Туризм у Луганській області: стародавні печери, найстаріший кінний завод і унікальна природа

Сьогодні ми завітаємо на туристичні стежки Луганщини

Разом з "ВВ" ми розглянемо можливості платного відпочинку, і місця, де гроші не потрібні. Порадимо локації з чарівними пейзажами, містичними легендами і унікальною архітектурою.

ТОП-5 визначних пам'яток області чекають вас – вперед!

Деркульський кінний завод – місце з двохсотрічної історією

Екскурсія на Деркульський кінний завод не залишить байдужими як поцінювачів верхової їзди, так і прихильників архітектури. Знаходиться він на 11 км від Біловодська в селі Данилівка. І є одним з найстаріших кінних заводів в Україні.

Заснований був 253 роки тому за указом Катерини ІІ. Якщо на спорудження подивитися з квадрокоптера, можна побачити монограму імператриці. А якщо дрона під рукою не виявилося, у місцевому музеї до вашої уваги – макет будівель.

Незважаючи на те, що більшості будівель 100-200 років, їх все ще використовують за призначенням. Наприклад, унікальний пам'ятник архітектури – «Японський манеж».  Так його називають в народі, але насправді ніякого відношення до Японії будівля не має. Швидше за все, своє друге ім'я манеж отримав через схожість зі східною пагодою (буддійським храмом).

Збудований він був у 1897 році з деревини сибірської модрини. Тут не вбитий жоден залізний цвях. Все тримається на центральному стовпі, а ще – точності і симетрії. Призначено приміщення для дресирування молодняка. Діаметр манежу – 34 метри, як три циркових арени. Аналогів цьому манежу немає у всьому світі.

Зараз в стайнях Деркульського конезаводу 160 голів. Переважно чистокровна верхова англійська порода і українська верхова, виведена тут, на заводі, в 80-х роках ХХ століття. Коні цієї породи потужні і елегантні. А багато хто з них – багаторазові чемпіони та призери всеукраїнських і світових змагань. 

Агресивних коней тут немає, каже бригадир маточного складу Людмила Баштова. У всіх коней сильне позитивне біополе і своїм позитивом вони готові ділитися з людьми. Люблять, щоб їх пестили, а ось різких запахів не переносять. Тому туристам Людмила радить перед приїздом на конезавод не зловживати парфумами.

Робота в умовах карантину. Карантин вніс свої корективи. Екскурсії на Деркульському кінному заводі зараз не проводять, але гостям тут раді. На територію пропустять безкоштовно і не обмежать прогулянку по часу, якщо приїхати одному або вдвох. Правда, покататися на конях не вийде, а ось погладити їх і зробити фото – завжди будь ласка.

Печерний скитський монастир: відчути себе ченцем

Розшукати печерний скитський монастир – завдання не з простих. Маршрут журналістам на аркуші паперу малювали старожили Сватівського району. Ми ж вам задачу спростимо. 49°31'45.0″N 38°05'31.0″E – це його координати на Google-карті. Знаходиться він між селами Нагульне і Преображенне.

Те, що ви на правильному шляху, підкажуть бревенчаті сходи. А далі налаштовуйтеся на крутий підйом. Взувайте комфортне взуття і запасайтеся засобами від мошок і комарів. Йти десь 1 км. За часом – близько 20 хвилин. Ось і вхід в підземний крейдяний скит.

Всередині печери – лабіринт з крейдяних коридорів, галерей і кімнат. Загальна площа – майже 600 квадратних метрів, а довжина ходів – 230 м. Одні катакомби досягають 100 м, інші – не довше 10. Вони виводять у приміщення, наприклад до трапезної кімнаті або келій ченців, де на стінах викарбувані старовірські хрести; або ж закінчуються тупиком, де розміщений вівтар. Висота аркових стель коливається від 80 см до 4,3 м. Щоб розглянути всю цю красу, не забудьте прихопити свічки або ліхтарі, для їх розміщення в стінах передбачені ніші.

Що кажуть легенди?

Преображенські печери до кінця археологами не досліджені. Існує версія, що обитель з'явилася в XVI-XVII століттях. А, за деякими відомостями, крейдяні печери спорудили в 1894 році. Рили грот, згідно з легендою, місцеві жителі. Надихнув їх земляк – віруючий Григорій, який раз на рік ходив сповідатися до Києва. Власне, підземний монастир і був побудований за образом і подобою Києво-Печерської Лаври (хоча туристи, які та побували, стверджують, що сватівські печери куди краше). 

