fbpx
Сьогодні 23/09/2020 19:16
Небайдужа 17:00 21 Сер 2020

Міністерство спокою для ветеранів. Де шукати реабілітації після війни

Учасниця бойових дій Олена Кошелєва працює в Центрі реабілітації та реадаптації учасників/учасниць АТО та ООС “ЯРМІЗ” та розповідає, що таке допсихологічна допомога, кому вона потрібна, як їй самій вдалось реабілітуватись після повернення та хто їй в цьому допоміг

"Я є учасниця бойових дій безпосередньо з 2014 року. Я була в складі батальйону "Донбас": це були події у Іловайську, включаючи події "зеленого коридору". І це були для багатьох доволі травматичні події. Те, що ти переживаєш, вся ця травматика, вона не одразу помітна. Бувало так, що починає "крити" спогадами, бувають деякі складнощі… І в той момент у мене не було можливості звернутись до реабілітаційного центру, або психолога, або походити помалювати… Нема коли було. Знаєте, це той випадок, коли боїшся пропустити якийсь дуже важливий двіж і тобі не до цього, не до реабілітації. Хочеться просто робити те, що робила і бути на війні. Тому реабілітації у мене не було я вам більше скажу в мене й досі не визнано мою контузію травмою, немає довідки та жодних полісів. Мені сказали: "Дівчино, та звідки вона в тебе може бути?"… Дійсно, звідки ж на війні її можна взяти…", розводить руками та іронічно посміхається Олена Кошелєва. 

Коли дивишся на цю дівчину, неможливо уявити, які випробування їй довелось пережити, щоб так легко розповідати про війну, про фізично і морально травмованих людей на фронті та про спроби самогубства всі ці речі були в її житті, і що найголовніше, зі усім цим вона впоралась. А далі більше: не тільки навчилась справлятись із тяжкими станами, а й допомагає реабілітуватись після травмуючих подій іншим. Але цю історію потрібно розповідати із самого початку. Разом з Оленою ми ходимо поверхами Центру реабілітації та реадаптації учасників/учасниць АТО та ООС "ЯРМІЗ", де вона показує мені спортивну та танцювальну зали, кімнати, де відвідувачі займаються творчістю та свій кабінет "Міністерство Спокою" затишний, з м'якими кріслами та строкатими подушками. Паралельно вона розповідає мені про своє життя, коли вона повернулась з війни:

"Я пов'язую все, що зі мною відбувалось тоді, і все, що зі мною відбувається зараз, зі своєю участю у бойових діях. В мене були довгі ротації, їх було багато, і звільнилась я наприкінці 2017 року. Після цього поїхала до Києва. В мене є подруга, чоловік якої був у батальйоні Донбас. Він загинув, але з його дружиною ми продовжили спілкуватись. На той момент вона мені запропонувала жити в її будинку. Так, мене не зустрічали рідні, навіть після Іловайську у 2014 році. Мене зустріли друзі, але у них було багато своїх справ. Такої опіки, як це було у інших хлопців та дівчат, які повернулись до своїх сімей, у мене не було. 

До АТО в мене була своя невеличка копірайтингова агенція. Коли я повернулась з армії наприкінці 2017 року, то спробувала повернутись повноцінно і до копирайтинг. Та врешті решт зрозуміла, що задовбалась бути копірайтером. Я просто сіла і почала писати книжку. Взагалі-то писати її я почала писати у 2015 році, але потім перечитала і зрозуміла, що людині буде важко все це читати. Навіть мені було важко. Тому наразі я написала "Дорослі історії. Цікаво без порно". Це цікаво, смішно і навіть без якоїсь еротики, таке, знаєте, поржать. 

Ми жили з подругою, я її підтримувала, а вона підтримувала мене. Ми малювали, робили шалені костюми, ходили на Хеллоуїн. Я їй ліпила роги Маліфісенти, а я була нареченою-зомбі,в якої відвалювались шматки шкіри… Ми з нею кудись літали, десь відпочивали, щось бачили, займались спортом, фотографіями. Постійно щось робили, дуже довго й багато розмовляли на кухні…  Ми постійно одна одну підтримували і у нас склалась така терапія. Так ми з нею вдвох і викарабкались. Зараз цей терапевтичний ефект виконує центр".

