32 роки війни: чому у Нагірному Карабаху знову йдуть бої

Вони обмінюються артилерійськими обстрілами, викладають у мережу відео з боями та вибухами і звинувачують одне одного у військових злочинах – вже 13 днів Вірменія та Азербайджан воюють за Нагірний Карабах.

Їхній конфлікт дедалі більше нагадує першу війну за Карабах 1992-1994 років. Однак тепер у Баку і Єревана більше зброї, а у конфлікт втягнулися регіональні "важковаговики", Туреччина та Росія. Розповідаємо, в деталях, що відбувається на Кавказі, і чого чекати далі.

Що сталося і з чого почалася війна?

На Південному Кавказі безперервно стріляють з 27 вересня – вранці бої почалися на п'яти напрямках. Президент "Нагірно-Карабахської Республіки" (про неї далі) Араїк Артюнян звинуватив азербайджанців у обстрілах і авіаційних ударах. "Це контрудар у відповідь на провокації", – відповіли у Баку і розпочали наступ (точний автор першого пострілу лишається невідомим).

На старті війни "чудо-зброєю" Азербайджану стали дрони. Турецькі безпілотники Bayraktar (українська армія теж має ці машини на озброєнні) своїми бомбами і ракетами знищували вірменську бронетехніку, укріплення і цілі групи піхоти, інші дрони "підсвічували" цілі для гармат і ракетних установок (а ще – знімали відео з поля бою, це одна з особливостей нової війни). 

Наземні битви масштабніші за ту ж сирійську війну: азербайджанці і вірмени кидали в атаку танки та бронемашини, стріляють гармати великого калібру, задіяні установки "Град" та "Смерч". У Вірменії і Нагірно-Карабахській Республіці оголосили загальну мобілізацію, Азербайджан обмежився частковою.

А чий взагалі Карабах і хто тут окупант, а хто визволитель? 

Міжнародне право дає лаконічну відповідь: Нагірний Карабах – територія Азербайджану, яку у 1994 році незаконно захопила Вірменія за підтримки місцевих вірмен-сепаратистів (таку позицію поділяє і Україна). 

* У Спілці вірмен України наголошують, що Республіку Арцах було проголошено на території Азербайджанської РСР, що було у рамках чинного на той час законодавства СРСР. 

Зараз більшу частину Нагірного Карабаху контролює Нагірно-Карабахська республіка (НКР), яка де-факто є "неофіційною" частиною Вірменії. Заодно НКР захопила азербайджанські території навколо себе: так званий "пояс безпеки" (завбільшки з Чернівецьку область). 

Формально, Азербайджан воює суто з НКР (сама республіка називає себе "Арцах"), однак за даними BBC, збройні сили Вірменії та НКР є єдиним цілим і беруть участь у війні. Українцям це може нагадати поведінку ОРДЛО і Росії – однак це чи не єдина паралель з Карабахом, яку слід проводити. 

Історичні претензії на Нагірний Карабах можуть заявити і у Єревані (регіон увійшов до Вірменського царства ще до нашої ери), і у Баку (адже потім тут існувало Карабахське ханство). На старті чинного протистояння, у 1988 році, Карабах був автономною областю у Азербайджанській РСР. 76% населення тут складали вірмени, 22% – азербайджанці. 

А стосунки між ними зіпсувалися за 70 років до того: у 1918-1920 роках Вірменська і Азербайджанська республіки (сучасниці УНР) встигли повоювати за Гянджу і інші спірні регіони. 

Зрозуміло, а хто зараз виграє війну? 

Поки що перемагає Азербайджан. Найуспішніший наступ армія країни веде на півдні Карабаху: тут азербайджанці (за їхніми ж даними) зайняли понад 20 населених пунктів, а 9 жовтня підняли прапор над Джебраїлом, райцентром однойменної провінції. На північному фронті 3 жовтня азербайджанці заявили про взяття села Магадіз , а до того – стратегічної висоти Муровдаг (3000 метрів над рівнем моря!). 

"Я відновлюю історичну назву села Магадіз. Відтепер воно знову буде називатися Суговушан", – заявив президент Азербайджану Ільхам Алієв (перейменування – це теж війна, але вже ідеологічна). 

