“Ви не уявляєте, наскільки змінюються люди, які піднялися з самого дна і які більше не хочуть повертатися в те болото”, — каже засновник майстерні.
Життя має сенс не лише в отриманні особистих вигод чи задоволень — до цього постулату приходить все більше людей. За висновками цьогорічного дослідження Deloitte, 46% міленіалів прагнуть бути корисними для суспільства. Активні і небайдужі українці волонтерять, займаються питаннями збереження екології, беруть участь у роботі благодійних організацій, започатковують соціально орієнтовані підприємства.
В Україні існує стереотип, що соціальне підприємництво — один з різновидів благодійності чи волонтерства. Це не так. Самоокупність і отримання стабільного прибутку завжди є основною метою будь-якого бізнесу; це те, що допомагає йому рости і розвиватися. Але люди, які приходять у соціальний бізнес, мотивовані не лише заробітком. Вони прагнуть вирішити важливу суспільну проблему: дати роботу вразливим категоріям населення, зменшити руйнівний вплив на екологію, фінансувати благодійні ініціативи. Успіх такого підприємства вимірюється не лише збільшенням статків його засновника і працівників, але й тим, наскільки завдяки його існуванню вдається змінювати на краще наш, на жаль, далеко не ідеальний світ.
Компанія WoodLuck, майстерня меблів, що розташована у Львові, поєднує в собі повноцінний бізнес із відчуттям соціальної значимості. Більша частина команди WoodLuck — хлопці, що пройшли реабілітацію від нарко- та алкозалежності. Тут вони можуть здобути нову професію та повернутися до звичного життя.
Засновник компанії Андрій Левицький з соціальними ініціативами знайомий не з теорії. Три роки війни активно волонтерив на сході України з БУРом, а повернувшись, вирішив заснувати власний соціальний проект: "Ніколи не думав, що буду займатися деревом і меблями. Я — гуманітарій, закінчив історичну програму в Українському католицькому університет UCuniversity, не маю технічної освіти, але дуже люблю вчитися. І як виявилося, меблі – це дуже цікаво і дуже мотивує."
До виробництва лофтових меблів, а саме вони є родзинкою майстерні, команда Андрія прийшла не одразу. Первинна ідея полягала у створенні майстерні-коворкінгу — громадського простору, яким могли б користуватися для свої потреб усі бажаючі львів'яни. Втім, виявилося, що без значної донорської підтримки дати старт проекту, який не передбачає прямих прибутків, справа не з простих — коштів від оренди інструментів не вистачало б навіть на оплату приміщень. Вирішили перекваліфікуватися на повноцінну майстерню з виготовлення меблів, але з соціальним ухилом — працевлаштовувати по закінченню шкільної освіти дітей-сиріт, надаючи їм можливість не тільки отримати свою першу роботу, але й професію, навчаючись ій під доглядом досвідчених майстрів безпосередньо у процесі виробництва.
Спочатку все йшло за планом, але перші три хлопці, випускники школи-інтернату, які вже добре показали себе в роботі, раптово зібралися до Польщі. Андрій Левицький був у розпачі — майстерня мала вже купу замовлень, тож неочікуваний відтік робочої сили був для неї справжньою катастрофою. Повернувшись додому, написав емоційний пост у Фейсбук із закликом до спеців з деревообробки приходити на роботу.
Дзвінок, який повністю змінив напрямок соціальної складової майстерні, пролунав у той же вечір: "Мене звати Сашко, столяр, 15 років досвіду, готовий працювати, але маю невелику проблему…"
"Проблемою" виявився щойно закінчений довготривалий курс лікування і реабілітації в наркологічному центрі.
Не секрет, що колишні залежні часто можуть влаштуватися на роботу, лише ретельно приховуючи факти своєї хвороби і лікування. Повернення у соціум після багатьох років вживання наркотиків є великим питанням, ставлення до "колишніх" всім відоме — люди з такою біографією нікому не потрібні.
За офіційними даними, тільки у 2019 році майже 700 тисяч осіб звернулись до медичних закладів через певні психічні та поведінкові проблеми внаслідок вживання психоактивних речовин. При цьому, щорічно в Україні вмирає понад 50 000 людей унаслідок зловживання алкоголю і наркотичних речовин. Багато наркоманів гинуть від передозувань, або намагаються вдатися до суїциду. Так ледве не сталося і з Сашком, який перед тим, як стрибнути з балкону, все ж таки вирішив наважитися звернутися до наркологічного центру.
Медики свідчать, одним із найголовніших моментів у реабілітації залежного пацієнта є його бажання проходити лікування. Це так званий нульовий або початковий етап реабілітації. Мета цього етапу — згода пацієнта на проходження реабілітації. Той, хто сам погоджується з тим, що він хворий і потребує кваліфікованої допомоги, справді в змозі змінитися, але в це мало хто вірить.
Андрій Левицький повірив. Слідом за Олександром працювати до майстерні прийшло вже більше двох десятків "випускників" львівського наркологічного центру "Добро".
"Ми співпрацюємо з центром і працевлаштовуємо чоловіків, — розповідає пан Андрій, — які пройшли там реабілітацію. За 3,5 роки у нас працювали 20 хлопців: 10 з них повернулися до своїх сімей і звичного життя, 6 досі працюють з нами, лише 4 знов повернулися до вживання. Наша історія від 2016 і до сьогодні — це, в першу чергу, історія людей, персональних і командних перемог, історія виборів, ризиків, спроб та помилок, історія рішень.
Сьогодні нас 15, ми всі з різним багажом і різним досвідом, хтось з мехмату переходить у меблевий бізнес, хтось проходить реабілітацію від залежності і шліфує матеріал до ідеалу, хтось повертається з АТО і генерує безліч креативних ідей, і всі вони об'єднуються у нашій майстерні, для наших клієнтів".
