Те, про що не говорять: як пережити або допомогти пережити викидень

Більшість жінок, дізнавшись про свою вагітність, бажає народити здорового малюка. І якщо відбувається мимовільне переривання вагітності, то для матері це справжня трагедія.

Викидень. Люди не люблять вимовляти це слово. Воно часто звучить, ніби щось непристойне, ніби те, що потрібно сором'язливо прошепотіти або сказати якомога швидше, відвівши очі. Коли мова йде про жіночу фізіологію, суспільство взагалі вважає за краще багато не говорити — менструація, жіночій оргазм, клімакс… Поряд з цими питаннями, викидень, як і двісті-триста років тому, є темою, яка тісно пов'язана зі стигмою та соромом. Більшість жінок, які пережили втрату дитини в результаті викидня, і досі не отримують належної уваги, підтримки та емоціонального супроводу. 

Днями стало відомо, що Меган Маркл, герцогиня Сассекська, та Принц Гаррі чекають на другу дитину. Радісній звістці передувала інша: наприкінці минулого року Меган Маркл у своїй колонці для The New York Times розповіла, що в липні у неї стався викидень. Меган описала, як одного ранку вона несподівано відчула різкий біль і впала на підлогу, тримаючи на руках свого сина. Щоб заспокоїти малюка, герцогиня наспівувала колискову, але "Я знала, стискаючи в руках свого первістка, що втрачаю другу дитину". Втрата дитини стала ударом для подружньої пари. У своїй колонці Меган Маркл звернула увагу на те, що про подібні травматичні епізоди не прийнято говорити відкрито. "Якщо ми будемо ділитися своїми переживаннями і бідами, то разом знайдемо шлях до зцілення", — наголосила вона. 

Свого часу викидень пережила і Мішель Обама: "Я відчувала себе втраченою і самотньою. Мені здавалося, що це моя проблема. Тоді я не знала, наскільки поширені викидні. Ми не говоримо про це в суспільстві. Ми, жінки, зберігаємо цей біль в собі. Мені здається, це найстрашніше, що ми самі робимо з собою — не ділимося один з одним правдою про наше тіло і про те, якими бувають збої", — розповіла екс-перша леді в інтерв'ю телекомпанії Ей-бі-сі. 

Те, чого ми не бачимо у новинах

У різних країнах світу використовуються різні визначення втрати вагітності, але, як правило, смерть дитини, що настала на терміні до 28 тижнів вагітності, розцінюється як викидень, а смерть на терміні 28 повних гестаційних тижнів або пізніше — як мертвонародження. Втрата дитини під час вагітності не рідкісний випадок — близько 20% усіх зареєстрованих вагітностей перериваються викиднем. За даними декількох досліджень (Америка, Іспанія, Англія, Швеція), приблизно 15% жінок переживають мимовільне переривання вагітності на терміні до 8 тижнів. Він трапляється з різних причин: гормональний збій, генетичне порушення, сильний стрес, раптова хвороба. Але потрясіння, яке охоплює вагітну жінку, коли вона дізнається, що її ненародженої дитини більше немає — однакове у всіх.

Очікування дитини — період, коли до появи нового життя готується не тільки тіло жінки, а й розум. Шлях материнства розпочинається вже від моменту роздумування про вагітність. Весь час, починаючи від планування дитини, жінка відчуває особливі емоції і думки щодо ще не народженого, але вже існуючого в її уяві малюка. Процес прив'язаності, який притаманний кожній вагітності, грунтується і на особистих почуттях (я бажаю, я очікую дитину), і на планах подальшого спільного життя. Викидень на будь-якому терміні виношування, як втрата омріяного майбутнього, є величезним стресом для жінки, який може тривати місяцями, залишаючи свій слід на особистій рівновазі, психологічному, сімейному і соціальному комфорті. Втрата очікуваної дитини з будь яких причин — це справжня біда.

Як пережити цю втрату?

"Насправді немає однозначної відповіді на дане питання, — відповідає Лариса Рибик, кандидатка психологічних наук, Президентка Міжнародної асоціації по роботі з горем і важкою втратою. — У кожної жінки своя історія. Якщо, наприклад, жінці 20 років, вона сповнена сил і надій, і це її перша вагітність, то молодий організм + віра + бажання мати дітей допоможуть їй впоратися. А якщо ми візьмемо історію жінки, якій вже 40, у неї немає дітей і це вже не перша спроба завагітніти, то звичайно ж, ситуація набагато складніша в психологічному аспекті. Я зараз пропускаю біологічні фактори, будемо говорити тільки про психологію. Але в усіх випадках, на що б я хотіла звернути увагу жінок, головне — визнати викидень реальною втратою, внаслідок якої ви відчуваєте горе".

