Як проблема житла об’єднала вимушених переселенців у Вінниці

За чотири роки майже 12 тисяч переселенців обрали місцем свого постійного проживання Вінниччину, залишивши власні домівки. Обрання Вінниці та Вінницької області як нового дому переселенцями було пов'язано із рядом факторів. Перше – умови розвитку області та особливо обласного центру (який на 2014 рік було визнано одним з найбільш комфортних для проживання міст в Україні). А друге – власне, «донецькі» реалії, пов'язані із переїздом до Вінниці Донецького національного університету, який вже в екзилі отримав славетне ім'я Василя Стуса. Велика кількість переселенців на території міста Вінниці, а також довга тривалість їх перебування на цій землі, зумовили ряд проблем як для місцевої влади, так і для вимушених переселенців.

На відміну від компактних, відносно невеликих громад переселенців з Донбасу в інших містах, проблеми яких співпадали із натуральною необхідністю прискорювати розвиток інфраструктури міст (наприклад, у м. Жмеринка було створено «соціальний готель» для перебування тутешніх переселенців), такі великі громади переселенців як вінницька мали значно вагоміші потреби, які було б неможливо вирішити міській владі швидко та без проблем до бюджету. Проблеми проживання були повністю перекладені на особисті бюджети біженців із буремних регіонів, оскільки державна допомога вимушеним переселенцям (від 450 до бл. 800 грн., в залежності від статусу особи) не покривала навіть мінімальні затрати на орендування житла. Через це переселенці Вінниці з їхніми проблемами розглядалися не стільки як постраждалі особи, скільки як лише елемент статистики міського населення, без реальної реакції на їхні проблеми. Саме тому із гаслами «переселенці – живі люди, а не статистика» та «Житло переселенцям: коли будуть зрушення?» нещодавно, 3 травня, у Вінниці на Майдані внутрішньо переміщені особи вийшли на мітинг.

Організаторам стала ГО «Спільна справа». Це об'єднання на 2018 рік вже має певну історію. Його було створено у квітні три роки тому переселенцями з Донбасу на Вінниччині, які визначили своєю основною метою вирішення житлових питань ВПО із метою повної інтеграції у місцеву громаду. Очолив «Спільну справу» Юрій Зиков, який організував активне листування, петиції та подачу документів до органів влади різних рівнів задля вирішення проблеми із надання вимушеним переселенцям житла. На відміну від інших регіонів (конкретно, тих, що є географічно близькими до Донецької та Луганської областей) Вінницька область не мала особливих фондів щодо створення тимчасового модульного чи надання недорогого соціального житла власне переселенцям з окупованих територій, при тому, що кількісно громада переселенців виявилася однією з найбільших у країні. Через це протягом декількох років «Спільна справа» неодноразово зверталася до вінницької  місцевої влади із пропозиціями щодо вирішення житлових питань вимушених переселенців.

Серед пропозицій «Спільної справи»:

• виділення земельної ділянки під житлове будівництво,
• реконструкція та добудова приміщення під житло для ВПО,
• пільгове кредитування на житлове будівництво для переселенців,
• програма надання соціального житла вимушеним переселенцям,
• створення житлово-будівельного кооперативу.

В решті-решт, «Спільна справа» та відвідувачі її зібрань зупинилися на підтримці двох проектів: соціального житла та окремого житлового кооперативу. Для організації обох необхідний дозвіл місцевої влади задля виділення землі, але місцеві не дуже зацікавлені відповідати на проблеми переселенців, які, хоча і є платниками податків у Вінниці (за інформацією «Спільної Справи» фізичні особи-підприємці серед переселенців з Донбасу щороку сплачують до бюджету Вінниці понад 26 млн. грн. податків), але не мають права обирати народних представників на місцевих виборах.

20 квітня цього року були проведені збори «Спільної справи», де були присутні понад 450 представників переселенської громади Вінниччини, а також активісти громадських об'єднань переселенців з інших регіонів країни. Після того, як Юрій Зиков прозвітував громаді, що їх пропозиції, петиції та листи залишилися або з відмовами, або взагалі без відповіді, переселенці погодилися зібратися наступного разу у ході мітингу, який би вимагав реакцію міської влади Вінниці. До акції 3 травня було також запрошено голову Вінницької ОДА Валерія Коровія та міського голову Вінниці Сергія Моргунова.

Мітинг також відвідали журналісти місцевих вінницьких видань та телеканалів, таких як ВІТА, що, за словами Юрія Зикова, голови ГО «Спільна справа», і є частиною мети заходу – добитися того, щоб проблемами внутрішніх переселенців більше цікавилися у ЗМІ, щоб донести інформацію про нестачу контактів місцевої влади із людьми, щоб вийти на рівень всеукраїнського інформаційного привода.

