Що відбувалося за лаштунками фільму “Заборонений”: інтерв’ю з режисером першого трилеру про Стуса

Уже до виходу на широкі екрани стрічка опинилася в епіцентрі дискусій. У ній повинна була фігурувати сцена суду, на якому поета "захищав" тодішній адвокат, а нині політик та олігарх Віктор Медведчук. Через відмову останнього надавати юридичний дозвіл на відтворення тих подій, спочатку стало відомо, що у фільмі її не буде. Але, як повідомив журналісту "Рубрики" режисер, сцену суду залишили і вона займає ледь не десяту частину всієї стрічки. 

Проект фільму став одним із переможців Десятого конкурсного відбору Держкіно. Сума його державної фінансової підтримки становить 19,5 млн грн. при загальній вартості виробництва 38,1 млн грн.

Про історію створення стрічки, як вдалося обійти заборону Медведчука на відтворення судилища, ключові меседжі та зв'язок із нинішньою ситуацією ми запитали в режисера Роман Бровка.

– Чому стрічку назвали "Заборонений"?

– Назва картини змінювалася кілька разів. Спочатку це був «Птах душі» — як остання поетична збірка Василя Стуса. Однак, такий заголовок більше нагадував фестивальне кіно і не знайшов би відгук у глядачів, оскільки мало хто настільки детально ознайомлений із його творчістю. Далі була версія "Стус", але і від неї відмовилися, адже стрічка не лише про самого поета. Ми хотіли зобразити цілу епоху та дисидентський рух як форму спротиву їй.

Фінальна назва така, оскільки Стус, як поет і діяч, був заборонений за свого життя. Взагалі, життя під забороною і цензурою стали для нього своєрідною ціною, яку він мав заплатити за  свою відвертість і правду.

І за ґратами Пермської колонії він залишався гострим та небезпечним для радянської влади. Настільки, що навіть на зоні, керівництво КДБ намагалося переконати поета "визнати свою провину" за боротьбу із системою та співпрацювати із нею.

Хоча минуло багато років, персона Стуса усе ще вибухова. Для патріотів, він ікона українського супротиву. Для симпатиків радянської доби – націоналіст, який зруйнував їх Союз, у якому була дешева ковбаса. Наприклад, як нам розповів директор музею Василя Стуса в його рідному селі Рахнівка на Вінничині, навіть в 90-ті роки, після здобуття незалежності вони зіткнулися з багатьма труднощами, коли клопотали, щоб місцева школа отримала ім'я поета.

– Як з'явилася ідея знімати фільм саме про Василя Семеновича?

– Екранізація життя Стуса – це те, що ми мали зробити ще давно, але зробили лише зараз. За 28 років незалежності я неодноразово чув від людей про важливість створення такого фільму, ми його зробили у відповідності до очікувань українських патріотів. Я працював оператором на обох майданах. Під час Помаранчевої революції до мене просто підходили люди та запитували, чому про таку видатну людину досі немає стрічки. А хтось навіть зачитав власного вірша про долю Стуса. У 2014 році його портрети на Майдані я бачив не один раз поряд із зображеннями Шевченка, Франка та Лесі Українки. Вже тоді стало зрозуміло, що особа Стуса дуже цікавить людей.

Навіть, коли на Поштовій площі з'явилася сумнівна забудова, на паркані, яким її обнесли, намалювали Стуса. Як бачимо, він став певним уособленням народного супротиву, і не просто владі чи репресіям, а символом опору неправді та кривді загалом. Стус там, де треба відстояти право народу.

Ще однією причиною стало те, що пересічні громадяни насправді не так багато вже про нього знають. Хоча для представників мистецтва та культури це може видатися дивним, соціологічні опитування показали інше.

Із власного досвіду скажу, що і в школі, і в університеті, постать Стуса та його творчість залишаються непоміченими. Тим паче, його вірші складні, у них багато нестандартних словоутворень. Щоб їх зрозуміти, треба дослідити контекст, під впливом яких подій вони виникли. До речі, саме цей акт творення, народження поезії ми і намагалися показати в кіно.

На допрем'єрні покази, які ми нещодавно провели в містах Західної України, прийшли дисиденти-шістедисятники, деякі знали Стуса особисто.  І хоча ці люди теж зазнали знущань від тоталітарної системи, кожний визнав, що саме Василь Семенович – найяскравіший представник цього руху. Багато хто із дисидентів пережили цей режим і встигли порадіти за Україну, зробити щось для її поступу. А Стус беззаперечно віддав своє життя у той час, коли ситуація здавалася безнадійною.

