Яна Корецька: “Відчуваю свою місію в тому, щоб розповідати ірландцям про українську культуру”

Малою Яна часто перемальовувала корабель з картини, яку написав її дідусь-моряк. Та чим старшою ставала дівчина, тим більше їй кортіло стати професійною художницею. Зрештою, так і вийшло. Тепер Яна за кордоном створює картини з українськими мотивами, завдяки яким збирає гроші на допомогу українцям та постійно говорить європейцям про війну.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, за плечима Яни Корецької вже було вчителювання у Китаї та навіть робота танцівницею в цирку там же. Однак ще у доковідні часи дівчина повернулася в Україну й почала викладати дітям живопис у Кременчуці. 

Після 24-го лютого друзі дитинства Яниної мами покликали родину Корецьких виїхати до Ірландії, однак погодилась тільки Яна. 

"Було багато розмов про ядерну зброю. Я розуміла, що ніяких гарантій безпеки немає. Тому вирішила їхати. Війна наклала свій відбиток. Це величезний стрес і біль", — розповідає Яна. 

Через війну художниці довелося попрощатися зі звичним життям — з рідними, друзями, роботою. І поїхати туди, де про Україну та її культуру знають критично мало. Під впливом ворожої пропаганди до повномасштабної війни багато європейців сприймали Україну як частину росії. Те ж стосується й культури — ті українські твори мистецтва й традиції, що ставали відомими за кордоном, часто вважали російськими. 

Яна ділиться — одразу розуміла, що за кордоном розповідатиме людям про українську культуру та спадщину нашої нації й робитиме Україну в очах ірландців чимось більшим, ніж країною, про яку говорять у новинах.

"Я відчуваю свою місію зокрема в тому, що розповідаю іноземцям про українську культуру. Серед біженців є різні люди, в тому числі й такі, що поводяться не надто культурно або ж просто не мають змоги розповідати про Україну різносторонньо. Тому важливо доносити до іноземців, що українці багато працюють і багато роблять. Зокрема і в культурі", — ділиться дівчина. 

Отож, війна кинула Яні несподіваний виклик — розповідати про свою країну у чужій. 

Однак дівчина переконана: "Війну треба сприйняти як частину свого шляху",  і, попри труднощі, знайшла спосіб бути корисною на своєму місці та розповідати світу про війну крізь мистецтво. 

Спочатку Яна жила у маминих друзів, а потім переїхала до "хост-фемілі". В Ірландії працює програма, за якою місцеві жителі надають житло українцям, а згодом держава виплачує їм за це компенсації. 

"З мене більше користі тут, а також з того що я роблю у своїй ніші. Я розуміла, що в Кременчуці не зможу заробити кошти, щоб допомагати й донатити", — ділиться дівчина. 

Якось у Дубліні Яну запросили на артсесію місцевих художників на набережній. На одному з парканів, відведених під графіті, дівчина вирішила намалювати пташку.

Графіті у стилі Петриківського розпису викликало такий ажіотаж, що згодом Яна зібрала охочих на ряд благодійних воркшопів зі створення такого ж малюнку. Зібрані кошти художниця розділила між українськими фондами.

"Люди були в захваті від Петриківського розпису, — згадує Яна. — Це не щось абстрактне і дивне, що не всі можуть зрозуміти, а конкретне і красиве, що кожен може спробувати. На одному з воркшопів американка, яка вийшла за ірландця й живе на дві країни, розповіла, що у США є традиція перед Різдвом розмальовувати двері. Вона замовила у мене панелі для дверей з синьо-жовтими пташками. Ці двері на їхньому місцевому конкурсі стали переможцями".

Під час майстер-класів Яна розповідає про українську культуру, рушники, вишиванки, українське мистецтво. На одному з таких воркшопів Яна познайомилася з ірландцями Елісон і Джеррі Браун. Вони кажуть, що мистецтво Яни робить їх ближчими до українців:

"Ми відкрили для себе чудову людину, закохану в традиції, яка має сильні сімейні цінності та дуже цінує свою спадщину. Ми вважаємо, що Яна має багато схожих цінностей і традицій з ірландським народом, і тому дуже добре вписується тут, в Ірландії".

Яні пощастило потрапити до творчої родини, що дала їй дім у Дубліні. Сім'я цікавиться філософією, психологією, ірландською міфологією. Елен О'Маллі-Данлоп очолює комісію з захисту прав жінок. Жінка каже — те, як Яна розповідає про свою культуру, проявляється не тільки в її публічній діяльності, а й у побуті:

"Яна жила з нами з квітня 2022 року. Нам дуже сумно, що через дуже жорстоку несправедливу війну Яні довелося покинути Україну, країну, яку вона любить, де досі живе вся її родина. Та завдяки їй ми пізнали й частинку українських звичаїв. Було дуже цікаво спостерігати, як Яна готує традиційні страви для родини та друзів, коли вони приїжджають до неї в гості. У нас спільний культурний досвід любові до музики та розваг, ми й досі збираємося разом на святкування, часом Яна співає і нам лише в радість її слухати".