Психологи відзначають — перинатальна втрата не визнається суспільством як повноцінна втрата, і від цього ще болючіше. Плач і скорбота жінки підтримуються близькими у спосіб, який для горюючої жінки виглядає знущанням. Здавалося б, найпростіше — просто побути поруч, потримати за руку, поплакати разом. Замість цього рідні починають заспокоювати жінку, знецінюючи її відчай і перериваючи нормальний перебіг періоду крайньої емоційної напруги: "Ти ще молода, народиш ще", "Ну, буває", "Не переймайся ти так, це ж була ще і не дитина зовсім!"

Кожна жінка по-своєму переживає горе. Першою реакцією часто буває шок. Він може супроводжуватися істерикою або навпаки — жінка закривається, відмовляється спілкуватися. Вона може звинувачувати себе, чоловіка, лікарів або інших людей в тому, що з нею сталося. Їй може здаватися, що вона вже ніколи не пізнає радість материнства. Жінка відчуває пекучу жалість до маленької людини, яка ніколи не побачить цей світ. Практично всі жінки після викидня впадають у депресивний стан.

"Все це природно, — заспокоює Лариса Рибик. —  Дайте собі дозвіл пережити горе. Не провалюватися в негатив, але сказати собі: Так, це сталося. Я пережила втрату своєї дитини. Я маю право сумувати. Мені боляче. Я дуже злюся. Але ця злість не має ніякого відношення до мене як до людини, ця злість викликана ситуацією втрати (на цьому етапі рекомендую взяти аркуші паперу і розірвати їх на дрібні клаптики або побити подушку). Я дозволяю собі сумувати. Таким чином ви визнаєте свій біль і свою втрату. Визнання реальності втрати — першочергове в роботі горя."

Юстина Голубець, засновниця та голова організації "Слід Життя", біоетикиня та медична психологиня, пише в своїй книзі "Маленьки ангели. Втрата дитини під час вагітності чи після пологів": "Мета всієї цієї роботи, яка настає у нашій свідомості невдовзі після втрати, — відновити рівновагу між тим, що було перед, і тим, що настало після випадку, щоб не стати жертвою нескінченних, важких чи нестерпних спогадів. Дуже важливо дати собі час, а якщо треба, то й отримати фахову допомогу, щоб переосмислити все те нагромадження після пережитого".

Говоріть про це

Незважаючи на оприлюднення відомими особами особистих історій і спричинені ними інформаційні резонанси, у відкритому доступі дуже мало обговорень цієї теми. Тільки переживши викидень, жінки дізнаються, що у їх подруг, сестер, співробітниць теж була така проблема. "Почніть говорити! — закликає Лариса Рибик. – Таким чином ви отримаєте соціальну підтримку. Підтримка сім'ї та друзів дуже важлива в цей період".

Щоправда, важко знайти співрозмовника, який бажає, а головне — вміє слухати. Наше суспільство є мовчазним перед смертю і перед емоціями, пов'язаними з горем. Воно не готове пережити втрату дитини, особливо, коли це сталося у перші місяці вагітності.

"Суспільна думка, — каже Юстина Голубець, — вимагає від батьків шукати засобів відновлення в тому, що могло б бути і гірше, віднайти якесь пояснення, яке б втішило горе за декілька тижнів. Серед рекомендованих "рішень" як протидію болю, пропонують якнайшвидше завагітніти знову або ухвалити рішення про усиновлення".

"Ще однією великою помилкою сім'ї, — додає Лариса Рибик, — є "змова мовчання" — це коли всі роблять вигляд, ніби нічого не сталося. Розмовляйте з жінкою. Насправді горе відчувають всі члени сім'ї. Багато хто вважає, що чоловіки не переживають втрату так, як переживають вони. Звичайно, тому що ця дитина була в животі у жінки, а не у чоловіка. Але чоловіки теж переживають горе перинатальної втрати, тільки у них це інакше проявляється (наприклад, вони можуть зненацька захопитися новим хобі, зануритися з головою в роботу або ж обрати у якості розради екстремальний вид спорту чи навіть алкоголь)".

Батько, який зазнав втрати під час вагітності дружини, особливо після того, як сам бачив фотографії з УЗД чи відчував рукою на животі дружини поштовхи, теж має потребу пропрацювати свою втрату, виокремити те, що він відчуває, і віднайти найбільш відповідний шлях для того, щоб усвідомити і пережити цей досвід.

