Передчуття великої війни: хроніка захоплення Слов’янська

Аж до 12 квітня 2014 року протистояння на Донбасі не носило характеру збройного. Хоча на той час був уже і убитий активіст донецького Євромайдану Дмитро Чернявський, і проголошена так звана «Донецька Народна Республіка», але реально ніякої влади у сепаратистів не було. Особовий склад міліції та СБУ вичікував, масової підтримки місцевих не спостерігалося.

На регулярні мітинги реально збиралося подивитися досить багато народу, проте в захопленому приміщенні обласної адміністрації в Донецьку перебувало дуже мало людей: це були «міські божевільні», кримінальні та напівкримінальні особи, проросійські активісти, приїжджі російські маргінали з прикордонних областей.

З усієї когорти лідерів тодішньої «ДНР» відносно відомими були лише Олександр Хряков та Андрій Пургин з громадської організації «Донецька республіка», заснованої ще в середині «нульових». Практично всі в Донецьку були твердо впевнені, що доморощені сепаратисти кілька днів помітингують і розійдуться.

Однак в суботу 12 квітня ситуація різко загострилася. Причому там, де не чекали – в  Слов`янськ (населення – 120 тисяч на той момент) на півночі області увійшов загін озброєних людей з 52 чоловік. В першу чергу вони захопили практично без опору міський відділ міліції. Нападники закидали будівлю вибуховими пакетами, потім за допомогою автомобіля зірвали решітки з вікон і увійшли всередину.

Над будівлею були підняті російський прапор і прапор так званого «Народного Ополчення Донбасу». Була захоплено невелика кількість зброї – 20 автоматів і 40 пістолетів, які негайно роздали місцевим проросійським активістам (серед них виявилося і багато силовиків) з метою організації загону ополчення для контролю над містом і розширення зони впливу (передусім, за рахунок сусідніх Краматорська і Красного Лиману).

Незабаром став відомий і керівник російської диверсійної групи – їм виявися росіянин Ігор Гіркін, який на Донбасі вважав за краще використовувати прізвище Стрєлков. Випускник Московського історико-архівного інституту, відомий військовий реконструктор білого руху і автор дитячих казок (!) мав багату біографію. Відслужив строкову службу, воював добровольцем в Боснії на початку 1990-х, потім пішов служити в російську армію під час першої чеченської війни.

На якомусь етапі його помітили в ФСБ. І вже під час другої чеченської війни Гіркін воював в спецназі цієї організації, причому, судячи з усього, зарекомендував себе дуже непогано. Після війни майбутній Стрєлков ще деякий час попрацював в ФСБ, але у 2011 році був відправлений у запас.

Разом з ним у Слов`янськ прийшли росіяни – добровольці, які разом зі Гіркіним брали участь в кримській самообороні – як місцеві, так і приїжджі з Росії. Група чітко поділялася на три частини – «кримська самооборона», козаки і російські добровольці з бойовим досвідом (зовні вони відрізнялися як формою, так і виправкою).

Прийнято вважати, що це була група відчайдушних добровольців, «яка прибула на свій страх і ризик допомогти народу Донбасу», яку підтримував приватним порядком «православний олігарх» Малофєєв. Однак говорити про те, що півсотні озброєних людей могли вільно пересуватися по території Росії, а тим більше перейти державний кордон без відома влади, неможливо.

Прямо свідчить про наявність чіткої координації з політичним керівництвом Росії і той факт, що група бойовиків прибула на двох армійських вантажівках КамАЗ (причому машини такої модифікації не перебувають на озброєнні української армії) і мала досить строкатий набір легкого стрілецького озброєння, в тому числі і протитанкові гранатомети, які явно не купиш у зброярському магазині.

Чому метою для рейду було обрано саме Слов'янськ? Сам Стрєлков в кінці 2014 року на це питання відповідав так: «Почему Славянск? Когда мы перешли границу, у нас не было четкого определенного плана, куда нам идти. Я понимал, что с такой небольшой группой идти на Луганск или Донецк не имеет смысла. Это города-миллионники, в которых 50 человек утонут просто, растворятся без видимого эффекта. Сразу мной была поставлена задача для себя: найти какой-то средней величины населенный пункт. Соответственно, был задан вопрос: где тот населенный пункт, в котором мы получим массовую поддержку? И назвали Славянск». Природно, що однозначно вірити цьому інтерв'ю не можна – для захоплення саме Слов'янська були десятки набагато більш серйозних причин. Чого вартий, наприклад, той факт, що місто займає стратегічно важливе місце на трасі Харків – Ростов, що відкривало можливості для подальшого просування в напрямку "першої столиці України".

Однак, судячи зі всього, на вибір точки «докладання зусиль» вплинула і велика підготовча робота – чого варта, наприклад, діяльність священиків Святогірської лаври Московського патріархату, де, за деякими даними, відсиджувалася частина групи Стрєлкова і були організовані склади зброї і боєприпасів.

Тільки розуміючи масштаби проведеної роботи, можна легко пояснити заяву мера Слов'янська Нелі Штепи, яка відразу ж після захоплення міського відділу міліції оголосила, що бойовики, які захопили будівлю бойовиків – це «представники «Донецької республіки». Причому для більшої значущості вона похвалилася, що нібито багатьох знає особисто і що в місті буде проводитися референдум за незалежність.

Причому ці заяви вона зробила на камери численних російських телеканалів, які «раптом» виявилися в невеликому Слов'янську в товарній кількості. Це, до речі, як з'ясувалося згодом, було її найбільшою помилкою: немає нічого дивного, що фактично тільки вона одна з численних представників державної влади – колаборантів опинилася на лаві підсудних.

Після 12 квітня почалися захоплення адміністративних будівель в Краснодоні, Красному Лучі, Торезі, Макіївці, Горлівці та масі більш дрібних містечок і селищ Донбасу. Активісти «руської вєсни» особливо «напирали» на районні центри, в райвідділи міліції яких раніше звезли зброю з навколишніх сіл. Практично скрізь міліція без опору здавала збройові кімнати нападникам.

Протягом двох днів «зелені чоловічки» фактично ліквідували видимість української влади (видимість – тому що деякий час тривали виплати з бюджету, функціонували державні установи) в містах на півночі Донецької області – Слов'янську, Краматорську, Дружківці, Костянтинівці, Красному Лимані.

У відповідь вже 13 квітня Рада національної безпеки і оборони України ухвалила рішення про початок антитерористичної операції (АТО) із залученням частин Збройних Сил України. Однак готовність частин на той момент викликала чимало запитань, і тому спочатку під Слов'янськ був направлений зведений загін СБУ. Відбувся бій, в результаті чого загинув капітан Геннадій Біліченко – перша жертва війни на Донбасі. Після цього фактично почалися активні бойові дії.

15 квітня сили АТО здійснили перший штурм Слов'янська. Бойовики зможуть протриматися в Слов'янську до 5 липня. Після цього вони відступлять в Донецьк, залишивши всю північну частину Донецької області. Але на той час полум'я війни вже буде палахкотіти в Донбасі щосили…