У цьому тексті "Рубрика" розповідає історії двох військових, працівників інвестиційної компанії BGV Group Management. Ми запитали у них про те, як їх застала війна, які історії цієї війни вони прагнуть зафіксувати і, звісно, як їх підтримує їхня компанія.
Роман Сметанюк: "Думали, що візьмуть нас і ми будем хлібом-сіллю зустрічати їх і казати: «Ой, заходьте в хату, забирайте унітаз»"
"Я знав, що вже так не доїду додому, як завжди доїжджав. І я розумів, що треба брати речі й виходити. Зібрав усе, що було в холодильнику, думав про те, що якщо доведеться пішки йти з Києва до свого села, то це десь тиждень і на цей час мені треба харчі", — пригадує Роман Сметанюк перші дні повномасштабної війни.
До лютого 2022-го чоловік жив і працював у Києві. Був керівником проєктів у групі компаній BGV. По дорозі до офісу його й застала перша російська ракета, випущена по столиці.
"Я відчув вибухову хвилю. Далі побачив, як далеко запалав Бориспіль. Тоді я зайшов в інтернет і дізнався, що росіяни б'ють по аеропорту, по радіолокаційних станціях… Доїхавши до офісу, я почав виконувати певні інструкції, які ми маємо на випадок таких дій. Два дні ми з колегами були зайняті саме цим. А 26-го я купив квиток на автобус до Харкова".
На третій день великої війни заправити автівку було майже неможливо. Громадський транспорт не працював. А вулиці Києва були порожніми. Подекуди лунали вибухи, подекуди — стрілянина. Уже неподалік автостанції Роман дізнався, що його автобус скасували. Та на станцію все ж прийшов і став чекати. Відтак йому вдалося сісти на автобус до Краматорська. Дорога виявилась непростою.
"Ми виїхали о дванадцятій, Київ уже напівпустий. Усі прямували на Львів, а на Харків вже ніхто не рухався. Ми спокійно виїхали й недалеко від Пирятина на моїх очах вилетіла їхня АКАшка — вертоліт. Йшла наша колона військових і от цей вертоліт почав розстрілювати наших хлопців.
Вибухи. Автобус зупинився, ми вибігли, почали їх витягувати, вони погоріли страшно… Буквально за 7-10 хвилин приїхали «швидкі», ми повантажили хлопців туди й поїхали своїм автобусом далі", — розповідає Сметанюк.
Коли чоловік дістався додому на Харківщину, сусідні села вже палали, область постійно розстрілювали. Роман каже — чи не всіх поліціянтів селища відправили у Харків для захисту міста. Тож разом з іншими місцевими організували власні оборонні сили — разом готували барикади, патрулювали село й допомагали військовим.
"У нас було завдання — допомогти 93-тій скоригувати вогонь. 93-тя — це бригада Холодний Яр. Ми почали як партизани виїжджати до тих місць, де стояли москалі, вираховували їхню техніку й передавали цю інформацію хлопцям. Ворожі позиції на той час уже були буквально за 10-15 кілометрів від нас.
Ми постійно коригували вогонь і таким чином там згоріло, може, сотні три москалів. Хто вижив — повтікав. Вони, видно, думали, що візьмуть нас і ми будем хлібом-сіллю зустрічати їх і казати: «Ой, заходьте в хату, забирайте унітаз». Але не так сталось, як гадалось", — пригадує чоловік.
Перші два тижні після повномасштабного наступу селом повністю опікувалися сформовані місцевими загони. Роман розповідає, як з односельцями вони самі домовлялися про постачання продуктів та медикаментів до села і як супроводжували вантажі, щоб їх не розікрали. Та згодом усі ці турботи знову перейшли до рук влади. Побратим запропонував Романові та іншим активним чоловікам піти у військо. Усі погодились. Так Роман Сметанюк став головним сержантом і відтоді боронить державу.
Захисник каже — завдяки тому, що з BGV йому раніше довелося об'їздити чимало стратегічних об'єктів, коли йшлося про інвестиції, більшість місць, які він захищає зараз і де виконує бойові завдання, йому вже добре знайомі.
"Коли ми вивчаємо інвестиційні проєкти, які розглядає компанія, то завжди виїжджаємо на місця. І коли вже під час великої війни ми виходили на завдання, я знав усі ці місця, де нам доводилось займати оборону. Я там був, я там усе обходив, я захищав там інвестиції, розумієте? І я одразу кажу побратимам — отут такі підвали, тут можна сховатись, а там дорога. Це дуже виручає".
Олег Зонтов: "Машина з гучномовцями їздила навколо наших позицій і щоночі звучав похоронний марш"
Олег Зонтов, очільник управління комунікацій BGV Group Management, на робочій нараді 24-го лютого одразу попередив колег — уже наступного ранку їхатиме у Слов'янськ, до військкомату, за яким закріплений.
"Перед вторгненням було внутрішнє відчуття, що щось прорветься. Я сам з Донеччини та моє коріння там. 2014-ий я пережив теж там. І тому знав, що воно врешті-решт прорветься… На цей раз я готувався. Бо у 2014-му році, коли почалося перше вторгнення, мені довелося з родиною поспіхом виїхати з Донеччини. А зараз ми були вже підготовлені", — розповідає Олег.
