Нова виставка в Мистецькому Арсеналі – завжди серйозна подія у світі українського сучасного мистецтва, а відкриття групового проекту про Україну 90-х років, створеного завдяки колективній роботі кураторів і художників – явище особливого масштабу. Отже, поїхали.
1. Згадати все
Живучи в Україні, багато хто відчуває, що знаходиться не лише в одному з центрів геополітичного протистояння, але також у кореневищі суперечливих спогадів, очікувань та ідентичностей. У таких умовах визріває розуміння важливості знаходити в собі сили зупинитися, обернутися навкруги і задуматися над питаннями зі славетної картини Поля Ґоґена: Звідки ми прийшли? Хто ми? Куди ми рушаємо?
Відповісти на них, безперечно, не так просто. А от допомогти в цьому може візит до культурної інституції, де ви зустрінете роботи художників, де тонко і глибоко передані хвилювання нашого часу. А також роботу кураторів, мистецтвознавців, арт-менеджерів, архітекторів та інших учасників великої команди людей, яка вибудовує візуальну конструкцію, що веде до бажаних відповідей.
«Швидкорозчинний час» – одна з таких виставок. Саме вона перемогла у першому конкурсі виставкових проектів Мистецького Арсеналу. Недарма серед великої кількості заявок обрали для реалізації ідею виставки, що сприяє осмисленню нашого недавнього минулого – настільки недавнього, що пам'ять ще свіжа і калейдоскопічна. Але саме на цей період – у 90-ті роки ХХ століття – припав початок становлення української незалежності і наймолодших теперішніх дорослих (25-35 років). Це покоління представляють і кураторки виставки – харків'янки Вікторія Бавикіна і Ася Цісик. Задля втілення ідеї проекту вони зібрали велику команду людей, готових взяти на себе відповідальність за створення образу України останнього десятиліття минулого. Список дійових осіб вражає: 12 кураторів та понад 60 художників взяли безпосередню участь в роботі над проектом.
Ці люди – представники двох поколінь: діти 90-х і ті, хто в той час вже активно працював і творив нове, актуальне мистецтво. Таким чином, за задумом організаторів, на виставці ми можемо побачити «дві різні оптики» на цей період: бачення молодих, гарячих і спраглих змін, з одного боку, і тих, до дивився на той час знизу вгору і сприймав як необхідні умови для існування.
Глядач, якому сьогодні виповнилося 20 з копійками, вже зможе згадати себе в «лихі 90-ті», коли «ми виживали як могли»: відома фраза, що стала мемом, чудово характеризує суперечливе почуття, в якому змішані ностальгія і огида. Хтось відновить у пам'яті виклики раптових ринкових відносин і необхідність відповідати на них. Хтось пригадає сп'яніння довгоочікуваної свободою і тонкою межею зі свавіллям. А дехто до сих пір тримає в пам'яті смак першого в житті снікерса, від солодкості якого зводило зуби, і райдужну іграшку-пружину, що нещадно заплутувалася десь на третій хвилині гри. У кожного – власні спогади, приємні і страшні, піднесені і травматичні, і зібрати їх усіх до єдиного пазлу спроможна тільки історія. Саме тому проект «Швидкорозчинний час» не несе в собі завдання надати вичерпну хроніку подій тих років. Швидше, метою було передати спогади, емоції, враження, накопичені і перетворені в досвід. Цей досвід, індивідуальний і колективний, багатошаровий і глітчевий, виявилося важливим проаналізувати вже сьогодні – коли, здавалося б, ми стали зовсім дорослими, але все ще трохи діти.
2. Подорожувати Україною
Інша мета кураторів полягала у відображенні не лише дуалізму поглядів поколінь, але й географічного розмаїття, адже ні тоді, ні зараз Україна не несе в собі монотонну, цілісну ідентичність. Вона варіюється, іноді з у вигляді трагічної параболи, від регіону до регіону, від міста до міста, від квартири до квартири. На виставці представлено 8 обласних центрів і одну автономну республіку: Дніпро (в проекті він все ще Дніпропетровськ), Донецьк, Київ, Івано-Франківськ, Львів, Одеса, Харків, Херсон і Крим. Про кожен розповідають вихідці з відповідного регіону. Принципова позиція творців проекту: тільки місцевий може повідати правду про рідне місто – свою правду.
Як відомо, істина народжується в суперечці. Ось і виставка являє собою галасливий полілог голосів, що доносяться з 90-х, і поглядів, спрямованих туди. Зони різних міст не мають чітких меж: можна і не помітити, як ви покинули територію «Львова» і потрапили в «Крим». Зазвичай, подорожуючи Україною автомобілем, зрозуміти про в'їзд в новий регіон або місто можна завдяки стеллі з його назвою, гербом і гостинним написом «ласкаво просимо!». Ось і на виставці регіональні зони окреслюють лише «бетонні архіпелаги». Такий прийом архітектора Олександра Бурлаки надає підказки, але водночас змушує відвідувача покладатися більше на себе, дізнаватися регіон інтуїтивно – роботи «місцевих» художників мають допомогти зорієнтуватися на місцевості.
Дійсно, на виставці головним орієнтиром глядачеві буде його жива реакція на кожну роботу: так, щемливе почуття у автора статті викликала робота «Море як джерело прекрасного» Юрія Єпіфанова, створена в 2014 році. Кітчеве відео під знайому до болю мелодію «Самотній пастух» нагадало фільми про історичні пам'ятки Криму, привезені додому батьками після гарної відпустки. Викликала гірко-солодкий присмак, крізь призму поточних подій. Рожеві спогади туриста і реальні настрої на півострові контрастували настільки, що тепер «маємо те, що маємо».
Це щось дуже особисте, але, виявляється, особисте теж може бути колективним. Це як міряти одяг на речовому ринку – наче за ширмою, але у всіх на очах. Багатозначність і значливість поняття «ринок» охоплює своєю невидимою рукою всю експозицію «Швидкорозчинного часу». На початку виставки – пам'ятник жертвам диких і неотесаних ринкових відносин, доповнений харківським художником Гамлетом Зіньковським риторичним питанням «Скільки людей ховається в бетоні 90-х?». Далі – контейнер з легендарного «Барабашово» в тому ж Харкові: жінки за 40 дивляться на виставлені речі і згадують свій перший вихід у світ. А молодик років 18-ти залюбки придбав би наряд з вішалки, щоб одягнутися для найближчого рейву. Адже 90-ті знову в моді вже не перший сезон: і тодішній одяг, і спосіб проведення часу. Омаж тогочасному ринку «Петрівка» – центру скупчення всіх, хто жадав нових знань, західних віянь і піратських касет – фінальній, київської зоні проекту.
«Подорожуючи» українськими містами і творами художників з цих міст, можна дізнатися багато нового про себе і заново пізнати себе у своїй країні, немов у величезному дзеркалі.
3. Зіставити минуле, сьогодення і майбутнє
Директорка Мистецького Арсеналу Олеся Островська-Люта на відкритті проекту зазначила, що досі складно точно окреслити епоху 90-х – зовсім не обов'язково вона має вписуватися в чіткі межі десятиліття. Можливо, вона ще триває. У кожному з «міст» куратори і художники допитуються: що з показаного нами історія, а що – «плинна сучасність»? Як і раніше, в Дніпрі звучить гудок металургійного заводу. Як і раніше (і навіть ще дужче ніж колись), все довкола нестабільне, крихке, і в боротьбі (за комфорт, знання, свободу – потрібне підкреслити) кожен сам за себе.
Таку «індивідуалізацію» філософ Зиґмунт Бауман визначав як «перетворення людської "ідентичності" із "дано" на "знайти" і покладання на окремих людей відповідальності за виконання цього завдання і за наслідки (а також побічні ефекти) їх дій». Це визначення він надає в контексті цитати А. де Токвіля: індивідуум – заклятий ворог громадянина. Здавалося б, в Україні індивідуалізація розцвіла років 20 тому, але й досі актуальним є складне завдання: поєднати в собі індивідуума і громадянина. Для цього необхідно не тільки вчитися на помилках минулого, а й брати на себе відповідальність за майбутнє. І не розчинитися в «швидкорозчинному часі».
Виставка «Швидкорозчинний час» триватиме у Мистецькому Арсеналі до 12 серпня.