Олена Кошелєва ЯРМІЗ

Як ви зрозуміли, що потрібно йти до реабілітаційного центру?

"Одного разу мене покликали на заняття, група називалась "Щастя" це щось по типу йоги, дихальні вправи, дуже корисні. Чесно кажучи, у мене був дуже важкий стан: багато чого сталось в тому році і деякі проблеми були з чоловіком – ми одружились, але живемо у різних країнах, і все ніяк не можемо з'їхатись, моя мама в Криму померла, а я навіть не змогла приїхати на похорони… Було, м'яко кажучи, не дуже. Наталя Прилуцька додала мене в групу "Щастя", вона колись розповідала, що з людьми там творять дива. І я вирішила походити, і мені там стало краще. Це мене заспокоїло. Там я і познайомилась з Євгенією, засновницею цього центру. І якось я почала сюди приходити, проходити психологічні тренінги. Євгенія дуже тактично до всього ставиться і знаєте, було таке відчуття, ніби ти приходиш додому. Я малювала, щось ліпила…

Іншими словами, тут я знайшла свій дім, бо мені дуже не вистачало сімейного затишку, бо одну родину я вже втратила, з іншою родиною я поки що не можу з'їхатись… А я дуже соціальна, мене постійно оточують люди, друзі, я десь знаходжусь, з кимось спілкуюсь. А тут я як вдома, тут всі свої волонтери, дружини загиблих героїв, ветерани. Для мене це дуже безпечний простір".

Що таке Міністерство спокою?

"Я пам'ятаю такі моменти, коли хотілось комусь подзвонити, було дуже погано. Але друзі вже десять разів це чули, і стільки разів повторювати одне і те саме якось не дуже… Вони в мене чемні, і звичайно, все вислухають, але врешті решт, скільки ж можна? 

Я продовжувала ходити до Центру, і коли мені стало трохи легше, я запропонувала Євгенії створити Міністерство спокою. Це послуга, створена для того, щоб кожна людина мала можливість бути вислуханою, виговоритись, тому що час від часу, поговорити це єдине, що потрібно людині. Це дійсно так працює. Багато людей приходять розмовляти. Євгенія підтримала мою ідею і так з'явилось Міністерство спокою таким, якисм ви його бачите. І воно користується попитом. Прийти сюди легко, а от вийти вже дуже складно, бо не хочеться, настільки комфортне це середовище. 

Були різні випадки, у тому числі, коли людина була за крок до самогубства, але вдалося залишити її в цьому світі. Хтось після цього йшов до психолога, а хтось просто йшов на наші активності та заняття це і арт-реабілітація, і психологічні індивідуальні консультації, і онлайн проекти  для тих, хто не може приїхати або проживає десь в селі, ми теж консультуємо, бо намагаємось бути доступними для всіх взагалі, а не тільки для жителів столиці. 

Міністерство спокою це простір між психологом та ветераном. Бо не кожен з нас готовий звернутись до психолога, у багатьох критичне ставлення, але все ж таки є психологічні проблеми, а час від часу навіть кризові стани. Ці проблеми потрібно вирішувати, але ми ж не можемо  взяти і запхати людину до психолога, або примусити її якось відвідувати сеанси, або ще щось. Тому ми знайшли такий варіант, як спілкування через рівного, через людину, яка так само, як ветеран, і її родина, була дуже дотична до війни.  

Ми не говоримо: "Тобі треба, йди", ми не пояснюємо, чому треба, а лише підштовхуємо до цієї думки, підводимо до того, що цю проблему можна вирішити з психологом. "А давай сходимо? А давай подивишся? Не подобається ніхто ж тебе не змусить". У нас є кілька  варіантів психологів, які працюють з ветеранами. Спробуй піти до того, або до того… Ти полюбому знайдеш свого. Не сподобається, не захочеш ніхто тебе не змушує. Якщо людина одразу відмовляється, знову ж таки, ми ні на кого не тиснемо. 