Для клієнток Лариси Рибик було дуже неочікувано і нелогічно, коли вона просила, щоб чоловік прийшов окремо на консультацію: "Був легкий шок: "викидень у мене, при чому тут чоловік", але потім вони розуміли, навіщо потрібна була ця зустріч.  Я просто пояснювала чоловікові, що природа чоловічого і жіночого горя — різна і переживаємо ми її по різному.  Це реально допомогло багатьом сім'ям адекватно підтримати один одного".

Пережити горе, зазвичай, набагато легше, коли є відповідні засоби і ресурси, які б могли стати відповіддю на потреби подружжя в цій ситуації. Більшість батьків, які втратили дитину на будь-якому періоді вагітності потребують першочергових ресурсів: присутність і близькість родичів та друзів, прийняття і розуміння, можливість читати про горе і втрату у книжках і соціальних мережах. Також подружжю, як ніколи, потрібно підтримувати один одного і говорити про все, що відбувається: "Мені погано, самотньо, сумно — побудь зі мною! Ти ні в чому не винна — ​​і я теж. Давай пройдемо це разом і будемо жити далі".

"На жаль, не існує коротких шляхів того, як подолати горе. Присутність інших дітей у сім'ї або втрата лише однієї дитини в ранній період вагітності не послаблюють болю, який є надто особистий і для кожного свій. Пережити втрату та горе, — зазначає Юстина Голубець, — і для конкретної людини, і для сім'ї набагато легше, коли є можливість отримати підтримку звідусіль: від медиків, психологів, духовенства, родичів, а також можливість проговорити деякі моменти з тими, хто вже мав або має такий самий досвід". 

 Як відродитися від втрати и не боятися жити далі?

Переживаючи важку втрату, важко повірити, що з часом минеться і це. Настане час, коли біль вгамується і питання: "Чому це сталося саме зі мною?» поступиться місцем іншим: "Як жити далі? Як подолати горе втрати?" Це означає, що ви починаєте приймати нову реальність. Яким чином можна допомогти собі? 

Психолог Боб Дейтс, який більше 40 років працює з людьми, які переживають втрату, радить написати на листках паперу в кількох примірниках наступні твердження:

• Моє горе закінчиться.
• Я не завжди буду відчувати себе так, як зараз.
• Я все роблю добре.
• Я подолаю втрату, як це зробили інші.

Один аркуш прикріпіть до холодильника, інший — до дзеркала у ванній, третій — біля ліжка, ще один — покладіть до себе в сумку, робочій записник або в гаманець. Кожного разу, натикаючись поглядом на ці папірці, читайте ці слова, поки не вивчите їх напам'ять, тоді в моменти глибокого суму вони самі зазвучать у вас.

Авторка понад 20 наукових робіт по темі горя Лариса Рибик вважає: "Якщо сім'я "дозволяє" собі прожити горе, тобто визнати всі свої важкі емоції і думки і пройти через це, то з часом психоемоційний стан цієї родини відновлюється. Вони незабаром почнуть знову радіти і сміятися. Жінці потрібно кілька місяців на відновлення її фізичного стану, за цей час і емоційний стан прийде в норму — це і буде процес відродження. А що стосується страху невдачі у наступній вагітності, то, як правило, бажання мати дитину настільки сильне, що може перебороти будь-який страх. Якщо ж страх дуже потужний і блокує планування вагітності — зверніться до психолога. У моїй практиці, якщо сім'я звертається за допомогою відразу після втрати, то в період страху планування вагітності нам достатньо 1-2 сесій, уточнюю — коли сім'я проживала горе саме при супроводі психолога".

Універсальна порада — на що спиратися?

На думку обох співрозмовниць "Рубрики", універсальна опора у випадку втрати є — це віра. Зовсім не обов'язково віра у бога (хоча і вона теж), але і віра у підтримку близьких, віра у лікувальні властивості часу, віра у власні сили.

Лариса Рибик додає: "Про силу віри я знаю і як психолог, і як автор навчальної програми для фахівців "Психологічна допомога при перинатальній та неонатальній втратах", і як мама двох синів, якій лікарі говорили "у тебе ніколи не буде дітей". А коли є віра в себе, у свої сили, у дитину, яка обов'язково прийде, тоді з'являється рішучість вийти зі стану розпачу і горювання і жити далі. Діяти. Обстежитися, якщо потрібно — лікуватися. Мені дуже подобається фраза "У Бога немає інших рук, крім ваших". Це про те, що навіть коли я вірю в диво, я йду і роблю щось власними силами".