Достовірних даних про втрати поки немає. У обох арміях в один голос заявляють про багато сотень вбитих ворогів, знищені велетенські арсенали техніки, а свої втрати заперечують. "Але ми не можемо бути абсолютно впевнені в достовірності жодного з цих повідомлень", – зазначає медійна експертка Наталія Іщенко. Хоча у НКР зрештою визнали загибель 376 своїх бійців.

Що обом арміям вже точно вдалося, то це принести чимало горя мирним мешканцям. Жителі азербайджанського Тертера вимушені були жити у підвалах, є загиблі і поранені люди, зруйновані будівлі – це наслідки обстрілів з вірменського боку. Уряд Азербайджану показує руїни у місті Гянджа і заявляє: вірменські ракети вбили і поранили мирних містян. По той бік фронту є схожі картини: вбиті і поранені діти, по Степанакерту б'є важка артилерія. 

За даними "Радіо Свобода", цивільні по обидва боки фронту потерпають від обстрілів. А в ООН заявляють про 53 загиблих мирних мешканців.

Так вірменсько-азербайджанський конфлікт почався ще 32 роки тому, а не зараз?

Саме так. В Україні конфлікт спровокувала Росія, а Нагірний Карабах був "гарячою" точкою вже у 1988 році. На хвилі "перебудови" у СРСР вірмени Карабаху розгорнули цілу кампанію за "возз'єднання" з Вірменією, її очолювали майбутні президенти Вірменії Левон Тер-Петросян і Роберт Кочарян. "Комітет Карабах" організовував мітинги, збирав підписи за референдум і навіть запускав небачені для СРСР страйки на заводах

Тоді вірменські лідери нарікали: мовляв, республіканська влада нав'язує їм азербайджанську мову та культуру, а очільник АзРСР Гейдар Алієв (так-так, це батько чинного президента) взагалі мріє витіснити вірменів з Карабаху. Однак Михайло Горбачов "крунківцям" відмовив і назвав їхні дії "ударом в спину" стабільності Союзу. У Баку відпускати регіон теж не хотіли.

 А тому дискусії на тему "чий Карабах?" швидко переростали у вуличні протистояння в містах і селах регіону. З'явилися сотні біженців-азербайджанців, яких вірмени виганяли зі своєї республіки. На цьому тлі 26 лютого 1988 року у Сумгаїті мітинг азербайджанських переселенців переріс у масштабний антивірменський погром (останній оратор, Хидир Алоєв, завершив виступ закликом "смерть вірменам!").

За 5 наступних днів азербайджанські радикали вбили від 90 до кількох сотень людей (водночас, чимало азербайджанців рятували сусідів-вірменів від нападів). Вуличні банди громили і грабували вірменські будинки, нападали на людей з сокирами, "заточками" чи металевими палицями. Британський журналіст Томас де Ваал описує жорстокі розправи : жінок катували і гвалтували, декого обливали бензином і спалювали заживо. Схожі, але не такі криваві напади сталися у Степанакерті, Кіровабаді та Баку.

Тобто у них не просто спір за територію, як у Британії та Іспанії за Гібралтар, а етнічний конфлікт? 

Так. "Сумгаїт був спробою нас залякати, пригрозити нам: "Дивіться, те саме станеться і з вами", – озвучив тодішні настрої багатьох вірменів Аркадій Гукасян, майбутній лідер НКР. Мовляв, якщо не відвоювати Карабах у Азербайджану, їм загрожує різанина, як у Сумгаїті. Тим часом вірмени десятками тисяч тікали з Азербайджану, а у Карабаху місцеві вірмени (слідом за ними і азербайджанці) почали створювати партизанські загони, які воюватимуть одні з одними у гірських районах.

А після розпаду СРСР почалася вже повномасштабна війна Нагірний Карабах проголосив незалежність, Вірменія підтримала "своїх" (а Росія підтримувала Вірменію), Азербайджан спробував повернути території. І "хороших хлопців" тут знайти складно: солдати обох армій масово вбивали мирних мешканців

І тепер ця історія заважає домовитися про мир у Карабаху. "Ми повинні запобігти повторенню геноциду вірменів", – закликав у Єревані прем'єр-міністр Нікол Пашинян (який вважався потенційним миротворцем). Мовляв, якщо азербайджанці займуть Карабах, то влаштують там різанину, аби помститися за 1994 рік (а для Баку так само принципово повернути свої землі, з яких тоді втекли десятки тисяч біженців).

