“Ви не уявляєте, наскільки змінюються люди, які піднялися з самого дна і які більше не хочуть повертатися в те болото”, — каже засновник майстерні.
Життя має сенс не лише в отриманні особистих вигод чи задоволень — до цього постулату приходить все більше людей. За висновками цьогорічного дослідження Deloitte, 46% міленіалів прагнуть бути корисними для суспільства. Активні і небайдужі українці волонтерять, займаються питаннями збереження екології, беруть участь у роботі благодійних організацій, започатковують соціально орієнтовані підприємства.
В Україні існує стереотип, що соціальне підприємництво — один з різновидів благодійності чи волонтерства. Це не так. Самоокупність і отримання стабільного прибутку завжди є основною метою будь-якого бізнесу; це те, що допомагає йому рости і розвиватися. Але люди, які приходять у соціальний бізнес, мотивовані не лише заробітком. Вони прагнуть вирішити важливу суспільну проблему: дати роботу вразливим категоріям населення, зменшити руйнівний вплив на екологію, фінансувати благодійні ініціативи. Успіх такого підприємства вимірюється не лише збільшенням статків його засновника і працівників, але й тим, наскільки завдяки його існуванню вдається змінювати на краще наш, на жаль, далеко не ідеальний світ.
Компанія WoodLuck, майстерня меблів, що розташована у Львові, поєднує в собі повноцінний бізнес із відчуттям соціальної значимості. Більша частина команди WoodLuck — хлопці, що пройшли реабілітацію від нарко- та алкозалежності. Тут вони можуть здобути нову професію та повернутися до звичного життя.
Засновник компанії Андрій Левицький з соціальними ініціативами знайомий не з теорії. Три роки війни активно волонтерив на сході України з БУРом, а повернувшись, вирішив заснувати власний соціальний проект: "Ніколи не думав, що буду займатися деревом і меблями. Я — гуманітарій, закінчив історичну програму в Українському католицькому університет UCuniversity, не маю технічної освіти, але дуже люблю вчитися. І як виявилося, меблі – це дуже цікаво і дуже мотивує."
До виробництва лофтових меблів, а саме вони є родзинкою майстерні, команда Андрія прийшла не одразу. Первинна ідея полягала у створенні майстерні-коворкінгу — громадського простору, яким могли б користуватися для свої потреб усі бажаючі львів'яни. Втім, виявилося, що без значної донорської підтримки дати старт проекту, який не передбачає прямих прибутків, справа не з простих — коштів від оренди інструментів не вистачало б навіть на оплату приміщень. Вирішили перекваліфікуватися на повноцінну майстерню з виготовлення меблів, але з соціальним ухилом — працевлаштовувати по закінченню шкільної освіти дітей-сиріт, надаючи їм можливість не тільки отримати свою першу роботу, але й професію, навчаючись ій під доглядом досвідчених майстрів безпосередньо у процесі виробництва.
Спочатку все йшло за планом, але перші три хлопці, випускники школи-інтернату, які вже добре показали себе в роботі, раптово зібралися до Польщі. Андрій Левицький був у розпачі — майстерня мала вже купу замовлень, тож неочікуваний відтік робочої сили був для неї справжньою катастрофою. Повернувшись додому, написав емоційний пост у Фейсбук із закликом до спеців з деревообробки приходити на роботу.
Дзвінок, який повністю змінив напрямок соціальної складової майстерні, пролунав у той же вечір: "Мене звати Сашко, столяр, 15 років досвіду, готовий працювати, але маю невелику проблему…"
"Проблемою" виявився щойно закінчений довготривалий курс лікування і реабілітації в наркологічному центрі.
Не секрет, що колишні залежні часто можуть влаштуватися на роботу, лише ретельно приховуючи факти своєї хвороби і лікування. Повернення у соціум після багатьох років вживання наркотиків є великим питанням, ставлення до "колишніх" всім відоме — люди з такою біографією нікому не потрібні.
За офіційними даними, тільки у 2019 році майже 700 тисяч осіб звернулись до медичних закладів через певні психічні та поведінкові проблеми внаслідок вживання психоактивних речовин. При цьому, щорічно в Україні вмирає понад 50 000 людей унаслідок зловживання алкоголю і наркотичних речовин. Багато наркоманів гинуть від передозувань, або намагаються вдатися до суїциду. Так ледве не сталося і з Сашком, який перед тим, як стрибнути з балкону, все ж таки вирішив наважитися звернутися до наркологічного центру.
Медики свідчать, одним із найголовніших моментів у реабілітації залежного пацієнта є його бажання проходити лікування. Це так званий нульовий або початковий етап реабілітації. Мета цього етапу — згода пацієнта на проходження реабілітації. Той, хто сам погоджується з тим, що він хворий і потребує кваліфікованої допомоги, справді в змозі змінитися, але в це мало хто вірить.
Андрій Левицький повірив. Слідом за Олександром працювати до майстерні прийшло вже більше двох десятків "випускників" львівського наркологічного центру "Добро".
"Ми співпрацюємо з центром і працевлаштовуємо чоловіків, — розповідає пан Андрій, — які пройшли там реабілітацію. За 3,5 роки у нас працювали 20 хлопців: 10 з них повернулися до своїх сімей і звичного життя, 6 досі працюють з нами, лише 4 знов повернулися до вживання. Наша історія від 2016 і до сьогодні — це, в першу чергу, історія людей, персональних і командних перемог, історія виборів, ризиків, спроб та помилок, історія рішень.
Сьогодні нас 15, ми всі з різним багажом і різним досвідом, хтось з мехмату переходить у меблевий бізнес, хтось проходить реабілітацію від залежності і шліфує матеріал до ідеалу, хтось повертається з АТО і генерує безліч креативних ідей, і всі вони об'єднуються у нашій майстерні, для наших клієнтів".