Зараз у майстерні працює 9 колишніх алко- та наркозалежних. Тут і колишні атовці, які після звільнення з армії намагалися заповнити порожнину всередині себе всіма доступними "засобами для забуття", і ті, хто був знайомий з десяток років з наркотиками, наприклад, з таким різновидом як "сіль", і ті, хто заливав алкоголем неспроможність знайти собі місце у житті. Звісно ж, не всі вони в минулому мали справу з деревом. Але тих, хто бажає працювати і опановувати тонкощі галузі, навчають потрібним навичкам прямо у WoodLuck.
Дивакуватий історик, який зараз робить зручні меблі і має купу принципів, через які його підрядники часом крутять пальцем біля скроні (майстерня не закуповує не офіційно зрізане дерево, стежить за екологічністю матеріалів), за свої кошти влаштовує на виробництві майстер-класи за участю професіоналів, відправляє працівників на курси підвищення кваліфікацій.
Меблі, які виробляє WoodLuck — це переважно лофт: зручний, практичний, атмосферний, такий, що відповідає потребам клієнтів — ресторатора та ІТшника, хіпстера і мами в декреті, власника великої компанії та вчителя у школі. 10% від кожного замовлення майстерня скеровує на благодійність. Працюють в межах Україні, але вже відправляли замовлення і до Австрії, мають надію, що зовсім скоро голосно заявлять про себе і в інших країнах.
До своїх особливих працівників відносяться без упереджень. "Головне в нашій роботі, — каже Андрій Левицький, — це довіра. І відчуття у наших працівників повної відповідальності за свою роботу. Кожний, хто приходить, одразу отримує завдання з попередженням, що це обов'язково треба зробити до кінця робочого дня. Починаємо з простішого — розібрати інструмент, скрутити полички, прикріпити кришку стола. Опанування професією проходить поступово, у супроводі менторів. Досвід набувається за схемою "від простого до найскладнішого". Перший рік не обходилося без факапів, багато доводилося переробляти, але ми теж багато чому вчимося і тому подібне зустрічається все рідше".
За словами Андрія Левицького, основна проблема реабілітантів, як, до речі, і колишніх вояків — гостра схильність до стресу. Багато хто з них не в змозі витримувати гучний шум від деревообробних станків, не допомагають навіть тактичні навушники. Одні "зривали навушники, кидали їх на підлогу і більше не поверталися", інші змогли знайти себе на більш спокійних ділянках виробництва — водій, монтажник, спеціаліст з фінішної обробки.
День у майстерні починається, як і на багатьох підприємствах, з "планерки", але дещо специфічного характеру — за вранішньою кавою пан Андрій придивляється, хто в якому настрої прийшов сьогодні на роботу, чи не потрібна комусь особлива увага з боку майстрів. Допомагають і психологи з наркоцентру, які три дні на тиждень працюють на території майстерні. Сам Андрій Левицький за роки існування соціального виробництва теж встиг пройти не один психологічний курс. Каже, отримані знання дуже сприяють роботі з підлеглими і веденню бізнесу взагалі.
Підтримують один одного і самі хлопці. Принцип "свій до свого" спрацьовує і у випадку "колишніх" — ніхто не зрозуміє тебе краще, ніж такий самий, як ти.
Загальна статистика свідчить — до повторного вживання речовин повертаються 8 з 10 людей. Статистика WoodLuck вчетверо позитивніша — втриматися на плаву не вдалося лише 20 відсоткам з тих реабілітантів, які пройшли через майстерню.
Андрій Левицький вважає, що заслугою цьому є не тільки його власні довіра і відкритість до своїх працівників і те відчуття відповідальності, яке з'являється в них внаслідок такого відношення. Насамперед — це величезна вмотивованість людей, які хочуть не тільки працювати, але й жити нормальним життям: мати здорові стосунки, повертатися після робочого дня додому, де на них чекають рідні, проводити вільний час не в наркотичному дурмані, а на футбольному полі з колегами. Також сприяють цьому соціальноцентричні клієнти, які звертаються за послугами до майстерні не в останню чергу тому, що усвідомлюють, для чого і заради кого вона створювалася.
Навчання, коло спілкування, робота — усе це працює на допомогу колишнім залежним.
"Кожна людина — окремий світ, з усіма дуже приємно спілкуватися, — впевнений Андрій Левицький, — Ви не уявляєте, наскільки змінюються люди, які піднялися з самого дна і які більше не хочуть повертатися в те болото. Це — моя особиста мотивація. Я бачу як люди ростуть, як трансформуються в усіх планах: професійному, інтелектуальному, емоційному.
Мати щастя втілювати свою свободу у справі, яку щиро любиш, нести свої цінності, пояснювати їх людям, розбивати стереотипи — це не тільки мій власний стиль життя, але й те, на чому стоїть соціальна майстерня WoodLuck".
Цією нагородою було відзначено українське громадянське суспільство “за його відважну діяльність в часи війни” 20-22… Читати більше
Сергій Каліцун з Васильківської громади, що на Київщині. Своє поранення, яке призвело до ампутації ноги,… Читати більше
Розбираємо, про що йдеться у законопроєкті про поступове підвищення акцизу на тютюнові вироби до 2028… Читати більше
“Алексу” 52. Восени 2024-го він втратив руку в боях у Вовчанську. Але сама ця історія… Читати більше
38-річний Сергій Малечко родом із Чернігівської області. З перших днів повномасштабного вторгнення добровольцем боронив Україну.… Читати більше
“Рубрика” розповідає про ініціативу, що у всіх сенсах налагоджує зв’язок між поколіннями — і емоційний,… Читати більше
Цей сайт використовує Cookies.