І ось коли підземні роботи підходили до кінця, і вже планувалося приступати до будівництва православного храму на поверхні, Святий Георгій, так його охрестили місцеві жителі, кудись зник. У підтвердженні цього переказу, знайдений в 1970-х роках крейдяний знак, на якому викарбувана дата і поруч підпис: «Святий Григорій і з ним 27 чоловік».

Щоб побачити цю пам'ятку Луганщини, грошей платити не доведеться. Витратитися потрібно буде тільки на бензин. 

Прифронтовий музей у Станиці Луганській

На передовій, всього у двохстах метрах від лінії розмежування з так званої «ЛНР», знаходиться Станично-Луганський краєзнавчий музей. Побудований у 1989 році, він пережив зміну влади, політичних віянь, але найголовніше – вистояв під обстрілами терористів і зберіг свої фонди. Зруйнований снарядами і уламками в 2014-2015 роках музей зараз частково відремонтовано. Мало-помалу співробітники музею повертають на свої місця раритетні експозиції, доповнюючи їх експонатами сучасності.

Співробітники цього музею можуть невтомно розповідати про свої фонди: історичні та краєзнавчі експонати, але не оминуть і тему війни на Донбасі. Їм, як нікому, запам'яталися події шестирічної давності, коли під обстрілами ходили на роботу, під розриви снарядів ховали все накопичене у бомбосховищі, як повертали до життя будинок, пошкоджений окупантами.

«У 2014-му році у нас тричі вилітали вікна і двері від вибухової хвилі. І прилітали до нас і гради, і мінометні міни. До вересня 2015 року було сильні обстріли, і в нашому бомбосховище ховалося близько 100 осіб. Але зараз поки тиша. Організація ПРООН вирішила зробити нам ремонт, тому як люди, якщо не дай бог щось трапиться, в більш комфортних умовах проводили тут час. Є водопровід і туалет, кімнати облаштовані краще, ніж шість років тому», – розповіла доглядачка музею з 30-річним стажем Олена Крецул.

Зараз експонати поетапно дістають з підвалу, упорядковують і виносять до зали – на оглядини туристами. Це посуд, одяг різних часів, безліч предметів побуту, знайдених археологами в Станично-Луганському районі, є книги і фото, осколки мін та снарядів, зібрані співробітницями або принесені місцевими жителями.

Постійної експозиції поки немає. На прохання журналістів з бомбосховища принесли колекцію прапорів. Їх тут зберігається понад 600 маленьких і 250 великих. Це прапори 23 областей України, міст і сіл, а також країн ЄС.

Еко-база «Лимон-банан»: відпочити душею і тілом

Територія здорового відпочинку і натурального рослинництва. Так екобазу «Лимон-банан» в селі Пурдівка описують її власники. Тут вирощують полуницю, елітні сорти винограду, лимони, ананаси і багато інших екзотичних фруктів. Екскурсія в екотеплиці коштує 50 грн. Вам розкажуть тонкощі процесу, а за додаткову плату зможете і покуштувати натуральний продукт.

Сховатися від спеки можна в затишних альтанках, в декількох кроках від яких розташований прохолодний басейн. А подолати спеку – в банному клубі з оздоровчими процедурами. При бажанні можна заночувати – є номери. Брати з собою провіант немає потреби. Усе готують за місцем кухаря. 

За комплексний відпочинок на добу доведеться заплатити понад 2 000 грн. Однак слід врахувати, що ця база відпочинку популярна серед жителів найближчих міст, і щоб туди потрапити – треба бронювати заздалегідь.   

«Великий каньйон» – лисичанська краса

«Райський куточок» серед степів утворився в районі Лисичанського желатинового заводу відносно недавно. І відразу цю локацію облюбували блогери, фотографи і поцінювачі красивих селфі. При грамотному ракурсі тутешній пейзаж цілком зійде за американські каньйони.

Але історія його створення більш тривіальна. Люди організували нелегальний видобуток кам'яного вугілля, рік тому правоохоронці зупинили їх незаконну діяльність, і помалу копанка заповнилася ґрунтовими водами. Купатися тут шкідливо для здоров'я, а ось влаштувати фотосесію або організувати пікнік – труднощів не завдасть. В'їзд на територію вільний, добиратися краще своїм транспортом або ж на таксі з Лисичанська.

Якщо ж вам відомі інші цікаві пам'ятки на Луганщині, діліться з нами в коментарях до статті.

Автора: Кіра Абрикосова, Восточный вариант