Спецтеми
Актуально
15:38 04 Кві 2018

Як правильно засуджувати корупцію

Якщо звернути увагу на різноманітні рейтинги, які відображають рівень поширення корупції в Україні, то корупційна проблема здається всеосяжною за масштабом та глибиною. І так триває роками.

Авторитетна міжнародна організація Transparency International щорічно готує Індекс сприйняття корупції (CPI – Сorruption Рerception Іndex), який часто стає головним доказом того, що країна топчеться на місці. У 2017 р. Україна, наприклад, отримала лише 30 балів зі 100 можливих, що дозволило втрапити до однієї почесної групи разом із Гамбією, М’янмою та Сьєрра-Леоне. Загальна позиція так само малоприємна – 130-те місце серед 180-ти країн. Насправді, Україна навіть покращила свій торішній результат на один бал. Зараз Київ уже не є столицею найкорумпованішої європейської країни, як декілька років поспіль до цього, бо тепер за ним – Москва. В Росії традиційно скажуть, що Україна – на другому місці у рейтингу заповідників корупції, а сама Росія – перша у списку найменш некорумпованих у Європі. Ця словесна еквілібристика дозволяє поглянути на проблему під незвичайним кутом: при всій своїй об’єктивності, корупція може оцінюватися суб’єктивно і ситуативно.

Корупція взагалі не «параметрична»: якщо з сумами розслідуваних і доведених хабарів чи кількістю притягнених до відповідальності чиновників можна здійснювати якісь арифметичні дії, то суть самої корупції залишається величиною змінною й аморфною. Не досить правдоподібні й популярні прив’язки в стилі «дурний, бо бідний»: за CPI Україна набрала таку ж кількість балів, як Іран, чий ВВП у 2017 році вчетверо перевищив український, але втричі менший від російського; натомість ВВП Нової Зеландії всього вдвічі більший за наш, хоча країна очолює рейтинг ТІ як найменш корумпована. Ті ж питання і до обернено пропорційного зв’язку між демократією та корупцією (за винятком вершини і підніжжя рейтингу, де ця кореляція дуже чітка) – привласнена О.Лукашенком Білорусь продовжує закручування гайок у царині політичних прав громадян, але поступово покращує свої позиції у CPI, хоча в 2016-му ділила їх із комуністичним Китаєм, де чиновників розстрілюють тисячами.

Світовий експерт з дослідження корупції Роберт Клітгаард вивів знамениту формулу: корупція дорівнює монополія «плюс» свобода дій «мінус» підзвітність. Якщо з третьою змінною усе більш-менш зрозуміло, то панівне становище і широке поле для маневру корупції ґрунтується на багатьох речах. Не останнім із них є можливість уникнення покарання за корупційні злочини, що автоматично покладає провину на систему судочинства. Якраз тут криється найбільш вразливе місце у життєздатності вітчизняної корупції.

В Україні є детективи НАБУ, є спеціалізовані антикорупційні прокурори, журналісти-викривачі, готові з’явитися викривачі-громадяни, але бракує останнього елемента – суду, який би відповідав двом ключовим вимогам: гарантія реалізації права на справедливий судовий розгляд (суд повинен як покарати винного, так і виправдати невинного) і невідворотність покарання за корупційні правопорушення. В обох моментах у нас проблеми. Тим часом суди в Україні традиційно вважаються одними з найбільш корумпованих державних інституцій: 86% населення не довіряють судовій системі, що є найнижчим показником серед державних структур.

Антикорупційна складова судової реформи давно на часі, а на слуху іще довше. Якщо процес інституціалізації НАБУ, НАЗК та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури завершився порівняно безболісно, то пошуки консенсусу з приводу організації ефективного судового розгляду розслідуваних ними справ відверто затягнулись і загрожують перетворенням на типовий український балаган. Ситуація вимагає вирішення, інакше перебуває під загрозою саме функціонування решти спеціальних органів із запобігання та протидії корупції; та й суспільство хоче бачити вироки. Думки з приводу технічної реалізації цього амбітного задуму розділились, при чому в кожній з груп є політики, і чиновники, й експерти. До того ж, до роботи вони взялись з дивним переконанням, ніби освоюють комп’ютерну гру, де в будь-який момент можна завантажити попередній «сейв» без жодного ризику згубити весь ігровий процес. Насправді, лінійного сценарію розвитку подій у цій сфері просто не існує. Як і закордонного рецепту, який можна просто повторити.

Одні взяли за основу американську ідею «кожен суд антикорупційний», наснували на неї антикорупційні функції європейської системи судів загальної юрисдикції і видали на-гора модель «судового рашу». Це спеціальна тактика раси зергів із гри StarCraft: велика кількість слабких і дешевих бойових одиниць перемагає завдяки масовості й раптовості атаки. Так от, нині відкликаний проект закону від 1 лютого 2017 р. № 6529 передбачав створення антикорупційних палат чи інше перепрофілювання існуючих судових органів. Виходило відносно дешево, бо достатньо було змінити вивіску на окремих кабінетах; слабко, бо суддями мали стати вже працевлаштовані «юніти»; і масово, бо судів у нас чимало. Найбільш явним недоліком цього шляху було його зосередження на уже неефективній і уже скомпрометованій вітчизняній судовій системі. Звичайно, при великому завзятті та політичній волі процес міг би завершитись серйозним ударом по корупції, але шанси, що він навпаки довів би її до абсолюту, набагато вищі.

