Я живу з людиною в депресії: як підтримати близьку людину та не “заразитися”

У чому проблема?

Майже два роки навіть у глибокому тилу українці перебувають у постійному стресі. Економічні, побутові труднощі підкріплюються та ускладнюються повідомленнями про нові бомбардування, інформаційними атаками ворога, незрозумілими "вкидами" тощо. Мозок кипить від напруження.

"Цей стрес в загальному і глобальному масштабі вже перейшов у хронічний. І це безперечно має і матиме вплив ще довгий час, наслідки та відлуння на життя і його якість, фізичне та емоційне самопочуття людей, стосунки між ними та в суспільстві на всіх рівнях", — говорить Тетяна Яненко.

За її словами, наразі в українському соціумі можна діагностувати всі стани — від гострого стресу, до клінічної депресії та ПТСР. Фахівчиня пояснює: все це є природною реакцією нашої психіки на обставини. Тут слід розрізняти депресію клінічну як діагноз і депресію як стадію проживання горя та втрату життєвих сенсів та орієнтирів тощо Якщо перша означає зміни в біохімічних та фізіологічних процесах у мозку людини, остання вже є неминучою частиною життя більшості з нас й зустрічається куди частіше.

Важливо. Тетяна Яненко наголошує: якщо ви спостерігаєте симптоми клінічної депресії (наприклад, зміна моделей харчування, зміна режиму сну, нав'язливі думки про смерть тощо) у близької людини, то важливо невідкладно звернутися до профільного спеціаліста. Клінічна депресія — це не про моральну слабкість, це про хворобу на рівні біохімії мозку. Оскільки депресія належить до спектра афективних розладів, її клінічний стан діагностується лікарем-психіатром і відповідно лікується: зазвичай медикаментозно у комплексі з психотерапією.

У проживанні горя, яким і є війна для нас сьогодні, депресія йде за такими стадіями як заперечення, злість та торги, є однією з важливих стадій проживання та прийняття людиною горя, моментом поступового неминучого прийняття сумної, болючої реальності. Ми уповільнюємося, відчуваємо втому та виснаження від зовнішньої та внутрішньої боротьби проти того, що вже настало і здійснилося, і в якомусь сенсі упокорюємося, приймаємо реальність як факт. Тільки переживши цей спад, ми можемо перейти до наступного етапу — прийняття. Коли ми в "тут і тепер", адаптуємося, вчимося виживати, жити й боротися далі за нових умов.

Процес боротьби також має свої етапи та фази. Психологи виділяють чотири фази проживання війни:

1. Героїчну — зазвичай вона починається після паніки, і пов'язана з сильним емоційним відгуком на те, що відбувається. 
2. Фазу "медового місяця": суспільство дуже сильно об'єднується, кожна справа швидко виконується, є великий колективний відгук на потреби.
3. Фазу розчарування та втрати ілюзій. Психоемоційна напруга у цей період може змінюватися підвищеною втомлюваністю та апатією.
4. Фазу реконструкції: відбувається розбудова нового фундаменту в суспільстві.

"Важливо усвідомити, що ці стани та фази в різні моменти торкнуться кожного з нас. Всі ми будемо їх проживати на особистісному та колективному рівнях, — відзначає Тетяна Яненко. — Враховуючи те, що в соціумі всі ці етапи відбуваються не синхронно, в міжособистісних відносинах ми можемо зустрітися зі ще однією проблемою  — розсинхронізацією у відчуттях та сприйнятті навколишніх подій. І це нормально. Адже в кожного свої власні, індивідуальні шляхи прийняття реальності, адаптації та боротьби за життя та щастя".

Яке рішення?

Жити поруч із людиною, яка проживає депресію як клінічну, так і як стадію горювання, однаково складно. Психологиня звертає увагу на те, що природно, що зміни в самопочутті та самосприйнятті відбиваються і на стані близьких людини, яка страждає на клінічну депресію або проживає депресію як стадію горювання. Нерідко партнери раптом починають відчувати себе на різних хвилях, чи навіть на різних планетах одне з одним, відмічають, що їх не розуміють, дистанціюються. Депресія як стан та хвороба негативно впливає на інтерес до взаємостосунків і спілкування, тому що емоційна сфера притуплена, а лібідо може бути знижене. Відтак, партнери можуть інтерпретувати це так, ніби їх розлюбили, що їхньому партнеру перестала бути цікава сім'я та відносини. Нерідко від клієнтів психологиня чує слова на кшталт "я його/її не впізнаю, це ніби інша людина", "він/вона ніколи раніше так себе не поводили, не говорили, не реагували".

Тетяна Яненко наголошує: тут важливо не робити передчасні висновки. Зазвичай, після діагностування і проходження лікування — ситуація змінюється в кращий бік.Тетяна Яненко акцентує, що важливо налаштувати себе на терпимість, толерантність, віру та надію і спиратися у своєму серці на любов, кохання, повагу до цієї людини. Сказати собі, що це етап і випробовування і що ви разом його подолаєте.

Співчувати людині, яка в депресії — нормально. Природно, що якщо близькій вам людині погано, вам може бути сумно. Ці відчуття теж потрібно проживати, і найкраще — якщо в цьому вдасться спертися на підтримку та провід терапевта. Людям, близькі яких проживають депресію та лікуються від неї, психологиня радить теж звертатися по допомогу до фахівців ментального здоров'я. Адже вам теж потрібна підтримка, певна навігація в тому, як проживати цей досвід і в кожному випадку це буде індивідуально.

Утім, Тетяна Яненко виділяє важливий момент, який буде актуальним для більшості: хоча співпереживати з близькою людиною у депресії чи депресивному стані нормально, важливо робити це дозовано та слідкувати за власними емоціями та почуттями.