Є й інші заняття, і будь-хто з нашої цільової аудиторії може абсолютно безкоштовно приходити, вчити англійську, малювати. Це дуже класно впливає, я відчула це на собі: спочатку ти не хочеш малювати, потім ставиш першу точечку, першу рисочку і все тебе не відірвати, ти ніби розмовляєш з папером і в результаті ти маєш цілу розповідь про те, що ти відчуваєш, що з тобою коїться. Всі-всі-всі емоції залишаються на папері. Це дуже круто працює. Один з моїх побратимів вже домалювався до виставки, вона відбудеться після карантину".

Олена Кошелєва ЯРМІЗ

Допсихологічна підтримка на реабілітації що це таке?

"Кожен у нашому в центрі знаходиться на передовій  потреб. Перший, хто чує про потреби це наші адміністратори. Вони вітають, надають консультації та спілкуються. Саме вони краще за всіх розуміють, чого б хотів відвічувач. Я, в свою чергу, розумію, як відчуває наш відвідувач, який у нього душевний стан. Тому наша задача запропонувати людині те, що її зацікавить та запросити туди, де вона буде почувати себе спокійною і щасливою. Я можу вислухати людину, не питати зайвого. Я знайду щось, що зачепить і дуже постараюсь повернути людину. Мені можна дзвонити у будь-який момент, і я завжди відповім.  

Те, що я тут роблю це певний досвід, і певні знання. Я себе в цьому знайшла. Так сталося, що на фронті я була парамедиком. Моя задача долікарська допомога і допомога під вогнем. І тут в мене так само допсихологічна допомога. В мене є великий досвід спілкування у кризових ситуаціях з людьми у певних станах. Коли нас розбили в Червоносєльському, я для себе виявила перше правило: не вмикати "режим плакальщіца". Я вирішила для себе, що не буду так робити. Коли я перев'язувала поранених, я завжди спілкувалась з ними, щоб розуміти, що людина у свідомості, дихає, що вона жива. Таким чином я можу контролювати її життєздатність. 

Іноді людина дзвонить, вже "стоячи на підвіконні", і тоді не можна не вірити в те, що вона не стрибне вона може стрибнути на зло. У мене також були спроби самогубства на фоні мого ПТСРу, коли були критичні моменти в особистому житті. Мені більше не соромно про це казати, бо це може зберегти комусь життя. Але мені допомогла моя прокрастинація та цікавість. Цікаво ж, що буде завтра, авжеж?

Зараз для мене кожна людина це проект. І я отримую задоволення від того, що роблю тут. Коли ти робиш те, що вмієш, що любиш, і коли це йде на користь іншим, ти не можеш сказати, що працюєш. Я просто із задоволенням знаходжусь тут".

Як зараз працює ЯРМІЗ?

"ЯРМІЗ починався дещо несподівано; стрімко виріс з малювати-потанцювати у цілий центр, щось велике й потужне. Зараз працюємо над тим, щоб ставати цікавими, щоб ділитись тим, що маємо з усіма людьми. І якби цього центру не було, його мали б вигадати. Для мене у 2017 році реабілітаційну функцію виконала моя подруга, а зараз цю роль виконує Центр, бо не буває такого, щоб тебе один раз попустило, і ти такий: "В неме більше немає ані ПТСР, ані жодних психологічних проблем, я нормально сплю, люблю людей і так далі", все одно час від часу стає погано, опускаються руки. Особливо у жінок, коли емоційні стани переростають у величезні проблеми зі здоров'ям, які, знову ж таки, впливають на емоційний стан. 

Ми впевнені, що реабілітація може відбуватись комплексно всією родиною, тому ми запрошуємо на наші заняття та заходи подружжя та дітей ветеранів. Таким чином намагаємось дійти до питання реабілітації. Якщо суспільство, яке оточує ветерана не буде готове прийняти його таким, не буде адаптуватись до нього, то ефекту не буде. Можливі повторні травмування або непорозуміння. Все це відбувається безкоштовно, завдяки нашим друзям, ветеранам.