«Для охорони мітингу» були запрошені представники Національного Корпусу на чолі з Олександром Мельничуком, що висловили підтримку мирної акції переселенців.

Звертаючись до відвідувачів мітингу Юрій відкрив «віче» фразою: «Мы здесь, чтобы попросить… или потребовать у органов власти помощи в обеспечении переселенцев жильём». У розмові із представниками преси він відмітив, що були поширені чутки про те, що вінницька влада нібито виділила землю під проект кооперативного дому, але насправді «проект залишився у проекті».

У ході мітингу право виступити надавалося кожному учасникові. Наприклад, Володимир Кипень, кандидат філософських наук, доцент кафедри політології історичного факультету Донецького національного університету ім. Василя Стуса підняв проблему того, що переселенці не мають права обирати міську владу, через що їхні проблеми не дуже цікавлять місцевих обранців у ході аналізу того як підтримати власний електорат: «Ми вже є частиною вінницької громади, але частиною безправною, при тому, що ми вже є місцевими платниками податків».

Учасникам мітингу запропонували залишити підпис під зверненням «Спільної справи» до міського голови, до (як мінімум близько 300-х підписів). Звернення стосувалося створення житлово-будівельного кооперативу та виділення для нього земельної ділянки, в той час як проект соціального житла, який був підтриманий більшістю переселенців та затверджений базовою програмою для вирішення житлових питань ВПО у державі отримав менший фокус. Також повідомлялося про лист до Кабінету Міністрів України, але він не презентувався перед учасниками зборів.

Представники місцевої влади так і не вийшли до мітингу перед ратушею. У відповідь, «Спільна справа» закликала громадян самім прийти до влади: увійти до будівлі міської ради. Там на учасників мітингу вже очікували правоохоронці, які не пропускали нікого з плакатами та будь-куди далі першого поверху. Представники «Спільної справи» звернулися до адміністрації, щоб організувати зустріч із міською владою після того як правоохоронці заблокували рух натовпу на наступний поверх. Переговори закінчилися створенням ініціативної групи від переселенців. Після годинної зустрічі цієї групи із представниками місцевої влади, Юрій Зиков повернувся до учасників та повідомив, що результатом переговорів стала домовленість про підписання гарантійного листа, який стосується виділення місцевими органами влади земельної ділянки під будівництво житла. Він заявив, що у пріоритеті буде проект кооперативу, а «соціальне житло» для переселенців відкладається на подальшу перспективу.

Хоча вагома частина мітингу залишилася незадоволеною відсутністю конкретної підтримки щодо проекту соціального житла (визначеного пріоритетним для вирішення проблем переселенців на рівні країни), але учасники все ж зустріли тріумфальне повернення Юрія Зикова із аплодуванням та сподіваннями на те, що їх приклад відстоювання громадянської позиції стане сигналом для громад внутрішніх переселенців у інших регіонах щодо боротьби за свої права та інтереси.

Така боротьба знедолених громадян за свої права буде ставати все гострішою із наближенням дат президентських та парламентських виборів. Хоча переселенці не можуть голосувати на місцевих виборах, вони мають право обирати Президента України, що може зробити їх привабливою ціллю для передвиборчих кампаній кандидатів. Приклад грошової підтримки та урочистого відкриття Президентом України Петром Порошенком Львівського обласного клінічного перинатального центру, в обхід місцевої влади, яскраво показує, що зараз настав час, коли місцеві проблеми можуть стати об'єктами інтересу як діючої Адміністрації Президента України, так і майбутніх кандидатів. Щодо власне переселенців, то їх перспективи продовжують залишатися у «лімбо» (у католицизмі – місце перебування душ між раєм, пеклом і чистилищем, – Ред.), їхня доля залежить від глобальної стратегії України щодо окупованих територій. Заяви Петра Порошенка щодо повернення внутрішньо переміщених осіб до Донбасу як «якоря» українства на Донеччині натякують на вірогідність того, що українська влада впевнена у тимчасовості окупації території Донецької та Луганської областей та не зацікавлена в реорганізації життя українських патріотів з Донеччини на нових територіях, а у їхньому поверненні до регіону та участі у його післявоєнній реставрації. Однак не всі вимушені переселенці погоджуються із ідеєю повернутися, навіть після знищення окупаційно-терористичного режиму, і це може стати «полем гри» для інших кандидатів на посаду Президента України, які могли б запропонувати цій частині електорату виконання бажань щодо отримання дешевого житла на територіях, де переселенці вже стали платниками податків.