– Як родина поставилася до зйомок фільму? Наскільки допомагали в процесі відтворення персонажів?

– Перш за все, я прошу довіряти цій картині. Наші автори рік збирали інформацію та факти стосовно життя Стуса. Ми консультувалися з аспірантом із Кембриджу — Богданом Токарським, який пише про творчість поета дисертацію. У роботі над сценарієм допомагали люди, які пережили ті часи: письменниця Маргарита Довгань багато розповіла про взаємини Василя Семеновича з дружиною Валентиною та сином. Ми встигли записати декілька розлогих інтерв'ю з нині покійними Іваном Драчем та Левком Лук'яненком. Ділилися спогадами також лікар і дисидент Семен Глузман, а також голова Інституту Літератури — Микола Жулинський. Багато разів сценарій переписувався під впливом фактів, які вони описували під час інтерв'ю.

Про донецький та київський період життя і творчості Стуса відомо, інформацію можна прочитати навіть у Вікіпедії. А от про те, що відбувалося з ним у Пермському таборі, достовірно знають лише дві людини – це Василь Овсієнко, який сидів із ним, і є таким собі хранителем інформації його останніх днів, та покійний Левко Лук'яненко. Він нам розповів про такий ключовий момент, що напередодні загибелі Стуса за надуманими обвинуваченнями, його запроторили до карцеру та періодично водили на допити до представників київського КДБ. Він також розповів, що у той час, емігранти та правозахисники із-за кордону, планували висунути Стуса на здобуття Нобелівської премії.

Дисиденти, які переглянули фільм, нам подякували. На їх погляд, стрічка вийшла достовірна та етична. Сестра поета Марія Стус сказала, що її брат виглядає на екрані такім, яким він був насправді і, що в неї склалося враження, ніби ми знали Стуса за життя. Ми такі відгуки сприймаємо, як найвищу нагороду.

"Заборонений" — це кіно взагалі про свободу слова, демократію, боротьбу за власну волю і гідність, відданість собі і своїм переконнаням

Роман Бровко

– Що змушували робити актора, щоб він вжився в роль?

– Дмитро Ярошенко, який виконує головну роль у фільмі, дуже змінився за ці два роки зйомок. Якщо спершу він був більше інтровертом, тепер я бачу, що він стає більш відкритим. Він змінив своє враження про Стуса так само, як образ Стуса змінив його. Дуже хотілося показати Стуса більш широко, показати його, як людину, чоловіка, друга, побратима, а не лише героя. Українському кіно часто закидають, що у нас актори грають історичну постать занадто пафосно і монументально, наче "з мідного коня зіскочили". Ми ж хотіли отримати глибокий, чуттєвий та емоційний образ. Нам треба було показати не тільки монументального Стуса, який іде на таран проти авторитарної системи. Для цього Дмитро перечитав усі вірші поета, співставляв їх по датам із подіями його життя та політичною обстановкою і прагнув зрозуміти, за яких саме обставин з'являлися ті, чи інші рядки.  Він також прослухав усі наявні аудіозаписи голосу поета. Навіть на знімальному майданчику Дмитро весь час ходив зі збіркою віршів Стуса. Весь час перечитував їх, аби бути у відповідному настрої.

Взагалі працювали так: Я, як режисер створював екранний образ, аби він відповідав тенденціям сучасного  кіно, враховував західний досвід і смаки сучасної аудиторії. Актор занурювався у вірші, аби пережити глибокі переживання поета і відчути його відношення до оточуючого світу.  В той час, як автори сценарію постійно доносили нам нові і нові факти, аби кожну подію можна було відтворити найдостовірніше. 

– Ви зазначили, що це трилер, а не байопік. Як можна забезпечити напругу у стрічці, фінал якої відомий?

– В певних епізодах дійсно існують всі ознаки трилеру,  зберігається страх за життя головного героя, є несподівані сюжетні повороти. Взагалі ознакою триллеру є відтермінування драматичної колізії на певний час. Вона створює саспенс — сильне відчуття переживання. В фільмі є багато несподіваних моментів, коли глядачі сидять, затамувавши подих, і очікують розв'язку сцени, а потім всі видихають і осмислюють те, що побачили. А ще картина побудована на психологічних маніпуляціях. Ми зобразили, як Стуса до покірності «пряником» намагається закликати співробітниця КДБ. Вона розуміє, що він – людина правди та міцних переконань, із таким рівнем довіри, що від його позиції залежатиме позиція інших людей. Віра йому каже: "Якщо Ви повірите новій владі, то повірять і всі інші, станьте рятівником,  погоджуйтесь на співпрацю і ми звільнимо усіх політв'язнів". Віра всіляко намагається переконати його, що від вибору Стуса залежить доля всіх інших в'язнів. Фактично вона пропонує йому образ месії, який здатен вивести сотні людей на свободу. У той же час, начальник табору розуміє, що Віра за декілька днів зробить зі  Стусом те, на що він не спромігся за п'ять років. В такому разі радянська влада його просто позбудеться, як зайвого баласту. Тому начальник табору розпочинає свою небезпечну гру за спиною у Віри. Він ладен фізично знищити Стуса, аби тільки Віра не переконала поєта на співпрацю.