Зараз у майстерні працює 9 колишніх алко- та наркозалежних. Тут і колишні атовці, які після звільнення з армії намагалися заповнити порожнину всередині себе всіма доступними "засобами для забуття", і ті, хто був знайомий з десяток років з наркотиками, наприклад, з таким різновидом як "сіль", і ті, хто заливав алкоголем неспроможність знайти собі місце у житті. Звісно ж, не всі вони в минулому мали справу з деревом. Але тих, хто бажає працювати і опановувати тонкощі галузі, навчають потрібним навичкам прямо у WoodLuck.
Дивакуватий історик, який зараз робить зручні меблі і має купу принципів, через які його підрядники часом крутять пальцем біля скроні (майстерня не закуповує не офіційно зрізане дерево, стежить за екологічністю матеріалів), за свої кошти влаштовує на виробництві майстер-класи за участю професіоналів, відправляє працівників на курси підвищення кваліфікацій.
Меблі, які виробляє WoodLuck — це переважно лофт: зручний, практичний, атмосферний, такий, що відповідає потребам клієнтів — ресторатора та ІТшника, хіпстера і мами в декреті, власника великої компанії та вчителя у школі. 10% від кожного замовлення майстерня скеровує на благодійність. Працюють в межах Україні, але вже відправляли замовлення і до Австрії, мають надію, що зовсім скоро голосно заявлять про себе і в інших країнах.
До своїх особливих працівників відносяться без упереджень. "Головне в нашій роботі, — каже Андрій Левицький, — це довіра. І відчуття у наших працівників повної відповідальності за свою роботу. Кожний, хто приходить, одразу отримує завдання з попередженням, що це обов'язково треба зробити до кінця робочого дня. Починаємо з простішого — розібрати інструмент, скрутити полички, прикріпити кришку стола. Опанування професією проходить поступово, у супроводі менторів. Досвід набувається за схемою "від простого до найскладнішого". Перший рік не обходилося без факапів, багато доводилося переробляти, але ми теж багато чому вчимося і тому подібне зустрічається все рідше".
За словами Андрія Левицького, основна проблема реабілітантів, як, до речі, і колишніх вояків — гостра схильність до стресу. Багато хто з них не в змозі витримувати гучний шум від деревообробних станків, не допомагають навіть тактичні навушники. Одні "зривали навушники, кидали їх на підлогу і більше не поверталися", інші змогли знайти себе на більш спокійних ділянках виробництва — водій, монтажник, спеціаліст з фінішної обробки.
День у майстерні починається, як і на багатьох підприємствах, з "планерки", але дещо специфічного характеру — за вранішньою кавою пан Андрій придивляється, хто в якому настрої прийшов сьогодні на роботу, чи не потрібна комусь особлива увага з боку майстрів. Допомагають і психологи з наркоцентру, які три дні на тиждень працюють на території майстерні. Сам Андрій Левицький за роки існування соціального виробництва теж встиг пройти не один психологічний курс. Каже, отримані знання дуже сприяють роботі з підлеглими і веденню бізнесу взагалі.
Підтримують один одного і самі хлопці. Принцип "свій до свого" спрацьовує і у випадку "колишніх" — ніхто не зрозуміє тебе краще, ніж такий самий, як ти.
Загальна статистика свідчить — до повторного вживання речовин повертаються 8 з 10 людей. Статистика WoodLuck вчетверо позитивніша — втриматися на плаву не вдалося лише 20 відсоткам з тих реабілітантів, які пройшли через майстерню.
Андрій Левицький вважає, що заслугою цьому є не тільки його власні довіра і відкритість до своїх працівників і те відчуття відповідальності, яке з'являється в них внаслідок такого відношення. Насамперед — це величезна вмотивованість людей, які хочуть не тільки працювати, але й жити нормальним життям: мати здорові стосунки, повертатися після робочого дня додому, де на них чекають рідні, проводити вільний час не в наркотичному дурмані, а на футбольному полі з колегами. Також сприяють цьому соціальноцентричні клієнти, які звертаються за послугами до майстерні не в останню чергу тому, що усвідомлюють, для чого і заради кого вона створювалася.
Навчання, коло спілкування, робота — усе це працює на допомогу колишнім залежним.
"Кожна людина — окремий світ, з усіма дуже приємно спілкуватися, — впевнений Андрій Левицький, — Ви не уявляєте, наскільки змінюються люди, які піднялися з самого дна і які більше не хочуть повертатися в те болото. Це — моя особиста мотивація. Я бачу як люди ростуть, як трансформуються в усіх планах: професійному, інтелектуальному, емоційному.
Мати щастя втілювати свою свободу у справі, яку щиро любиш, нести свої цінності, пояснювати їх людям, розбивати стереотипи — це не тільки мій власний стиль життя, але й те, на чому стоїть соціальна майстерня WoodLuck".
30-річний Руслан Гілязов народився на Полтавщині, у місті Лубни. Життя складалось, як у всіх: закінчив… Читати більше
“Близькі” — це проєкт, де рідні військових і ветеранів та вони самі можуть опанувати нову… Читати більше
Тисячі українців, як військових, так і цивільних, приносять додому гільзи, патрони, гранати, частини снарядів і… Читати більше
Рішення для розбудови комьюніті, комфортних міст, українського підприємництва та інклюзивності суспільства. Читати більше
“Рубрика” відвідала берег Каховського водосховища та дізналась, як змінилось життя Кушугумської громади після російського теракту… Читати більше
Перетворити власний травматичний досвід спочатку на текст п’єси, а потім поставити її на сцені —… Читати більше
Цей сайт використовує Cookies.