Інші зосередились на протилежній за суттю тактиці розвитку – довга розбудова компенсується вищою ефективністю. У нашому випадку це знятий із розгляду проект № 6011 про створення вищого антикорупційного суду. Цей шлях дорожчий, але він здатен вдихнути життя у недолугу антикорупційну судову практику. Проте чим довше відбуватиметься розбудова, тим більше шансів, що корупція приготується до появи нового ворога. У підсумку Україні таки варто вибрати якийсь конкретний маршрут – реформування судової системи з «довантаженням» судів загальної юрисдикції суто антикорупційною кваліфікацією або створення для цієї функції спеціальної інстанції, котра тільки корупції і судитиме. Навколо узгодження цих позицій і ламаються списи та клавіатури.

Третього варіанта немає, але «незалежний антикорупційний суд» фігурує як у рекомендаціях Венеціанської комісії, так і в меморандумі з МВФ. НАТО очікує на прийняття рішення Верховною Радою і його реалізації у виконавчій царині щодо створення антикорупційного суду. Франція «разом з партнерами» бажає продовження  розпочатих у нас реформ і вважає, що створення антикорупційного суду засвідчило б справжню довіру між країнами ЄС та Україною.

Після справедливої критики двох лютневих законопроектів та чіткого формулювання вимоги про внесення відповідної законодавчої ініціативи саме Президентом, наприкінці грудня у парламенті зареєстровано проект № 7440 про Вищий антикорупційний суд. До березня були відхилено 4 альтернативних і президентське бачення лишилося єдиним, запропонованим для парламентського розгляду. Венеціанська комісія, МВФ, ЄС, Світовий банк та українські антикорупційні організації виступили з критикою окремих його норм щодо процедури відбору суддів, щодо закладеного механізму гальмування створення суду та щодо його юрисдикції. Окремо звучать претензії щодо невиправданої недооцінки громадської ради міжнародних донорів, якій замість блокування призначення недоброчесних суддів творці проекту призначили роль дорадчого «одобрямсу».

Проект готується на друге читання. Як саме він виглядатиме тепер та чи будуть враховані зауваження – невідомо. Міжнародні партнери наполегливо закликають Україну саме до створення спеціального антикорупційного суду. З одного боку, вони правильно роблять, бо український поступ часто визначається інтенсивністю зовнішнього впливу. З іншого боку, модель відносин «доки поганяєш, доти їде» має один суттєвий недолік – загрожує повною атрофією ініціативності та відповідальності. Не зовсім зрозуміло, як діятиме Захід, якщо вимоги не будуть враховані, або враховані не повністю, або парламент взагалі не проголосує. Чи справді це означатиме скорочення міжнародної фінансової підтримки або перегляд умов перетину громадянами України кордону з країнами ЄС. Конфлікт Громадської ради доброчесності і Вищої кваліфікаційної комісії суддів України під час відбору кандидатів до Верховного суду засвідчив стійкість та опір системи. Поки що обидві сторони (умовно – Київ та Захід) очікують, що візаві блефує, але важко спрогнозувати якими будуть реальні дії і до яких наслідків вони призведуть.

Значною мірою всі ці дискусії нагадують ліліпутську війну гостроконечників із тупоконечниками. Імовірно, тільки для самого яйця є різниця, з якого боку його розбиватимуть. Проте у підсумку результат буде однаковим, бо головне знищити комфортну шкаралупу, в якій корупція почуває себе захищеною. Антикорупційна українська інстанція повинна, з одного боку, вирішити проблему неефективного судового розгляду справ, розслідуваних НАБУ і САП, а з іншого – не перетворитися на елітний орган судочинства, котрий замість протидії корупції очолить.

Тим не менше, антикорупційний суд потрібний. Як мінімум для того, щоб скріпити політичні декларації з практичними кроками. Та й люди швидше повірять у дієвість нового органу, ніж у здатність старих зненацька запрацювати. Проте спеціальний суд – не панацея і не універсальне вирішення давно назрілої проблеми. Це звучить дивно, але антикорупційний суд – це така собі тимчасова перемотка дротом та синьою ізоляційною стрічкою чогось такого, що може працювати довго, але має бути замінене.

Треба створювати таку дієву і справедливу судову систему, в якій Печерський суд у Києві і будь-який районний суд на решті території України у типових випадках приймуть типове рішення, бо там працюють чесні фахівці. І це не перехід до прецедентного права, а свідчення професіоналізму суддів та міцності судового процесу.

708

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Sorry that something went wrong, repeat again!
Завантажити ще

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: