Не забути трагедії минулого: як у світі вшановують пам’ять про загиблих

У чому проблема?

Чорний граніт з білими викарбуваними іменами загиблих, долівка якого встелена квітами, подекуди штучними, — так зазвичай виглядає типовий пам'ятник загиблим. Такі є у Львові, у Харкові, у Дніпрі, і в Києві — чи не у кожному маленькому або великому місті та селі. Вони важливі для тих, хто їх встановив — близьких загиблих, які прагнуть закарбувати своє горе і пам'ять про найрідніших.

Однак, на жаль, такі пам'ятники залишаються на рівні індивідуальної скорботи, адже зазвичай нічого не кажуть незнайомим людям: не розповідають історії загиблих і, найголовніше, не поширюють пам'ять про них.

Звичка робити такі меморіали з'явилася у нас з радянських часів, де знеособлений перелік прізвищ на граніті був популярним способом увіковічити заслуги й героїзм союзу.

Громадські ж простори, створені для вшанування, мають зберігати й поширювати пам'ять. На думку історика й експерта з публічної історії Антона Лягуші, щоб досягти цієї мети, вони мають бути інклюзивними, персоніфікованими та інтерактивними, з якими можна взаємодіяти:

"Монумент, пов'язаний з трагедією, має бути зрозумілий і дитині, і бабусі, і освіченій, і неосвіченій людині. Якщо ми хочемо, щоб пам'ять жила і була живою, це мають бути не радянські алеї слави, де ми ніколи не ходили, бо не розуміли, що там робити".

З сучасною цифровізацією до таких практик можна долучати технології: qr-коди, аудіоформати, мультимедійні виставки тощо.

"Геноцидальна війна росії проти України — це війна, окрім виживання, також про свободу. Тому нова культура пам'яті — це історія про свободу, яка намагається себе шукати через відторгнення радянського.

Але з іншого боку ми бачимо ще дуже багато історій, коли з радянським борються засобами й методами радянського. І маємо розрив між родичами  загиблих: коли одні хочуть класичні радянські великі монументи, а інші навпаки кажуть, що від цього треба відходити", — роздумує історик Антон Лягуша.

Зрозуміло, що у пошуках рішень ми повертаємося до знайомого і зрозумілого, а ще — швидкого. Бо поки місцева влада роками затягує процес створення того ж самого Національного військового меморіального кладовища, родичі загиблих хочуть вшанувати своїх близьких уже зараз.

"Ми бачимо розриви між очікуваннями знизу, людей, які кожного дня ховають рідних, і повільністю зверху. Люди потребують якихось дій, пов'язаних з пам'яткуванням, особливо коли ми кажемо про поховання загиблих. Родини хочуть акту вшанування і поваги на національному рівні. Люди не можуть і не хочуть чекати, бо горе не чекає", — говорить експерт.

Яке рішення?

Щоб докорінно змінити ситуацію, нам потрібно, аби ініціатива йшла не від суспільства, а від органів влади — з чіткою політичною волею і бажанням зберегти нашу пам'ять й ідентичність. Адже від них теж залежить, якою буде українська культура пам'яті надалі та якою цю війну запам'ятає суспільство.

"Колективна пам'ять напряму пов'язана з формуванням колективної ідентичності. Спільні наративи про минуле, поразки чи перемоги, трагедії, міфи, факти, оповіді про ці події створюють спільні уявлення про те, хто ми є. Тобто наша спільна розповідь про спільне минуле, героїчне чи трагічне, фундаментально створює набір спільних цінностей, традицій і символів", — каже Антон Лягуша.

Колективні уявлення можуть конструюватися владою, медіа, транслюватися через кіно, музику, телебачення, соціальні мережі, пам'ятні дні, музеї, а також через певні ритуали. Усі ці практики стають частиною ідентифікації народу — те, як народ згадує про своє минуле, визначає його.

Способи вшанування загиблих і комеморативні практики (набір дій, які ми вживаємо, аби зберегти історичну пам'ять) як відрізняються у різних країнах, так і мають певні схожі ритуали, як-от запалювання свічки чи вшанування загиблих хвилиною мовчання. Які цікаві практики ще існують у світі — досліджуємо далі.

Як це працює?

У 1991 році Хорватія вирішила відокремитися від тодішньої Югославії в незалежну державу. Це рішення не підтримали серби, які прагнули втримати території й свій вплив. Так почалася низка війн у Югославії, під час якої загинули десятки тисяч хорватів. Лише у 1998 році Хорватія змогла відновити свою повну територіальну цілісність.

Події тих років залишили значний відбиток на хорватській спільноті, для якої вшанування загиблих стало важливою частиною культури пам'яті. Кожне місто має свої пам'ятні дати, під час яких люди запалюють свічки, відвідують музеї, організовують хвилини пам'яті й скорботні мітинги.

У 1993 році хорватські біженці, які переїхали у Загреб, створили монумент у памʼять про жертв Вуковара (місто в Хорватії, яке на момент 1993-го залишалося під окупацією Сербії) — Стіну болю. Вона складається з 13 600 цеглинок, на яких написані імена тих, хто пропав безвісти чи загинув. Після повернення Хорватією влади на Вуковаром традиція видозмінилася — відтоді щорічно хорвати стають у живий ланцюг.

Перший пам'ятник невідомому солдату з'явився після Першої світової війни. І його створення стало прецедентом для переосмислення потреби говорити про війну як про трагедію, а не героїзм. Якщо раніше це були багатометрові помпезні монументи з абстрактними й знеособленими сенсами, то могила невідомому солдату стала об'єктом вшанування внеску окремих учасників подій, солдатів, медиків, кухарів тощо.

У Вестмінстерському абатстві (Лондон, Об'єднане Королівство), зокрема, відбулася церемонія поховання невідомого солдата, де до цього ховали лише осіб королівської родини. Під час перевезення домовини король ішов позаду, позаду нього — старші офіцери та князі.

Подальші схожі меморіали несли елемент людяності, звертали увагу на кількість людських втрат, спонукали переглянути оцінку внеску вищого військового керівництва та акцентували на жертвах звичайних людей.

Культура вшанування невідомого солдата сприяла створенню нового підходу до військових поховань, а саме поховання усіх військовослужбовців, незалежно від звання та посади, з однаковими надгробними каменями.

Такий підхід надалі використали при розширенні Арлінгтонського кладовища, яке існувало ще з часів Громадянської у США. Тут поховані учасники війн, визначні політичні діячі, судді й астронавти. На цьому цвинтарі кожна могила має однаковий надгробок, і лише написи на них розповідають відвідувачам, чия це могила.

Однак, якщо пам'ятник невідомому солдату став проривом у світі, в СРСР він ніс спотворений зміст задля досягнення партійних цілей. Пам'ять за часів СРСР була не так елементом вшанування загиблих, як ще одним пропагандистським інструментом. Та й самі форми пам'яті були не про національне горе, а про "національний героїзм": масові демонстрації, алеї слави, метрові монументи радянських героїв тощо. 

І такі могили присвячувалися "радянському солдату", знеособленому, без роду і коріння, відданому вождю й ідеології.

Запалення свічки для вшанування мертвих — поширена традиція у багатьох культурах і релігіях. В Україні з цим символом невідривно пов'язана пам'ятна дата — День пам'яті жертв Голодомору. У 2003 році ритуал запалення свічки на підвіконні о 16:00 запропонував дослідник геноциду Джеймс Мейс. 

Історик Антон Лягуша вважає, ця комеморативна практика стала ідентифікатором українського суспільства:

"Коли ти питаєш іншого: «А чому ти не палиш свічку на підвіконні?», а тобі відповідають: «Чому я маю це робити, про що ти говориш?», то ти розумієш, що це людина не твоєї ідентичності або навіть не твоєї національності. Тут ми говоримо про політичну націю. Це означає, що колективні уявлення є дуже сильним ідентифікатором, який допомагає бачити своїх і чужих, розставляти території, формувати простір, у тому числі національний".

Такі ритуали є конструктором колективної пам'яті та взаємодії спільноти.

Щорічно Національний музей Голодомору-геноциду пропонує відвідувачам запалити свічки пам'яті на пагорбі біля музею, а опісля всім разом переглянути фільм про історію Голодомору.

У Китаї на одному з кладовищ встановлена стіна памʼяті мучеників (загиблих у конфліктах). На ній зібрані qr-коди, зісканувавши які можна дізнатися імʼя людини та її історію.

В Україні, в Національному музеї історії, розміщена виставка про захисників "Азовсталі", де про загиблих бійців розповідається через призму їхньої власної історії: ким вони були до вторгнення, що любили, де навчалися.

Тут зібрані особисті речі військових: улюблені дитячі іграшки, написані власноруч листи, берці тощо. Це нагадує, що кожен загиблий — це, у першу чергу, чийсь син, брат, товариш. Кожен загиблий — це, в першу чергу, людина зі своєю унікальною й важливою історією.