Добре, і що буде далі вже зараз, у 2020 році?

На перший погляд, вже 3 жовтня дві країни зробили крок до миру. Азербайджанський президент Ільхам Алієв закликав Сполучені Штати, Росію та Францію стати посередниками у перемовинах про перемир'я. 7 жовтня і вірменський президент Нікол Пашинян погодився на "дзеркальні поступки, на які готовий піти Азербайджан". Однак хитрість у деталях: у Баку для початку хочуть, щоб Вірменія відвела свої війська, покинувши карабахців, ще й показала азербайджанцям план відступу.

На таке вірмени не підуть, тому на часі лишається обіцянка президента Алієва про "відновлення територіальної цілісності", читай, знищення НКР. 

Але реальна мета може бути і скромнішою. Азербайджанський військовий аналітик Фуад Шагбаз припускає, що його країна спробує зайняти Фізулінський і Джебраїльский райони у "поясі безпеки" – це рівнинна частина Карабаху, де до війни проживали азербайджанці (зараз регіон майже безлюдний). Так Ільхам Алієв покаже своїй країні, що повертає біженцям втрачені домівки.

Його вірменський колега Грант Мікаелян стверджує, що у Баку є радше військові цілі: показово розгромити вірменську армію, аби послабити позиції Єревана на переговорах. Як бачимо, у тотальну війну до перемоги експерти не вірять.

За даними каналу "Аль-Джазіра", Росії вдалося організувати перемовини: до Москви прибули Джейгун Байрамов та Зохраб Мнацаканян, міністри закордонних справ Азербайджану та Вірменії. Формально, вони навіть домовилися про припинення вогню з 10 жовтня, однак обидві країни вже заявили про порушення перемир'я, а азербайджанці навіть виклали відео боїв.

А Вірменію та Азербайджан ще хтось підтримує?

Боротьба Росії і Туреччини за вплив на Кавказі – ось про що згадують західні медіа (зокрема, видання Wall Street Journal), коли йдеться про Карабах. Дійсно, турецький президент Реджеп Таїп Ердоган є головним союзником Баку.

"Ми стоїмо поруч з Азербайджаном на полі бою і за дипломатичним столом", – заявляв голова МЗС Туреччини Мевлют Чавушоглу. Саме Анкара постачала азербайджанцям дрони та іншу бойову техніку, турецькі спеціалісти допомогли з "технічною підтримкою" та обслуговуванням зброї, на дипломатичному фронті Ердоган також захищає союзників від тиску росіян чи європейців.

Ба більше, турки фактично допомагають Ільхаму Алієву солдатами. За даними видання Foreign Policy, Анкара вербує у Сирії підрозділи найманців та перекидає їх до Карабаху (після фактичної поразки сирійської опозиції без роботи лишилося багато досвідчених бійців). Вони зазнають важких втрат, зате полегшують війну азербайджанцям. Таку ж інформацію підтверджує і агенція Reuters.

Добре, а чим відповідає Росія?

Єреван теж має сильного союзника – російського президента Владіміра Путіна. Вірменія входить до Митного союзу (того самого, куди Янукович вів Україну) і блоку ОДКБ на чолі з Росією, у місті Гюмрі стоїть російська військова база. "У разі прямої загрози території республіки Вірменія … Росія має виконати конкретні договірні зобов'язання", – заявляв 7 жовтня Нікол Пашинян. 

Але на відміну від того ж сирійського диктатора Башара Асада, пряму військову допомогу від Кремля Пашинян поки не отримав. Москва дійсно постачає Вірменії цілі партії озброєння та боєприпасів (дещо тепер захоплюють азербайджанські вояки і показують на камеру), але не більше.

 Коли ж "Путін введе війська"? Росію явно стримує теза "територія республіки Вірменія". Юридично НКР належить Азербайджану, який веде війну у своїх кордонах. Якщо російські танки з'являться у Карабаху, Росія може отримати санкції від європейців, які явно не хочуть війни. А туркам це дасть привід відправити війська на захист союзника. У Кремлі навряд чи готові кинути виклик 355-тисячній армії Анкари (другій за силами у НАТО, між іншим).  