До цього чоловік уже воював в АТО, тож каже, що питання "що робити" перед ним не стояло. Він приїхав до Слов'янська, відкинув пропозицію вступити до ТрО і…
"Отак у свої 50+ опинився в десантно-штурмових військах".
Бойовий шлях Зонтова почався в Ізюмі. Саме його підрозділ згодом виходив із міста останнім, підриваючи за собою мости. Потім були Кам'янка, Долина, Богородичне, Святогірськ… У лісах неподалік останнього підрозділ заблокували з трьох сторін. Вогонь по позиціях вели постійно. Та не лише вогонь.
"У нас був такий куточок лісу, який ми тримали, десь 3 кілометри на 4. Нас гатили з трьох сторін 24/7. І там була єдина стежка, вихід на Богородичне, але вона теж була простріляна. Постачання було дуже обмежене. І річ у тому, що з двох до чотирьох вночі росіяни виводили так звану «шарманку»", — каже Зонтов.
Чоловік згадує, що навколо того лісу їздила машина з гучномовцями, і там завжди звучав похоронний марш, а потім перелік підрозділів, які нібито знищені росіянами, перелік прізвищ і постійно: "Военнослужащие вооруженных сил Украины сдавайтесь, мы гарантируем вам еду и одежду, ваши семьи будут в безопасности, сдавайте своих командиров-нацистов и переходите на нашу сторону". Так відбувалося щоночі протягом двох місяців.
"Від цього їхав дах. Хотілося стріляти з усіх видів зброї. Ми в лісі оточені, а вони через метрів 800 чи кілометр на узліссі. В такому візуальному контакті, але дістати у нас нема чим, нема важкого озброєння. А далекобійна артилерія не буде працювати по цій «шарманці». І вона по колу так їздила. Спочатку звучав похоронний марш, а потім вони змінили платівку і поставили дитячий плач. І десь хвилин 20-30 постійно дитячий плач. Це дуже травматичні спогади. Навіть зараз, коли є можливість нормально поспати, я досі прокидаюся о другій годині", — згадує військовий.
Розповідаючи про себе, Олег Зонтов сміється: каже, він простий солдат з трьома вищими освітами. Чоловік — комунікаційник, правник і психолог. Психологічний фах став його першим. Він ділиться — на війні знання з цієї галузі допомагають особливо сильно, як і вміння правильно комунікувати з людьми.
"Я працював у дитячому таборі психологом декілька років. Якраз у Святогірську, який обороняли та захищали. Я ще хлопцям на позиціях говорю: «Ось тут ми дітей з дитячого табору водили лісами». Якесь таке дежавю було.
Відколи ми зайшли в Ізюм наприкінці лютого, відтоді постійно воюємо. І це постійне напруження, постійний бойовий стрес, і у бійців трапляються всякі випадки, починаючи з панічних атак до суїцидальних думок. Тому саме в пригоді стають практичні навички психолога. І плюс, я ж комунікаційник, а грамотне спілкування в армії важливе — бо всі дуже різні", — ділиться захисник.
Ще під час служби в АТО Олег Зонтов почав зберігати різні листівки, малюнки й обереги, які через волонтерів бійцям передавали діти. Зараз ця колекція також поповнюється.
Військовий говорить — зараз його особисто й весь підрозділ дуже підтримує допомога, що надходить з усіх куточків України. Кожен смаколик і кожен дитячий малюнок мають на війні в кілька разів більше значення. Говорячи про підтримку, Зонтов згадує й колег:
"Весь цей час, коли є зв'язок, я отримую повідомлення від колег з компанії: «Як ви там, Олеже?», «Тримайтеся!», «Ми за вас молимося». І повірте мені, звичайно, що і родина підтримує, і друзі, але від колег це не менш важливо.
Крім цього, у мене взагалі крута компанія. Тут є дуже важливий момент — я знаю, куди я повернуся. Бо компанія працює, вона потужна і стабільна. На жаль, багатьом хлопцям, які воюють зі мною, вже немає куди повертатися на роботу", — підсумовує боєць.
Бізнес, що підтримує державу
Станом на першу річницю повномасштабної війни 70 працівників BGV Group Management захищають Україну. Історії цих військових, як і тисяч інших, — це історії сміливості та відповідальності. Але саме в цих кейсах це ще й історії стабільної підтримки від роботодавця. За цей рік Благодійний фонд, Група компаній BGV та її власник Геннадій Буткевич виділили:
- 27 млн гривень на закупівлю та доставку автомобілів для ЗСУ та ТРО, зокрема і броньованих (усього 26 автомобілів);
- 48 млн гривень на різні захисні та оптичні товари для ЗСУ;
- 42 млн гривень на безпілотники для ЗСУ.
Для підрозділів Олега Зонтова та Романа Сметанюка компанія придбала квадрокоптер, тепловізори та біноклі, причіп для авто, засоби радіозв'язку, дизель-генератори, елементи зимового одягу, тактичні рукавички, взуття, спальні мішки та інше.
"На самому початку ми були, як дорослі діти на цій війні. Ми наче й були озброєні, але це все було 90-их, а часом і 70-их років. Технологічно ми програвали. Спершу завдяки моїм колегам наш підрозділ отримав дрон, потім військові рації, тепловізори… Дуже важливо те, що бізнес підтримує державу і нас — на передовій", — підсумовує Роман Сметанюк.