Узагалі, картина стала не просто предметом творчості, а й комунікації. Коли розгорівся скандал щодо сцени суду, нам на сторінку у Фейсбук почало писати з цього приводу багато людей. Ми таким чином проаналізували потенційну аудиторію та зрозуміли: фільм збираються дивитися люди переважно зрілого та поважного віку.  Цей факт ми також узяли до уваги.  Саме завдяки активній народній підтримці, сцена суду зайняла ключове місце у фільмі. Незважаючи на всі гострі юридичні суперечності, ми зробили все те, чого вимагало суспільство, але зробили це в тих межах, які нам дозволяв закон. Сцена суду знята фактично в документальній манері, збудована у відповідності до протоколів суду, вона – без зміни контекстів, без перекручування фактів, та без художнії інтерпритацій. Юрист консультував студію і пояснював нам наші можливості, шо саме ми маємо право робити. Відповідно все було здийснено в суворих межах закону. Для режисера важко знімати такі сцени, адже немає місця для творчості, в основу береться документалізм. Сцена Суду займає ледь не десяту частину від усього кіно. 

– У фільмі є думка, що все не намарно, що добро переможе?

– Це можна і побачити, і додумати самостійно. Ми намагалися дати відчути, що попри те, що хоч поета зіштовхнули на дно та позбавили засобів  на існування, він усе-одно має сили жити й боротися. Стус не стає депресивним і ображеним, у нього є своя філософія, внутрішня сила, уміння прощати та сприймати світ добрим. Із точки зору психології, він не перетворюється на драматично знищеного і зацькованного. В ньому багато сили і  власної  гідності.  Навіть за колючим дротом колонії суворого режиму, Стус зберігає власну гідність, він залишається більш вільним, аніж решта радянських громадян, які живуть в світі суворих обмежень. Він заборонений, але через це, стає ще актуальнішим для всіх вільнолюбців. Навіть у найскрутніші моменти, він відчуває себе сильним і самодостатнім. Це радше біблійна історія, коли Христос казав: "Отче,  пробач їм, бо не відають вони, що творять". 

– Як вплинула на картину нинішня ситуація із бранцями Кремля? Можна провести паралелі?

– Цю тему теж закладали автори, і присутні в залі глядачі дуже часто співставляли події на єкрані з сучасними. Однак ситуація така, що не всі герої сучасності сприймаються однозначно. Візьмемо, наприклад, Савченко, де історія дуже незрозуміла. Скільки людей, стільки і думок. Є такі люди, що намагаються дискредитувати навіть нинішніх бранців та закликають з осторогою ставитися до їх визнання. Мов хай пройде час, а вже потім робитимемо висновки. В кіно є взагалі дві точки зору і вони протилежні: одна позиція полягає в тому, що історичне кіно має перегукуватися із сучасністю, власне, мати історичний зв'язок і смислові паралелі з сьогоденням. Інша позиція полягає в тому, що треба мати деяку дистанцію до сьогоднішніх подій. Перша позиція може зробити кіно актуальним у сьогодення, друга позиція дозволяє зробити кіно, яке буде сприйматиметься більш осмислено і достовірно навіть через десятки років. 

Я вважаю, що в цьому фільмі вдалося реалізувати дуже важливі послання для людей. Це кіно не лише про борця за українську незалежність, тут все набагато ширше. "Заборонений" — це кіно взагалі про свободу слова, демократію, боротьбу за власну волю і гідність, відданість собі і своїм переконнаням.  Тут є певний месседж про подолання страху і байдужості. Образ головного героя-поєта, що бореться за правду, зрозумілий, де завгодно. Показати у тоталітарній країні – і це буде резонувати; у демократічній державі – теж не порожній звук, бо цей герой стане взірцем розуміння відповідних цінностей. Тобто ми намагалися створити зрозуміле для всіх кіно. Але однією з головних думок, яку прагнули донести: боротьба та загибель Василя Стуса запустили той механізм подій, який пришвидчив розпад Радянського Союзу.