"Корисно і дуже актуально навчитися не боятися власних емоцій. Чому ми часто намагаємося швидше заспокоїти дитину, яка впала і якій болить, або людину, яка чимось засмучена? Тому що ми самі боїмося/не витримуємо/не знаємо, як реагувати, що думати, що можна відчувати, як діяти в таких ситуаціях.

Саме тому ми самі часто намагаємося замаскувати свої переживання, біль, сум, страх, депресію тощо і вимагаємо або очікуємо це від інших. Так, якісно підтримувати, співчувати та співпереживати непросто. Це вимагає усвідомлення процесу і практичних навичок. Вивченню цього питання варто присвятити час", — додає Тетяна Яненко.

Інколи люди, які живуть поряд з людиною в депресії, можуть стикатися з почуттям провини за те, що хтось близький практично "розвалюється", а сама людина при цьому почувається здоровою та енергійною.

"Почуття провини виникає під дією нав'язаних хибних стереотипів, або під тиском «добрих людей», які «добрими намірами» роблять зазвичай ще гірше. Якщо вам кажуть, що вам не може бути добре (або хоча б краще), ніж вашому партнеру/рідному, то що це, мовляв, у вас за любов така, це — маніпуляції. І вестися на них не слід", — наголошує Тетяна Яненко.

Психологиня нагадує: клінічна депресія — це хвороба. Зміни в мозку людини на біохімічному рівні. Її почуття, думки, поведінка — це вже наслідок змін. "Коли хтось хворіє на грип або вітряну віспу, ви ж не почуваєте провину, що хтось захворів, а вас це оминуло. Ось і тут так", — наголошує психологиня. Насправді головне усвідомити, що депресія — це не просто "поганий настрій" чи "сум". Це хвороба, яка потребує лікування. Людина, яка опинилася поруч з тією, що страждає на депресію, може хіба запропонувати їй свою підтримку й бути поруч. А коли раптом накочують почуття роздратування і безпомічності, а то й бажання звинуватити близьку людину в тому, що вона "недостатньо активно бореться" абощо, слід нагадати собі: чи виникали б у вас такі емоції, якби ця людина хворіла на грип?

Психологиня каже, що вкрай важливо не плутати любов, близькість, співпереживання із психологічним злиттям та зараженням. Якщо ваша близька людина в депресивному стані — то для підтвердження своєї вірності й відданості не потрібно починати впадати в песимістичні настрої також.

"За великим рахунком, «заражатися» чи ні — це питання внутрішнього дозволу собі й рішення — чи не піти шляхом найменшого опору. Про всяк випадок зазначу, що повітряно-крапельним шляхом депресія не передається. Допомогти людині в депресії — це підтримати її на шляху її проживання та лікування. Цю підтримку можливо надати тільки за умови, що ви самі  — здорові, маєте достатньо сил, терпіння, ресурсу", — каже Тетяна Яненко.

Тетяна Яненко радить:

1️⃣ Насамперед важливо підтримувати сталу структуру життя, наскільки це можливо і доречно. Займатися спортом, робити на вихідні вилазки, святкувати дні народження, готувати подарунки, сюрпризи та смачну їжу, займатися приємними улюбленими справами, пізнавати нові речі, працюватися, навчатися тощо. Можна взяти собі за мантру "Життя не зупинилося. Воно змінилося, але воно продовжується. Живімо його".

2️⃣ По-друге — подбати про себе. Це не егоїстично. Це досить розумно і практично. Пам'ятаєте, як колись в літаку: "Спочатку одягаємо маску на себе, потім на іншого". Чому? Тому що тільки в цьому випадку, якщо ви будете живі й неушкоджені, ви зможете допомогти іншим. Як це зробити:

• Піклуватися про своє тіло, здоров'я та базові потреби. Спорт, режим сну та харчування — та база, яка є фундаментом для всього іншого.
• Знайдіть для себе сенс, навіть якщо він буде тимчасовий. Саме це допомагає віднайти в собі внутрішню опору та мотивацію, коли зовнішніх опор не вистачає. Саме це допомагає виділяє нашу унікальність і особистість і дозволяє її зберегти навіть у найважчі часи. 
• Цілі, мрії, задачі. Коли можемо мріяти — мріємо, коли маємо змогу — рухаємось в напрямку до мети, коли перше і друге занадто складно — вирішуємо щоденні задачі й обов'язки, які є в кожного з нас.
• Відносини — особисті, дружні, робочі. Важливо і корисно підтримувати та розвивати стосунки з людьми. Немає сенсу ставити своє життя на паузу. Сильніше війни та смерті може бути тільки життя, любов та кохання. Дозвіл собі жити та насолоджуватись — потужна магія і зброя проти депресії.
• Наш настрій, ставлення до ситуації, енергія, мотивація, самопочуття великою мірою залежать від нашого внутрішнього наповнення ресурсу (енергії в фізичному плані). Так, під час війни це складно. Тому тим більше важливо дослідити які є поглиначі цієї енергії, а хто і що допомагає нам її акумулювати.
• Зберігати, плекати, використовувати, знаходити нові способи власного відновлення та рекреації. Якщо близька людина не хоче/не може ходити до тренажерного залу, а ви можете — продовжуйте туди ходити!

3️⃣ По-третє, не силуватися "завдати допомоги" тому, хто поряд у депресії: не намагатися "вилікувати за два дні", розрадити за будь-яку ціну, звільнити від будь-яких обов'язків, жаліти й плакати, кричати й смикати. Не потрібно "лізти в душу" і насильницькі приводити людину до тями. Такими діями можна зробити ще гірше. Бути поруч, без підганянь до швидкого одужання — це дуже велика підтримка, яку ви можете надати.