Яна пригадує, як на Різдво готувала для родини, у якої жила, 12 страв, а на Великдень частувала пасками.

"Ірландці у захваті від наших страв", — каже дівчина. 

Вона додає, що комунікувати про українців зокрема через нашу кулінарну культуру завжди цікаво як для неї, так і для ірландців, які, як правило, знають про Україну небагато.

"За найменшої нагоди я розповідаю про українських бабусь, які вирощують органічні овочі й фрукти для дітей, подвиги ЗСУ, борщ, вареники, паспорт у смартфоні, домашнє вино, Карпати, писанки, мотанки, вишиванки… Загалом розказую про українську культуру, тут про неї майже не знають, як і я не знала майже нічого про Ірландію, поки не опинилась тут".

Та все ж основним покликанням для дівчини лишається малювання. В Ірландії вона сконтактувала з Royal Hibernian Academy, аби встановити зв'язок з місцевими митцями. Їй запропонували відвідувати майстер-класи й навчатися на курсах, щоб вдосконалювати свої навички. 

"Яна малює краще, ніж більшість ірландських студентів мистецтва. Я думаю, це пов'язано з тим, що в ірландських художніх коледжах наголос більше на концепції та теорії, ніж на техніці. Це стосується й інших українських художників, яких я зустрічав — вони набагато кращі в малюванні, ніж ірландці, які навчалися в художньому коледжі", — говорить викладач Яни Бейлз Сміт.

Сама ж Яна Корецька розповідає: "Де б я не опинялась, чим би я не займалась, я все одно кожен день роблю начерки. Це як у спортсменів — якщо вони припиняють тренуватися, то втрачають навички. Так само і в художників. Треба постійно тримати себе в художній формі".

Дублінське місцеве волонтерське об'єднання Tidy Тowns, що займається прибиранням вулиць та соціальною роботою, запросило Яну приєднатися до проєкту "Чисті міста". Художниці запропонували намалювати 45-метровий освітній мурал для дітей. Завданням було зобразити місцевих тварин та рослин з підписами, аби діти краще запам'ятовували їх.

Також у Дубліні проводять сесії для вуличних художників. Виділяється певна зона, де можна малювати. Яна намалювала там вже згадану пташку й український тризуб. Крім цього, дівчина брала участь у різдвяній виставці інтернаціональних художників, де змогла продати одну зі своїх картин за 750 євро, половину з яких задонатила українським волонтерам. 

"Зараз я працюю над картиною про те, як я відчуваю дух українців, про боротьбу за добро. Я працюю над нею в рамках курсу «Резолюція в живописі» Мені обіцяють, що ця картина потрапить на виставку Royal Hibernian Academy, однієї з найпрестижніших галерей Ірландії", — розповідає про свою роботу дівчина. 

Яна каже — в Ірландії вона має дуже багато підтримки, та на першому місці все ж підтримка, яку має отримувати від світу вся Україна.

"Ірландці — дуже привітне суспільство. Мене дивує і захоплює їхня підтримка. Коли я малювала мурал для дітей, люди, що проходили повз, завжди зупинялися, розпитували, що я там малюю, бажали успіхів. І це так було приємно. Проста підтримка і привітність настільки окриляють, що ти хочеш працювати ще більше, віддати роботі все найкраще, що є в тобі. Один мій знайомий сказав, що Ірландія — це велика мама. Я спочатку не розуміла про що це, а тепер відчула на собі", — ділиться Яна Корецька. 

Дівчина додає, що ірландці та українці схожі між собою, тож у цій країні їй затишніше, ніж вона очікувала.

"Ірландія затишна. Напевно, борючись з реально складними погодними умовами, ірландці навчились створювати теплу приємну атмосферу у своїх оселях і це якось передалось на стосунки між людьми. Я ніде і ніколи не почувалась так спокійно і затишно, як тут. У чомусь наші народи схожі — для нас важливо душевно й щиро говорити одне з одним".

Вона, як і всі українці, мріє про перемогу, про те, щоб Україна вийшла на кордони 1991 року. І щоб вороги нарешті зрозуміли, що на кожну силу знайдеться ще більша сила. Зокрема, й культурна. Поки Яна та тисячі інших талановитих українців заявляють про нашу країну на весь світ і несуть в маси українське, ми міцнішаємо як нація. Наші культурні коди стають чіткішими та вагомішими. А сама Україна перестає асоціюватися виключно з війною, натомість стає обличчям сили — духовної та культурної зокрема.