Між тим, Ердоган має підстави не просто по-дружньому вболівати за Ільхама Алієва. Туреччина зараз веде "гібридну війну" з РФ: вони ділять владу у багатій нафтою Лівії, а ще Анкара претендує на територіальні води Кіпру, який дружить з Москвою. Для Туреччини тут подвійна вигода: можна показати свою силу і зміцнити вплив на кавказьку політику, або ж пошантажувати Кремль, мовляв, ми переконаємо Азербайджан піти на перемир'я, якщо ви поступитеся дечим у Лівії.

А як реагують Євросоюз, Сполучені Штати та Україна?

"Ми вимагаємо від обох сторін негайно припинити вогонь, повернутися до перемир'я. Вирішувати карабахський конфлікт потрібно лише мирними методами", – таку позицію найчастіше озвучують міжнародні лідери. Зокрема, Президент Єврокомісії Шарль Мішель, очільник НАТО Єнс Столтенберг, представники США, Британії, Канади, Німеччини, Франції, Ватикану, Польщі, Індії і навіть Ірану та Китаю.

Домовитися про перемир'я з 8 жовтня намагаються дипломати із Франції, Сполучених Штатів та Росії, яка прагне діяти у ролі миротворця. До речі, три країни разом з Вірменією та Азербайджаном з 1992 року ведуть у Мінську (!) мирні перемовини під егідою ОБСЄ. Як бачимо, безрезультатно

За даними каналу "Аль-Джазіра", Росії начебто вдалося організувати перемовини: до Москви прибудуть Джейгун Байрамов та Зохраб Мнацаканян, міністри закордонних справ Азербайджану та Вірменії. А от припинення вогню поки не узгодили.

Ба більше, за оцінкою експерта Atlantic Council Метью Бриза, бої поки триватимуть: обидві країни намагатимуться зайняти якнайвигідніші позиції на полі бою – аби було чим торгуватися на переговорах.

Україна також стала на (майже) нейтральну позицію. "МЗС України глибоко занепокоєне у зв'язку із загостренням конфлікту між Вірменією та Азербайджаном. … Закликаємо сторони повернутися до діалогу заради мирного врегулювання конфлікту. Співчуваємо родичам та близьким загиблих", – заявили у відомстві. Надалі наші дипломати Києву акуратно оминають цю тему. 

Це хіба не "зрада"? Азербайджан наш стратегічний партнер, а Вірменія у ООН підтримує Росію!

Справді, така точка зору популярна у соцмережах: мовляв, Володимир Зеленський побоявся підтримати дружню до нас державу. Однак є і інші аргументи.

"Позиція України про те, щоби не поспішати наперед і безоглядно підтримувати одну зі сторін конфлікту, цілком може виявитися правильною", – прокоментував у Facebook головний редактор видання "Європейська правда" Сергій Сидоренко. Справді, стратегія українських дипломатів зараз у тому, щоби йти пліч-о-пліч із Євросоюзом та Сполученими Штатами, а що Брюссель, що Вашингтон також закликають обидві країни зупинитися. 

А якщо перший постріл зробили таки азербайджанці, то втручання у конфлікт може налаштувати проти нас ту ж Францію або Німеччину. Ексміністр закордонних справ Павло Клімкін додає, що в Україні мешкають великі діаспори як вірменів, так і азербайджанців, для яких це болісне питання. Тому і слід триматися осторонь, не втягуючи їх у цей конфлікт. 

До речі, позиція України не така і нейтральна. Голова МЗС Дмитро Кулеба спеціально підкреслює: Україна підтримує територіальну цілісність Азербайджану (тобто і права на Карабах), як і вони підтримують цілісність України. Це таке нагадування Ніколу Пашиняну, що його країна голосувала разом з Росією в ООН під час обговорення анексії Криму. Посол Азербайджану Ельміра Ахундова вже подякувала нам за такий крок.

А доки на Кавказі воюють і домовляються про мир, Україна вже зробила свій висновок: ми ведемо перемовини з Туреччиною про спільне виробництво безпілотників, які так успішно діють на полі бою.