Зараз центр функціонує, але дуже обмежено, не відхиляючись від рекомендацій МОЗ щодо протидії COVID-19. Ми не хочемо ризикувати здоров'ям ані відвідувачів, ані власним. І тут не йде мова про порушення, тут йде мова про ризики. Ми є ко-відповідальні, тому у нас є обмеження за кількістю осіб на заходах, які ми тут проводимо не більше 9 осіб, плюс тренер. Ми кварцюємо приміщення, незалежно від того, чи використовувались вони в цей день. У нас постійно відбуваються вологі прибирання. Всюди є санітайзери, всюди можна помити руки. Ми постійно відкриваємо вікна, щоб повітря ціркулювало. Кожну людину, яка до нас приходить, ми записуємо.

Наразі ми готуємось до презентації книги нашого психолога, а також готуємось до цікавих еко квестів та до Дня народження центру".

Олена Кошелєва ЯРМІЗ

Як людині зрозуміти, що потрібна реабілітація?

"Розумієте, в чому справа… Тут ми нікого не запрошуємо РЕАБІЛІТУВАТИСЬ. Ми запрошуємо на подію, а там вже людина сама бачить результат, коли вона приходить і щось робить. І тоді вона сама приймає рішення, чи потрібно їй реабілітуватись, починає бачити це сама. Ніхто тут не каже  "А давай ми тебе пореабілітуємо".

А насправді, всі, кому потрібна реабілітація, це розуміють, але не всі хочуть. Для багатьох реабілітація асоціюється з чиїмось: "Ага, псих… Реабілітуватись прийшов? Ну давай ми тебе пореабілітуємо хворенького, відправимо до доктора, до психолога… Було б класно, якщо б на тебе подивився психіатр або невропатолог". Коли люди з таким стикаються, вони зневірюються, реакція тільки одна: "Я не хворий, не божевільний". Це стереотипне і нав'язане бачення про цих спеціалістів. Люди бояться, що їх хтось засудить або сприйматиме як слабака. У нас немає культури відвідування психологів. 

Ми пропонуємо різні напрямки: позайматись спортом, помалювати, походити на танці або на йогу, повчити англійську, пограти в квести, прийти на кіноперегляд або концерт, психологічний тренінг або бізнес-тренінг немає жодних перепон. А далі ми вже розуміємо, що потрібно людині. Хтось залишиться, а хтось піде далі. Комусь подобається у нас в центрі, а комусь в інших центрах. До речі, з іншими центрами ми не конкуруємо, тому що ми робимо одну й ту саму справу і було б дивно змагатись в тому, хто робить її краще".

Які поради ви дасте тим, хто не має змоги потрапити до реабілітаційних центрів?

"Якщо немає доступу до центрів, у нас, та інших центрах, є можливість онлайн консультування. Так, це не face-to-face, у цьому є недоліки, але це краще, ніж взагалі нічого не робити.

До речі, є дуже класна книжка Андрія Фоменка "Ресурси впевненості: історії на межі війни". У нас її можна безкоштовно замовити, а взагалі ми плануємо її розповсюдити по всій Україні між учасниками бойових дій, серед громадських організацій, ветеранських центрів, військових частин, у коворкінгах і так далі. Так от, там описані практики, які можуть допомогти подолати самому собі невпевненість, страхи, агресію, якісь інші стани.

Важливо не боятись відвідувати психологів та не намагатись самому собі бути психологом. Варто пам'ятати, що вони не лікують, а допомагають визначитись, знайти вихід, сприяють полегшенню. Не треба боятися. Якщо психолог каже сходити до іншого психолога, або невропатолога, або психіатра — це не тому, що ви поганий і він хоче вас позбутись, а скоріш за все, тому що, можливо, вам потрібен трохи інший спеціаліст.

Ще малювати. Знаходити свої ресурси, вони є в кожного, будь в чому. Хтось в'яже – це дрібна моторика, дуже допомагає. Хтось грає на музичних інструментах, хтось співає, хтось ходить у спортивний зал, хтось допомагає іншим… У будь-якому разі знайдеться справа, яка допомагає здобути ресурс. 

Я би хотіла застерегти від вживання будь-якого алкоголю та психотропних речовин, тому що вони не полегшують, а погіршують стани. У той момент, коли вживаєш, стає трохи легше, але наступного дня усвідомлення чогось стає тільки гірше. Це не працює в будь-якому разі".

2327

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Sorry that something went wrong, repeat again!
Завантажити ще
Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: