То тут в селі вогонь блимає, то там. 

Вражають історії про пологи у повоєнні часи. Жінка народжувала на примості. Це, розповідає Олена, такий дерев'яний настіл між піччю та стіною хати, під ним могли зберігати картоплю чи інші овочі. На цих дошках народжували, бо там тепло і так було заведено. У столітніх хатах досі є ті примости чи примусти. Дивишся на них і уявляєш, як там народжують, а пуповину перев'язують льоном — до мурах.

Дослідниця додає: чим простіше ти йдеш до людей, тим швидше вони розкриваються, діляться спогадами та думками. Вона називає три лайфхаки, які вже давно стали класикою: їж, молись, люби.

Їж — це не цуратися побуту, не боятися йти до людей. Хочуть пригостити чаєм — якщо можеш, то не відмовляй. Хочуть дати щось скуштувати — пробуй. За їжею найкраще порозумітися. Іноді Олена Лівіцька для того, щоб розговорити, використовує розмови про їжу:

"Не можу розговорити на тему важких спогадів, не йде, тоді я питаю: «А розкажіть, що вам баба готувала, коли були геть маленькою. Що тоді їли?». Це спогади, які дістаються дуже легко. Вони приємні. А за ними зринають інші історії". 

Молись — це приймай світ людей. Ведуть тебе в церкву — сходи, подивись, послухай. Навіть, якщо не маєш наміру про це писати або тебе там нічим не здивують. Це їхній світ, в нього важливо зануритися. І це — не тільки про церкву.

Люби — це люби. Справу, яку робиш, і людей.

Сині вікна, сині двері. Море картопляної їжі. Сліди колишніх хуторів між селами. Хрести-фігури, рясно вбрані в хустки, фартухи й стрічки, дуже барвисті — яскраві кольори на фоні простого поліського буття. Хати обвішані рушниками та іконами. Це все — Волинь.

Але найголовніше тут — люди. І саме вони є тим, на чому тримається Україна.

"На перший погляд, це мовчазні люди, які нібито важкі на підйом, які не носять вишиванки на показ, але мають їх. Чи мали. Такі люди боліт і лісів, які звикли жити на межі імперій, у своїх нетрях між озерами. Але які дуже міцні, вони вірять у сили природи дотепер і як треба — стають стіною. Саме тому ми хоронимо зараз дуже багато Героїв, дуже", — каже Олена Лівіцька.

Тут зустрічаються справжні філософи та поети. І у кожного — свій світ. У репортажах Олени Лівіцької та Людмили Герасимчук діти з саморобними дерев'яними автоматами, чоловіки з обвітреними обличчями, баби, трохи схожі на скрині з їхнім добром, у зморшках яких навіки закарбувалися сум, усмішки, досвід і саме життя. 

"Коли росіяни підірвали Каховську ГЕС, я взялася прочитати «Поему про море» Довженка. Він писав про людей і села, які мають зникнути під водою радянського моря. Читала і думала: у всіх селах люди однакові, є якісь незмінні образи, які повторюються. Їх не зітреш. Не заллєш водою ніякою. Вони — що там біля Дніпра, що тут біля Стоходу, Прип'яті чи Стиру", — ділиться Олена. 

Наприклад, у Хоцуні, селі на Любешівщині, дослідниці познайомилися з директором школи. Школа на межі закриття. Село під Білоруссю і досить глухе. А директор школи Анатолій Герель, вже старший чоловік, каже: "От виписав собі «Трактат про лущення квасолі»". Він читає журнал "Всесвіт", слухає Pink Floyd, слідкує з твіттером і не любить журналістів, бо "вічно усе перекрутять". Він береже селу школу. 

У Сусвалі живе Остап Сусваль, "складний і вредний дід". Остап — батько героя. Він втратив сина, іменем якого назвали село. 

90-літній дзвонар Володимир Панасюк теж з Бузаків. Він і дзвонар, і коляр одночасно. Ділиться секретами, як начиняти карух реберцями (карух — це шлунок свині або ж сечовий міхур, вичищений і начинений заправленим м'ясом, згодом висушений, така волинська фішка). 

Анастасії Фініковській з Волі Угрузької під Польщею 88 років. Вона начитала віршів на ТікТок так, що дослідницям хотілося то обіймати її, то аплодувати, то плакати. 

Григорій Зарубич зі Смідина на Старовижівщині — він у свої 67 щозими виходить на дорогу грати у хокей. Клюшки, які зробив сам, тримає під хатою — на всю команду. Грають у хокей всією вулицею. А для душі пише гуморески про сусідів. 

Колишній сільський голова Костянтин Борбич, який пішов воювати добровольцем, коли війна тільки почалася. Повернувся і відтоді працює у військкоматі. Він досліджує історію сіл, знає всі закутки.

"За якоюсь страшною іронією долі, Костянтин Бобрич колись повернув з небуття великий цвинтар Першої світової, на якому серед інших спочивають предки тих, з ким воював сам у 2015-му і фактично воює досі. Російські окупанти вбивають українців, а українці глядять могили їхніх прадідів", — розповідає про місцевого дослідника Олена Лівіцька.

А це — Надія Деркач із Бузаків на Камінь-Каширщині. Вона зберігає у скрині "смертельниї одежі". За традицією, жінки "йдуть на той світ" у вінчальному одязі, тож так зникло багато унікального вбрання. Баба Надя хотіла б передати свою вінчальну вишиту сорочку внукам, щоб зберегли, але порушити звичай поки що не наважується. 

Надія Деркач підготувалася не лише до смерті, а й до війни. Склала сушені сухарі у каструлю з квіточками на випадок, коли війна прийде в хату. А війна прийшла в хату інакше — забрала у неї сина.

Та попри всі складнощі, вік та біди, ці люди, як і їхні села, зовсім не доживають, а живуть. На думку дослідниці, секрет цих людей у філософському ставленні до життя. В їхньому світі просто говорять про складне. В тому числі про смерть.

"Я не люблю ниття про те, що села доживають. На все свій час, щось лишається, щось відходить — це нормально. Важливо фіксувати цей процес, як докази, свідчення цього минання", — вважає Олена Лівіцька. 

Коли почалася повномасштабна війна, проєкт "Занесло в село" тимчасово став на паузу.

За словами Олени Лівіцької, був шок і думки: кому це зараз буде потрібно? Хто читатиме про села Волині, коли всі читають новини з війни й нічого більше? 

"Але пройшло трохи часу — ми обережно подали першу історію зі Смідина, матеріал до якої зібрали ще до 24 лютого, — продовжує журналістка, — І відверто сказали читачам: ми розуміємо, що це може здатися таким, що не на часі, але ми хочемо довести протилежне. Ця війна показує нам, що нам є за що битися, нам є що боронити. Ось він цей світ, ми будемо розказувати про те, що нам треба берегти, фіксувати. Разом із тим кожна історія, розказана у війну, — про війну. Ти не можеш минути цих рефлексій у текстах. Вони є. Десь буквально, десь — між рядками". 

У проєкті стартує рубрика, якій дослідниці планують присвятити літо й осінь. Він називається #ЗемляЄви. Ця історія не просто про долю однієї родини. Вона про пам'ять і про силу рідної землі.

Сім'я Єви Лазар, постійної читачки проєкту "Занесло у село", із 1948 живе у Британії. Але раніше жила на Волині. Її батько Юзеф Шинявський виїхав з родиною з Волині перед Другою світовою. Юзеф провів тут дитинство і постійно розповідав про Україну. Разом з дочкою почав досліджувати цей край. Батько помер, Єва зібралася в Україну без нього, але почався ковід, а потім — війна. Зараз Єва волонтерить, допомагає Україні. А Олена Лівіцька та Людмила Герасимчук вирішили допомогти їй. Вони — стануть її очима. Через них Єва побачить Україну свого тата. 

"Ми хочемо дати їй відчути, побачити й зрозуміти, як тут, що змінилося і головне: чому — так, а не інакше, — пояснює Олена Лівіцька, — Ми тепер знаємо, якою міцною може бути сила землі. У різних сенсах. Тому цей проєкт може бути більше потрібний навіть не Єві, а тим, хто тут, вдома, і кому треба вчитися цінувати те, що можна втратити. Нам сьогодення показує: завтра може всього не стати. Дуже буквально: всього. Мене, хати, села, речей. Але не існує такого способу — стерти на попіл все. Щось і хтось мусить лишитися. Їм треба передати пам'ять".